— Ну що, спочатку приготуємо рибу чи прочитаємо план? — одягнувшись, запитав він у друзів.
— План, — рішуче озвалася Юлька. Сеня одвернувся і подивився собі під ноги. Вася з Юлькою перезирнулись і засміялись.
— Значить, що там написано? «Стати обличчям до сходу біля дуплястої верби і прочитати другий папір»… А де ж другий папір?..
— Мабуть, в сулії, — висловила припущення Юлька.
Вася поліз пальцем в шийку череп’яної сулії, але паперового сувою не дістав.
— Що ж робить? — почухав він потилицю.
— Розбити, — рішуче втрутився Сеня. — Він підняв з землі круглий камінь і подав брату. Вася з жалем подивився на посудину.
— Може, ми не маємо права розбивати її?
— Чому? — здивувався Сеня.
— Тому, що це старовинна знахідка…
— Розбивай, — втрутилася Юлька. — Все одно не повірять, якщо ми розповімо про чарівну квітку. Скажуть, збрехали…
— І то правда, — сказав Вася. Він, повагавшись, вдарив каменем по шийці. Сулія розкололась. Всередині лежав сувій таких же жовтих паперів, як і перший. Вася розгорнув його, з хвилюванням проглянув перший рядок тексту, що був написаний великими червоними літерами.
— «Стань обличчям на схід сонця біля дуплястої верби», — прочитав він. — Ну, ми стоїмо коло верби… А далі… «На червоній кручі ти побачиш сосну, що росте зовсім окремо…»
— Є! — крикнув Сеня. — Он вона!
Діти поглянули вперед. На червоній кручі, справді, росла товста вузлувата сосна. Вона була одинокою і тому віти її розкинулись широко у всі боки. Сонце вже стояло досить високо над обрієм, воно знаходилось якраз над деревом. Вася задоволено засміявся.
— Все як слід, — сказав він. — Читаємо далі… «Підійди до сосни»…
— А чого там все — «підійди», «стань»? Хіба ти один? Нас же троє? — розсердився Сеня.
Вася відмахнувся від нього.
— Ото чудний! Перестань. Хіба той, хто складав план, знав, скільки нас буде?
Сеню задовольнила така відповідь, і він замовк.
— «Підійди до сосни, — продовжував Вася, — і відміряй сорок вісім кроків на південь, тобто до кручі…» Пішли до сосни і будемо міряти…
Друзі хутко вибралися на кручу і підійшли до сосни. Напівпіщаний ґрунт навколо був покритий жовтими голками хвої і шишками. З піску, біля самої сосни, стирчав велетенський червоний мухомор. Повернувшись обличчям до кручі, Вася скомандував:
— Міряйте сорок вісім кроків.
Юлька запитливо поглянула на Васю.
— А яких кроків? Цей план розрахований, мабуть, на дорослих людей. Треба ступати широко…
— Правильно, — погодився Вася. Він, загрузаючи в піску, почав відмірювати відстань. Юлька і Сеня йшли позаду і рахували. Біля великого куща калини, над самою кручею, друзі зупинилися.
— Сорок вісім, — заявив Вася. — Читаємо далі… «сорок вісім кроків…» Так… А далі так… «Помножити сорок вісім на п’ятдесят дев’ять. Зробити таку кількість кроків, яке вийде число, вздовж кручі на схід. Там зупинитися і прочитати другий папір»…
Вася занепокоєно витер носа.
— Сорок вісім на п’ятдесят дев’ять… Множ, Сеню, а то в мене щось голова заболіла од сонця.
Юлька розгладила пісок, взяла паличку, написала цифри. Висунувши язик, вона почала множити. Сеня сердито одвернувся, незадоволено пробурмотів:
— Множ, множ! Скільки часу крихти в роті не було, а ти хочеш, щоб я рахував!.. Множте самі…
— Сказав би краще, що не вмієш! Арифметики не знаєш! — обурився Вася.
— А ти вмієш? — огризнувся Сеня,
Юлька підвела замурзане обличчя, поглянула на небо, потім на товаришів, знизала плечима.
— Папір потрібний, — сказала вона.
— Папір, олівець, парту, — єхидно прошипів Вася. — Я пішов смажити рибу, а ви множте!.. Юлька, дай сірники!
— На!
Вася взяв коробочку і, не дивлячись на дівчинку, яка продовжувала рахувати на піску, почав збирати хмиз. Потім він розпалив огонь і, вийнявши маленький складаний ножик, почистив минька і двох великих окунів. Сеня, ковтаючи слину, невідривно дивився на його роботу.
— Ех, треба було хліба взяти, — бурмотів він.
— Чого втупився? — розсердився Вася. — Допомагай Юльці…
Вирізавши лозину, він наштрикнув минька і, поволі повертаючи, підсмажив його на вогні. Почувся запах смалятини. За кілька хвилин Вася обсмалив три рибини і урочисто поніс їх до друзів, поклавши на великий лопух.
Юлька переможно подивилася на Васю.
— Вирахувала…
— Скільки? — удавано байдуже запитав Вася, приховуючи цікавість і ніяковість.
— Дві тисячі вісімсот тридцять два…
— Ого! — похитав головою Сеня.