Сухе коло під дубом поступово звужувалося, потім листяний покров не витримав, і потоки води полилися прямо на дітей. Ховатися було ніде — навколо висіла непроглядна сіра стіна. Друзі похмуро мовчали, цокаючи зубами.
— Чуєте, хлопці, — раптом обізвалася Юлька. — А чого ми будемо стояти тут? Все одно уже мокрі до нитки! Давайте побіжимо — буде тепліше!..
— Правильно! — радісно стріпнувся Вася. — Ти молодець, Юлька! Побігли!..
Забризкуючи грязюкою литки, вони чкурнули поміж кущами, дотримуючись того напрямку, в якому йшли раніше. Дощ немилосердно сік прямо в обличчя. Вася, що біг першим, зупинився.
— Ліс кінчився! Якась галявина! — крикнув він.
— Тихо! Наче собака гавкає! — озвався Сеня.
— Який там собака! — вигукнув Вася. — Тут свого голосу не почуєш.
Все-таки прислухались. Але, крім бурхливих поривів вітру та гримотіння в небі, не було чути нічого. Вася махнув рукою.
— Побігли через галявину!
Під ногами чвякала мокра трава. Ґрунт раптом пружно заколихався. Юлька застережливо крикнула, хотіла схопити Васю за руку. Але було пізно.
Вася зойкнув, захитався і провалився в траву. Бризнула грязюка. За ним пірнув Сеня, ледве встигнувши схопитись за гілку молоденької берези. Юлька у відчаї простягла руку до Васі, щоб витягнути його, але і її всмоктало багно.
— Трясовина, — пополотнівши, закричала дівчинка.
Вася несамовито заборсався, намагаючись добратися до твердого ґрунту, але багно невблаганно тягнуло його і товаришів униз.
— Не ворушись, — гукала Юлька. — Так гірше, коли рухатись!..
Сеня заревів, розмазуючи брудні сльози по щоках.
— Не скигли! — крикнув на нього Вася. — Найдуть нас, не пропадемо!..
Сеня замовк, з відчаєм поглянув навколо.
— Хто нас знайде? Нічого не видно кругом…
Але дощ потроху вщухав. Над лісом з’явився шматочок чистого неба. Вітер шалено гнав сірі хмари вдалину. Нарешті блиснуло сонце. В його промінні широка галявина заграла чудесними барвами зеленої травки і синіх квітів.
— Гарно як, — прошепотіла зачарована Юлька.
— Здуріла, — крикнув Сеня, — її до пояса затягнуло, а вона квітами милується…
— Тихо! — радісно вигукнув Вася. — Хлопці! Дивіться! Дивіться вгору!
Юлька і Сеня здивовано зирнули вгору, завмерши від несподіванки.
— Квітка! Чарівна квітка!.. — ахнула дівчинка.
— Ми врятовані! — сказав щасливим голосом Вася. — Квітка не залишила нас!
Справді, над галявиною кружляла чарівна квітка папороті, яка вели їх вночі до заповітної печери. Її пелюстки тріпотіли, переливалися різними барвами в промінні сонця. Ось квітка зупинилася над головами, від неї доносилось тихе шипіння. Раптом пролунав схвильований голос:
— Тримайтеся, друзі! Я прийду до вас! Тримайтеся за березу!
— Хто прийде? — схвилювався Сеня.
Але квіточка піднялася вгору і стала повільно кружляти над дітьми, більше не промовляючи ні слова.
— Береза! Сеню! За березу треба триматись! Простягни мені руку!
Вася дотягся рукою до Сені, вчепився за тонесеньку гілку дерева. Він напружив усі сили, щоб витягти ноги і болота, але гілка раптом одчахнулась і обоє ще глибше поринули в багно.
Трясовина невблаганно затягувала дітей у свої гнилі обійми…
КОЛЯ ПОСПІШАЄ НА ДОПОМОГУ
Вранці схвильована баба Оришка настирливо добивалася в комору до Колі. Коля довго не відчиняв, але, нарешті, його нерви не витримали.
— Чого нам треба, мамо? — нетерпляче запитав він, відчиняючи двері. — Я ж вам сказав, що все буде добре!
— Що ти мені голову морочиш! — лементувала баба. — Де діти? Куди ти їх повів? Ти казав, що сам будеш супроводжувати їх!.. Кажи, де діти, бо я поб’ю всі твої анахтемські машини!..
Коля злякано розставив руки, щоб не пропустити бабу до комори.
— Зачекайте ще трохи! Даю вам слово, що діти будуть сьогодні дома!
— Я не вірю тобі! — знову крикнула баба. — Покажи їх, бо батько Юльки дихати мені не дає!
— Я ж їм на користь це все роблю! — розсердився Коля. — Ну, дивіться, коли така нетерплячка…
Він відступив до дверей і пропустив бабу до комори. Вікно в коморі було завішене ковдрою, і в темряві яскраво світився на столі блакитний прямокутник телевізора. На екрані ясно було видно гладь великого озера, густу стіну лісу. На піску під кущами калини вовтузилася Юлька. Вася на багатті жарив великого минька, а Сеня, невідривно слідкуючи за його роботою, стояв поруч.
Баба залилася тихеньким сміхом, побачивши своїх онуків.
— Ти диви! Як живі… Де ж це вони? Ага! Це ж озеро Шумбур… і червона круча!..