— Ой, рятуйте, втоне!..
— Ну й халамидник, — похитав головою дід. Він хутко підгрібав до того місця, куди пірнув Вася. Там вода стала каламутною, на поверхню вискакували маленькі бульбашки.
— Люди добрі, втопиться! — зарепетувала баба Оришка. — Подивіться, вже бульби дме!..
Дід розгублено поклав весло, почав скидати штани.
Але ось захитався кущ лози біля самого берега, з-під води з’явилася мокра голова Васі. Він, пирхаючи, виліз на берег.
— Ну й шибеник, — хмикнув дід, полегшено зав’язуючи очкур на штанях.
— Що ж це ти витворяєш, розбійнику? — крикнула баба.
— Та я тільки освіжився! Жарко! — гукнув Вася, стрибаючи на одній нозі, щоб вилити воду з вуха.
— Не смій більше пірнати! Я з тебе тепер і очей не зведу! Ху! Аж дух захопило од страху!..
Подякувавши діду за перевіз, баба Оришка схопила в ліву руку одежу, правою Васю і, не давши йому навіть одягнутись, попрямувала поза селом до лісу, що темно-синьою стіною вставав на обрії.
ЗНАЙОМСТВО
Машина приїхала до Синявки вночі. Напівсонного Сеню внесли до лісової сторожки і поклали спати. Батько поцілував його в щоку, — останнє, що він пам’ятав, — а потім в голові почали плестися різнобарвні павутини снів…
Проснувся Сеня від сонячного променя, який ковзнув з вузенької віконниці прямо на обличчя. В світло-жовтій смузі плавали пилинки, виблискуючи, ніби зірочки. За шибкою в блідо-блакитному небі хиталися верховіття дубів…
Сені здалося, що він ще спить, що з надокучливої обстановки київської квартири він переселився в новий казковий світ. Де ж це він? А, згадав! Це ж батько вчора привіз його до діда Левка!
Сеня оглянув кімнату. В кутку нахмурював брови з портрета Шевченко, там же стояв стіл — широкий, дубовий, а на ньому — щось накрите грубим рушником, мабуть, хліб… Майже третину кімнати займала велика піч. На стіні — рушниця з двома стволами, патронташ. Сеня лежав на довгій дерев’яній канапі; прямо над головою висіла палиця на двох мотузках, а на цій палиці накладена всяка одежа.
Більше Сеня не став розглядати. Він хутко схопився з канапи і вискочив у двері на ґанок.
Над самою землею по лісу котився блакитний туман, осідаючи дрібними росинками на траву. Ті росинки переливались синіми, зеленими, червоними іскрами, і здавалось, що хтось щедро розсипав на галявині дорогоцінне каміння. Сеня зачаровано дивився навколо. Йому ввижалося, що дуби і сосни бредуть, мов живі, по коліна в тумані і, радісно киваючи пишними головами, усміхаються веселому ранковому сонцю.
Праворуч, на кручі, ліс обривався. В просвітах між деревами видно було неосяжні зелені луки, синю стрічку Дніпра і гори в тумані.
Посеред двору, під велетенською сосною, сиділа стара баба і, метко ворушачи спицями, щось в’язала. Ось вона побачила Сеню, підняла на лоба великі окуляри і басом озвалася:
— А ходи-но сюди!..
Сеня підійшов, з цікавістю розглядаючи зморшкувате обличчя баби.
— Як спалось?
— Добре, бабусю! А це ви і є моя баба?..
— Оце ж я і є!
— Баба Оришка?
— Еге ж!
— А де дід Левко?
— Пішов у ліс дід Левко. Ніколи було і побачити вас, шибеників…
— Кого це нас? — здивувався Сеня.
— Та ще один тут приїхав, твій брат…
— Який? У мене брата нема!..
— Двоюрідний, — повчально сказала баба. — Вася!.. Хіба не знаєш?.. Тільки ти з нього прикладу не бери. Він розбишака! Іди в хату, на столі візьми хліб і молоко, поснідай… Тут тобі не Київ, будеш їсти по-простому…
— Та я не хочу!..
— Іди, іди, кажу тобі. Треба ще Васю покликати!..
— А де він? — поцікавився Сеня.
— Десь повіявся вже, — сердито забурчала баба. — Тільки що був тут…
Повернувшись до лісу, вона склала долоні рупором і гучно крикнула.
— Васю! Ва-а-асю!
Між деревами прокотилася луна. За хатою загавкав собака. Потім на паркані з’явився хлопець — високий, жилавий, з смішним попелястим вихром на голові і зухвалими синіми очима. Він стрибнув прямо в папороть, що буйно розрослася попід парканом, і підбіг до баби.
— Та що мені з тобою робити? — забідкалася вона. — Чи тобі воріт нема, що ти стрибаєш, як той кіт, через паркан?
— Так цікавіше, бабо! — засміявся Вася і здивовано запитав: — А це хто — Сеня?..
— Сеня! — солідно озвався той, простягаючи руку.
Вася потиснув його руку, потім критично оглянув з голови до ніг товстеньку постать брата.
— А чого ти такий жирний?..
— Не знаю. Мама каже, що в мене серце хворе, — образився Сеня, надувши губи.