Выбрать главу

І майже бігцем повернулася до Лілліан. Так вони удвох і стояли, обрамлені рожевим клематисом, проводжаючи поглядом трьох чоловіків. Від початку брукованого завулку ті обернулися й помахали дівчатам. Сонце сяяло у них за спинами, тож облич не було видно, але Лілліан уявила їхні усмішки, мимоволі притисла долоню до губ і скліпнула сльози: які гарні юнаки, як за них страшно. Але сказала тільки:

— Сподіваюся, вони будуть обережні, якщо вирішать поплавати човном.

А Нелл не сказала нічого: вона думала, що відчула б мати Персі Сіврайта, якби опинилася раптом тут і побачила трьох юнаків, які їдуть до Скарборо, хоча Персі до них уже ніколи не приєднається.

Нелл і сама не розуміла: чи то вона ніколи насправді не любила Персі, чи то вже забула, як це було. Хай там як, вона ніколи раніше не відчувала того, що відчувала тепер до Джека. Від самої думки про нього вона почувалася живою, її кидало в жар, і вона щоночі ревно молилася, щоб стриматися й не віддатися йому до шлюбної ночі.

Вона й далі навідувала мати Персі, тільки по понеділках — у п’ятницю тепер гуляла із Джеком. Їй Нелл не сказала, що закохалася в іншого, адже після смерті Персі не минуло й року. Вони й далі говорили про нього за нескінченними чашками чаю — тільки тепер здавалося, наче він їхня вигадка, а не чоловік, що був колись із плоті і крові. На фотографію футбольної команди вона дивилася винувато, бо її погляд заледве ковзав безживним лицем Персі, перш ніж прикипіти до зухвалої посмішки Джека.

Першим у армію записався Альберт. Сестрам сказав, що «буде весело» — прекрасна нагода побачити світу. «Бельгію побачиш, та й усе», — іронізував Джек, проте Альберта було не переконати, тож не встигли вони гаразд попрощатися, як його вже відправили на Фулфордську базу: він записався в Перший східно-йоркширський полк, де його мали перевчити з машиніста на артилериста. Тільки сфотографувався на прощання: це Том придумав.

— Сфотографуємося цілою родиною, — сказав він, мовби відчував, що такої нагоди більше не буде.

Був у Тома друг, такий собі містер Метток, фотограф-любитель. Він прийшов до них якогось сонячного надвечір’я й розташував усіх на задньому дворі на Ловтер-стрит: Рейчел, Лілліан і Нелл сіли на свіжовідремонтовану лавочку, Том став за ними, а Альберт присів посередині, в ногах у Рейчел, точнісінько як Джек на командному фото. Том сказав: шкода, що Лоренс не з ними, на що Рейчел відрекла:

— Може, його вже й на світі нема.

Якщо уважно придивитися до фотографії, можна розгледіти клематис, що тягнеться згори муру, як гірлянда.

Френк записався того дня, коли Альберт перетнув Ла-Манш: Френк знав, що він боягуз, і жив у страху, що це помітять інші, тож і вирішив записатися чимшвидше, аби ніхто нічого не запідозрив. Йому було так страшно, що папери він підписував тремтячими руками, аж сержант у воєнпункті розсміявся і сказав:

— Сподіваюся, у фріців ти, хлопче, стрілятимеш упевненіше.

А Джек стояв просто за Френком. Йому геть не хотілося на війну, у душі він вважав, що це все дурниці, але не можна було Френка відпустити самого, тож він пішов за компанію й розгонисто підписався.

— Молодець, хлопче, — похвалив сержант.

Лілліан і Нелл пішли провести їх на вокзал, але на заклечану гірляндами платформу набилося стільки людей, що вони побачили Френка аж в останню мить: він махав у натовп з вікна вагона, доки потяг котився до арки виїзду, високої, як у соборі. Нелл ледь не розплакалася від розчарування: у натовпі, що вимахував прапорами й хизувався новенькими формами, вона так і не побачила Джека, тож потішилася, що кролячу лапку на щастя віддала ще минулого вечора, коли вони тепло прощалися. Вона стиснула йому руку і розрюмсалася, а Рейчел з огидою протягнула:

— Ану не реви, — і тицьнула їй кролячу лапку: — Дай-но йому на щастя.

Джек розреготався:

— Хай би їх видавали всім солдатам.

Але все ж поклав лапку в кишеню куртки.

* * *

Потім почали приходити листи — стільки вони ще ніколи не отримували. Альберт бадьоро розповідав, яке добірне в них товариство і які вони зайняті.

— Пише, що скучає за домашньою їжею й потроху освоює ремесло, — переказувала Лілліан мачусі, бо тій Альберт ані рядочка не надіслав, хоча Рейчел усім розказувала, що «її син» був серед перших добровольців із їхнього району, Ґровз. Лілліан і Нелл це дуже здивувало, адже Рейчел недолюблювала всіх своїх прийомних дітей, а Альберта не любила найбільше.

А Нелл, звісно, отримувала листи від Джека — не такі бадьорі, як від Альберта, та й не такі довгі. Власне кажучи, кореспондент із Джека був ніякий, бо хлопець здебільшого обмежувався «я думаю про тебе і вдячний за листи», та ще і грубим почерком. Навіть Френк їм писав — бо, звісно, як сказала Нелл, «більше нікому». Його листи були найкращі, бо він переповідав їм різні кумедні пригоди своїх побратимів і змальовував щоденне життя, так що вони часто сміялися вголос, розшифровуючи його дивний, виткий, як павучі лапки, почерк. Дивно, але ніхто — ані Френк, ані Джек, ані Альберт — не писав їм про війну. Битви та сутички, здається, минали, не вимагаючи їхнього втручання. «Іпрська битва вже скінчилася, — загадково писав Альберт, — і ми всі дуже раді».

Нелл і Лілліан проводили чимало часу за написанням відповідей. Вони всі вечори просиджували у вітальні, під лампою з абажуром із намистинками — як не плели ковдри для біженців із Бельгії, то писали листи на спеціально купленому бузковому папері. Лілліан раптом запалала любов’ю до сентиментальних листівок і стала пачками скуповувати всілякі «Поцілунки на прощання». Вона розсилала їх без розбору всім трьом чоловікам, так що жоден не зібрав повного комплекту. Ще сестри слали їм пакунки з м’ятними льодяниками, в’язаними вовняними шарфами й банки «Антисептичного порошку для ступнів» за десять пенсів із аптеки на Парламент-стрит. А в неділю часто ходили ген до Ліман-роуд подивитися на концентраційний табір для іноземців — Лілліан приносила яблука і жбурляла за колючий дріт, бо їй було шкода в’язнів.

— Вони такі самі люди, як ми, — похмуро казала вона, бо серед ув’язнених був Макс Брехнер, їхній м’ясник із Гексбі-роуд.

Нелл вирішила, що Лілліан, мабуть, має рацію, але все одно дивно було носити фрукти ворогові, який намагається вбити їхнього ж брата. Хоча Максові Брехнеру, звісно, уже давно перевалило за шістдесят, і в нього починалася задишка, варто пройти кілька метрів. Який же з нього ворог?

Першим із їхніх знайомих у відпустку приїхав Білл Монро з Емералд-стрит, а потім — хлопчина з Парк-Ґров-стрит і хтось із Елдон-террис, що несправедливо, бо Альберт записався раніше. Потім здійнялася буча, бо Білл Монро не повернувся на базу в призначений час, і по нього послали військових поліцейських. Його мати підпирала вхідні двері мітлою, і поліції довелося відтягувати її під руки. Нелл, яка саме верталася з роботи по Емералд-стрит, згадався похорон Персі.

Але на тім потрясіння не закінчилися: мовби з-під землі вигулькнув звичайний, цивільний поліцейський, і Нелл на якусь мить здалося, що це Персі повернувся з того світу спитати, чого це в неї на безіменному пальці обручка з перлинкою і гранатом, а не із сапфіровою кришкою. Обручка від Персі зараз лежала в глибині шухляди, загорнута в серветку.

Білла Монро врешті потягли геть, і Нелл поквапцем рушила додому. Їй було соромно за нього, за жаху нього на обличчі. Вона подумала, як це паршиво бути таким боягузом, паршиво і непатріотично. А ще її здивувало, скільки жінок підійшло до місіс Монро, яка шаленіла, ревіла і ридала на ґанку, сказати, що все вона робить правильно.

Френк повернувся додому після другої Іпрської битви: він потрапив до лікарні у Саутпорті, бо рана на нозі запалилася, і йому дали кілька днів відпустки перед поверненням на фронт. До війни вони були ледве знайомі, а тепер він став майже як давній друг. Коли Френк постукав у задні двері, сестри обняли його і запросили на чай. Нелл вискочила й купила оселедця, Лілліан нарізала хліб і виставила на стіл варення, й навіть Рейчел спитала, як він. Коли всі вмостилися за столом, а в найкращий сервіз із золотими берегами й маленькими незабудочками налили чаю, Френку раптом ніби заціпило. Він стільки всього хотів розповісти про війну, але раптом виявив, що над трикутними бутербродами з варенням і гарненькими незабудочками не можна говорити про траншейну стопу і щурів, не кажучи вже про всі розмаїті види смертей, які він бачив. Запаху смерті не місце у вітальні на Ловтер-стрит, де стіл застелений білосніжною скатертиною, на лампі — абажур зі скляними намистинками, а в сестер таке м’яке й гарне волосся, що Френку хотілося заритися в нього лицем. Отакі думки вирували в голові, доки він жував хліб і розпачливо намагався вигадати хоч якусь тему для розмови. Нервово ковтнувши чаю із чашечки з золотом і незабудками, він несподівано для себе бовкнув: