— Прекрасний чай, а знали б ви, що дають нам.
І розповів про хлоровану воду в окопах. Побачивши жах на їхніх лицях, він засоромився, що хотів розповісти їм про смерті.
А вони, своєю чергою, розповіли йому про Біллі Монро, і Френк навіть поклацав язиком у потрібні моменти, проте потайки пожалкував, що в нього немає матері, яка щось вигадала б і не дала йому повернутися на фронт, бо був певен, що загине, коли поїде на війну. Він ввічливо вислухав розповіді про те, чим вони займаються — сестри показали йому своє в’язання (вони перестали в’язати для бельгійців і переключилися на шкарпетки для солдатів), а Нелл розказала про свою нову роботу, тепер вона шиє форми, її щойно підвищили до бригадирки, а все завдяки досвіду з капелюхами, а Лілліан от кондукторка у трамваї — Френк підвів брови й промовив «Та що я чую», бо не міг уявити жінку-кондуктора, і Лілліан захихотіла. У сестрах було стільки життя, що, врешті-решт, про війну майже не говорили, як не рахувати, звісно, того, що він передав вітання від Джека й запевнив, що у нього все добре, і сказав, що Альберта взагалі не бачив, але за важкими гарматами в артилерії безпечніше, ніж в окопах.
Аж тут раптом озвалася Рейчел, що сиділа, як ропуха, в кутку:
— Мабуть, страшно у тих окопах.
Френк стенув плечима і посміхнувся:
— Не все так погано, місіс Баркер.
І зробив іще ковток із чашки з незабудками.
Френк проводив відпустку в товаристві як не однієї сестри, то іншої. Він зводив Неллі у мюзик-голл у «Емпайр», а Лілліан його — на засідання Освітнього товариства, надто для нього мудроване. Там зібралися самі квакери, свідомі відмовники та соціалісти, і тільки й розмов було, що про те, як домовитися про закінчення війни. Френку здавалося, що тамтешній контингент складається з лінтюхів, і він ще потішився, що прийшов у формі.
— Може, не варто тобі плутатися з такими? — спитав він у Лілліан, коли проводив її додому.
А вона просто підвела на нього погляд, сказала «Френку!» — і розсміялася. Краще вийшло, коли вони втрьох пішли подивитися «Джейн Шор» у новому кінотеатрі на Коні-стрит — величезному, на тисячу сидінь із відкидними спинками.
Коли настав час повертатися на фронт, йому було ще страшніше, ніж коли він їхав туди вперше. Покидати Нелл і Лілліан було нестерпно.
Коли Френк повернувся на війну, Нелл і Лілліан швидко знайшли, чим зайнятися. Вони працювали, та й Рейчел нікуди не поділася, хоча її вони боялися все ж менше, ніж цепелінів. Вони накупили у «Лік енд Торп» темно-синього сукна на вікна й пильнували, щоб не порушити правил затемнення, особливо після того, як їхня сусідка, бідолашна Мінні Гевіс, постала перед магістратом, коли забула затягнути вікна. Том регулярно заходив у гості, хоча свою дружину, Мейбел, приводив лише зрідка. Лілліан казала, що Мейбел — ні риба ні м’ясо, хоча Нелл вона подобалася. Дехто казав, що їхній брат відмазується від армії, і це їх обурювало, але Нелл у глибині душі таки думала, що це з його боку не дуже мужньо — отак отримати звільнення. Лілліан спитала: невже не досить, що в них одного брата можуть убити? Нелл тоді пожбурила в неї подушку, бо вона ніколи-ніколи не думала, що Альберта можуть убити, таке навіть казати не можна, щоб не зурочити. Том допомагав їм затягувати вікна сукном, хоча й підсміювався над думкою, що на їхню вулицю здійснять наліт цепеліни. Це потім, коли йому відірвало руку, йому стало не до сміху. Сестри навідували його в лікарні: тепер бодай ніхто не скаже, що він відмазується від армії, бо куди ж його візьмуть без руки. Нелл саме збиралася писати Альбертові про всі ці перипетії, коли він несподівано з’явився на порозі власною особою: йому дали відпустку. Рейчел тільки і сказала:
— Зайвий рот годувати.
Альберта вона від початку недолюблювала.
Їм усім здалося, що Альберт підріс, відколи вони не бачилися — раніше він був нижчий. Навколо очей у нього з’явилися зморшки. Якби його воля, то він днями спав би, а на питання про війну тільки віджартовувався. Вони жадібно допалися до Альберта і хотіли проводити з ним кожну хвилину, щоб надивитися, такі були раді, що він повернувся. Альберт завжди їм допомагав, а тепер вони хотіли допомогти йому, тож висли йому на шиї і гладили по голові, ніби він був маленький, а не бравий вояка. Коли він поїхав, вони махали йому вслід і стояли на платформі, втупившись у порожні колії, ще хвилин зо десять після того, як потяг зник удалині. Здавалося, доки вони стоять там, він із ними, проте врешті вони зібралися й вернулися додому, де Рейчел сказала:
— То що, поїхав він, ваше світло у віконці?
На Френкову думку, доконав Джека шум. Обстріл не змовкав три дні і три ночі, ревіло все гучніше, а Джек ставав усе тихіший — він не ошалів, не те що інші хлопці, а просто стих. Френка шум, як не дивно, перестав турбувати — він думав, що звик до постійного ревіння гаубиць, а насправді просто оглух на праве вухо.
Та й узагалі, непокоїв Френка не шум — непокоїла його смерть, чи то пак, від чого він помре. У тому, що він помре, сумнівів не було — врешті, він просидів тут уже майже два роки, тож усі шанси проти нього. Спочатку Френк молився за те, щоб пережити війну. А тепер молився не за те, щоб заціліти, а тільки за те, щоб відчути наближення смерті. Він страшно боявся загинути без попередження й молився, щоб бодай побачити свій снаряд і встигнути підготуватися. Чи якимось чудом передбачити наближення кулі снайпера, яка розтрощить йому мізки так швидко, що тіло й помітити не встигне. Боженько, благав він, тільки не від газу. На минулому тижні низька хвиля газу викосила майже цілий батальйон в окопі, що тягнувся паралельно до їхнього — це були друзяки з фабрики у Ноттінгемі, що разом записалися і разом служили. Наближення газу вони не помітили, і зараз тихенько задихалися десь по польових госпіталях.
У ніч перед атакою ніхто не міг заснути. О четвертій ранку, коли вже світало, Френк і Джек сіли, зіпершись на укріплену піщаними мішками стіну окопу. Френк скрутив їм по цигарці і ще одну — для Альфа Сіммондса, який чергував над ними на приступці для стрільців. Джек затягнувся тонкою самокруткою і, не дивлячись на Френка, сказав:
— Не піду я.
— Куди не підеш?
Джек розсміявся і тицьнув у напрямку нічиєї землі:
— Туди, звісно — туди не піду.
Альф Сіммондс і собі розсміявся:
— І я тебе, хлопче, не виню.
Він, мабуть, подумав, що Джек жартує, але Френкові на душі похололо, адже він розумів, що Джек це серйозно.
Перед тим як надійшов наказ, стояла тиша. Гармати стихли, ніхто не сміявся й не жартував, ніде ані шелесне, усі чекали мовчки. Френк дивився, як небом угорі котяться хмари, білі віхті пливли над нічиєю землею, ніби це просто природа, а не місце, де йому судилося незабаром загинути. Новий лейтенант був зелений, як трава, що більше там не росла, і всі бачили, як у нього на лобі проступають великі краплі поту. Такого нервового лейтенанта в них іще не було. Та й такого лютого — теж ні. Френк підозрював, що й цього незабаром зніме снайпер, і то не конче ворожий. Вони досі скучали за Малколмом Іннс-Вордом, який пробув із ними шість місяців, перш ніж снайпер поцілив йому в око. Він саме допомагав витягнути пораненого з нічиєї землі, коли снайпер його дістав. Рядовий, який помагав йому, теж загинув, а поранений усе одно помер від газової гангрени, так що все марно.
Джек потоваришував із Малколмом Іннс-Вордом, вони годинами балакали в офіцерському бліндажі про життя й політику, і смерть лейтенанта його приголомшила. Іннс-Ворд і шум, ось що Джека доконало, — дійшов висновку Френк.