Выбрать главу

Коли надійшов наказ вилазити з окопів, вони аж зітхнули з полегшею: усі сипнули до драбин і через парапет. Унизу лишилося тільки троє: Френк, Джек і новий лейтенант. Френк гаразд не розумів, чому сам не зрушив із місця, власне, він просто на мить завагався — треба було впевнитися, що Джек таки піде — але тут новий лейтенант розкричався й почав вимахувати пістолетом, мовляв, він їх постріляє, якщо вони не вилізуть, на що Джек тихо-тихо сказав:

— Офіцери зазвичай подають особистий приклад, сер.

Не встиг Френк схаменутися, як він уже дивився в дуло ліенфілда нового лейтенанта. А тоді Джек сказав:

— Не треба, сер, ми вже йдем, — і поволік Френка нагору.

Не встигли вони перевалитися за парапет, як Джек гукнув:

— Біжи!

І Френк послухався, бо більше боявся, що новий лейтенант застрелить його у спину, ніж ворожих бомб.

Френк постановив не спускати Джека з ока, чомусь певний, що якщо не відстане, то ймовірність заціліти більша. Він прикипів поглядом до полкової нашивки на спині мундира і до клаптя тканини, зав’язаного на ремені ошатно, як стьожка в дівчини у волоссі, проте Джек зник уже за кілька секунд, і далі Френк наступав сам через стіну туману — насправді це був дим від важкої артилерії, яка знову озвалася. Туман, здавалося, тянувся у вічність, але Френк ішов далі, хоча не здибав ані Джека, ані, як на те пішло, інших — ані живих, ані мертвих.

Він не одразу зрозумів, що сталося. Він просто помер: мабуть, коли втратив Джека з поля зору, і швидше за все, від снайперської кулі, і тепер не нічиєю землею наступає, а кружляє пеклом, і таке от на нього чекає пекло — марш до ворожих окопів через нічию землю без кінця.

Щойно Френк спробував призвичаїтися до цієї нової ідеї, як послизнувся і чи то провалився, чи то з’їхав у кратер, тільки і встиг, що підняти гвинтівку над головою і заволати що є сили. На нього чекала пекельна безодня, у якої немає дна.

Проте його падіння, спуск і крик швидко урвалися, бо він зрозумів, що здолав десь дві третини шляху до дна велетенської вирви. Під ним стояла каламутна бура вода, у якій лицем донизу плавало тіло. Навколо тіла повільними лінивими колами бовтався щур, і Френку раптом згадалося, як вони з Альбертом вчилися плавати якогось спекотного дня. Це було так давно, що майже в іншому житті. Вони були на Кліфтонському водосховищі на Узі, і вода там була такого самого кольору, як у вирві. Джек саме зліг із кором, тож того дня вони були тільки вдвох. Френк заплющив очі, втиснувся у м’яку грязюку на стінці кратера і поринув у спогади, адже найбезпечніше місце — це минуле.

Зосередившись, Френк майже відчув тепло сонця з його дитинства на худих плечах дев’ятилітнього хлопчака, майже почув запах бугили і глоду з берегів Узу. А тоді — перший, приголомшливо холодний доторк води і дивне відчуття, коли пальці розповзаються на мулистому дні. А ще відчув лоскотний доторк мотузки, якою вони обв’язувалися по черзі — один бабрався у річці, а другий стояв на сторожі, готовий витягнути друга, якщо той почне тонути. А ще побачив вербу, що полоскала у ріці пишну сріблисто-зелену крону, як дівчина косу.

Френк просидів у кратері ще кілька годин, відтворюючи у пам’яті перший урок плавання з Альбертом, під кінець якого вони запливали майже на середину ріки. Зморені, але горді, вони вляглися на твердій сухій землі під вербою, щоб обсохнути — Френк згадав, що в нього в кишені є перекус (тоді мати ще була жива), тож вони повечеряли пом’ятим хлібом з полуничним варенням. Коли вони доїли, Альберт повернувся вимазаним у варенні лицем до Френка і сказав:

— А гарний був день, еге ж?

Він, мабуть, заснув, бо коли рвучко підняв голову, то виявив, що дим від гармат розвіявся, й нагорі прозирнуло ясно-блакитне небо. Прямо над ним на краю кратера стояв розсміяний Альберт. Перша думка у Френка була про те, який Альберт схожий на янгола, навіть у хакі і з заправленими під фуражку білявими кучерями. На золотій щоці тяглася тонка риска крові і бруду, а очі в нього були блакитні, як небо, блакитніші, ніж незабудки на сервізі у вітальні на Ловтер-стрит.

Френк спробував щось сказати Альберту, але не зміг витиснути ні слова. Після смерті він почувався так, наче не може прокинутися. А тоді Альберт підняв руку, ніби помахав на прощання, відвернувся і зник за краєм вирви. На Френка навалився страшний відчай, коли Альберт зник з поля зору, ніби в нього щось відібрали. Його затрясло від холоду. Врешті він вирішив, що треба спробувати знайти Альберта, видерся із вирви й рушив у тому напрямку, куди зник друг. Коли він за якийсь час вибрів на перев’язувальний пункт і сповістив медсестрі, що загинув, та сказала тільки:

— Тоді посидьте в тому кутку з лейтенантом.

Френк рушив до укріпленої мішками з піском стіни, до якої вже притулився лейтенант на милицях, що витріщався у простір єдиним оком — друге було забинтоване. Френк понишпорив у кишенях і з подивом виявив, що тютюн досі при ньому, тож скрутив дві цигарки й одну дав лейтенанту. Він допоміг незнайомцю прикурити (юному лейтенанту це було складно через монокулярний зір), і двоє мерців мовчки завмерли з цигарками у запаморочливій втісі, а перший день Битви на Соммі тим часом добігав кінця.

Лілліан саме збирала плату за проїзд у трамваї на Блоссом-стрит, коли її раптом взяли холодні дрижаки, хоча день стояв спекотний. Вона бездумно зняла через голову касовий апарат, поклала на сидіння, подзвонила у дзвоник і, на подив пасажирів, зійшла з трамваю. Вона рушила по Блоссом-стрит до Міклґейт. Ще до моста через Уз вона перейшла на біг, ніби за нею гналися мертві. Коли вона нарешті звернула на Ловтер-стрит і побачила Нелл, яка чекала на неї, то вже розгубила всі шпильки з волосся, а блузкою розповзлися великі плями поту. Вона повисла на дерев’яній хвіртці і, схопившись за боки й захлинаючись, хапала ротом повітря, а Нелл просто стояла непорушно, прихилившись до одвірка й повернувши лице до сонця. Сестра не бігла додому, а вийшла із задушливого підвалу, де днями шила форму, і неквапом прочимчикувала по Монкґейт, ніби на недільному променаді. У дім вони зайти не могли, бо вічно забували ключі, а Рейчел саме пішла за покупками, тож якусь мить вони просто дивилися одна на одну, приголомшені силою інстинкту, який привів їх додому.

Першою тишу порушила Лілліан.

— Він загинув? — видихнула вона, закрила за собою хвіртку, повільно пройшла стежкою й опустилася на сходинку біля Нелл.

Після довгої мовчанки, за яку сонце встигло перевалитися через їхній дах на сусідню вулицю, вона додала:

— Він уже в раю.

Нелл підвела погляд у прозору ясну височінь, ніби чекала, що побачить Альберта серед небесного сонму, але там не було нічогісінько, ані хмариночки, ані навіть ластівки у повільному потоці теплого повітря.

На той час, коли вони відкрили телеграму і Лілліан вголос прочитала Рейчел: «Ми з жалем повідомляємо, що Альберт Бейкер загинув у бою і липня 1916 року. Армійська рада висловлює співчуття», — Лілліан із Нелл були у жалобі вже тиждень.

Альбертову вогневу позицію накрило снарядом, що приземлився просто на велику гаубицю, так що тіла артилеристів зіркою розлетілися навсібіч разом із уламками гармати. На Альберті не було ані подряпинки, як не рахувати смужки крові й мазуту на засмаглій щоці, а на лиці в нього сяяла щаслива усмішка, як у дитини, що розгледіла в натовпі маму. Санітари не одразу зрозуміли, від чого він загинув, але, піднявши тіло, побачили, що потилиці в нього не лишилося.

Френка здивувало, що Альберт, який виглядав цілим і неушкодженим, загинув, а Джек, залитий кров’ю з голови до п’ят, як ранньохристиянський великомученик, вижив. Що його геть не здивувало, так це те, що вони опинилися на тому самому перев’язувальному пункті. Врешті, цей збіг анітрохи не химерніший за той факт, що того дня він побачив тільки одного мерця — Альберта (це як не рахувати солдата на дні вирви, який плавав там не перший день). Джек із заюшеним кров’ю обличчям не розмовляв із мертвим Френком, тільки пройшов повз нього і навіть не зауважив.