Разом у Френка й Нелл було п’ятеро дітей — Кліффорд, Бебс, Банті, Бетті й Тед. Коли з’явився Кліффорд, у нього вже був двоюрідний брат — син Лілліан Едмунд народився навесні 1917 року. Лілліан не зізналася, хто батько, навіть коли Рейчел спробувала виставити її з дому. Якийсь час Нелл боялася, що дитина народиться з густим чорним чубом і вилицями гострими, як стулки мушлі. Але хлопчик народився із золотими янгольськими кучериками й очима кольору незабудок, і це було значно гірше.
Розділ третій
1953. Коронація
Королева в пишній білій сукні виглядає як повітряна кулька, готова ось-ось злетіти над Вестмінстерським абатством і зависнути серед золочених шпилів. Щоб цьому запобігти, її обтяжують накидками й мантіями, скіпетрами й перстенями, і врешті вона стає така важка, що єпископи й архієпископи вимушені помагати їй пересуватися з місця на місце. Вона нагадує мені заводну китайську лялечку, яку дядько Тед привіз Патриції з Гонконга — і королева, і лялечка ковзають килимом, не показуючи ніг, із суворою усмішкою на обличчі. Різниця полягає тільки в тому, що в заводної лялечки ступнів немає, тільки коліщатка, а в нашої нової королеви, я припускаю, є, і саме вони — її засіб пересування товстим багряним килимом. Колір коронаційного килима — це теж, звісно, тільки моє припущена, адже коронація в мініатюрі розгортається на екрані маленького телевізора «Ферґюсон» у кутку вітальні Над Крамничкою у різних відтінках сірого.
Телевізор — це подарунок Банті від Джорджа, компенсація за те, що вона мусить виховувати дітей Над Крамничкою, а не в нормальному домі. Ми — не перші на нашій вулиці, хто розжився на телевізор: ця честь належить міс Портелло з «Гепленда», крамниці дитячого одягу. Але, що важливіше, ми — перші у своїй родині: ані серед родичів Джорджа, ані серед родичів Банті ніхто ще не купив цієї жаданої новинки.
А Банті хоч розірвися: вона, природно, пишається телевізором і хоче ним похвалитися. Кращої нагоди, ніж коронація, годі й шукати. А з іншого боку, вона терпіти не може, коли в хату набивається людей. Це ж доведеться бутербродів накришити! Чай заварювати літрами! Кінця-краю роботі не видно. Вона на кухні намазує пундики маслом і складає горою, як бруківку. Вона кілька тижнів відкладала масло з нашого пайка для коронаційної випічки і складала в холодильнику, трохи навіть вициганила у своєї матері, Нелл, і тітоньки Ґледіс. Чого тільки вона не напекла, адже «добра господиня знає, що немає кращого доказу її майстерності, ніж гарні пироги — брунатні, як горіхи, щойно з духовки чи вишукано прикрашені» — так писано у Біблії Банті, «Досконалій кулінарії (Книзі рецептів для газової плити „Паркінсон“)».
Вона винесла гостям не тільки пундики, а й тарелі сендвічів із беконом (бекон від Волтера, хтивого м’ясника), «кокосові мадленки», «лемінґтони» й «карамельні тістечка» («для особливої нагоди!»), не кажучи вже про «піканінні» («з далекої Австралії») і «печиво Даґо» — останні два, судячи з усього, на честь братів наших молодших зі Співдружності. Від усього відгонило згірклим маслом, яке залежалося у новісінькому холодильному апараті («Не задовольняйся меншим!») — черговою відкупною Джорджа. Ще Банті накрутила ковбасних рулетів, тітонька Ґледіс принесла величезний пиріг зі свининою, а тітонька Бебс — фруктові флани, великі, як колеса: один із консервованих персиків і мараскінових вишень, а другий — із консервованих груш і винограду. Вони викликали загальне пожвавлення і заздрість. Банті доходить висновку, що її сестрі нічим зайнятися, якщо вона готова гаяти час на такі досконалі, бездоганні кружальця. А завела б вона стільки дітей, скільки у Банті... Банті примощує останній пундик на тацю. У Банті стільки дітей, що вона не знає, за що і хапатися.
— Людей тут, як у Калькуттській чорній ямі, — сповіщає вона Джорджу, коли той зазирає на кухню в пошуках елю. І додає, ніби існує якась квота: — І дітей забагато.
Нас і справді багато. І я — серед них, кручуся під ногами у дорослих, як пес, що здає іспит на слухняність. Я то тут, то там, сама не знаю, як мені вдається переміщатися так швидко — ось я стою біля телевізора, аж ось уже мчу коридором на кухню. Відверніться на мить — і вам може здатися, що дівчаток двоє. Може, я теж на коліщатках, як китайська лялечка, та ще й розвинута не за віком. Усі гості зиркають на мене з недовірою і кажуть до Банті:
— А вона розвинута не за віком, правда ж?
— Розумніша, ніж треба, — підтверджує Банті.
Наш список запрошених на коронацію не такий довгий, як у королеви. Для початку, у нас немає друзів зі Співдружності, хоча тітонька Еліза, кажуть, повелася з якимось подружжям із Ямайки — так значиться у списку табуйованих тем, укладеному Джорджем (тітонька Еліза — Джорджева невістка, дружина його брата Білла). Поміж іншим, не можна говорити про операцію тітоньки Мейбел, руку дядька Тома і миршавість Адріана. Дядько Том нам ніякий не дядько, він насправді дядько Банті й тітоньки Бебс, але його запросили, бо більше йому йти нікуди — тітонька Мейбел лягла в лікарню на операцію, про яку говорити не можна. (Рука в дядька Тома — дерев’яна копія тієї, яку йому відірвало багато років тому). Адріан нам двоюрідний брат, син-одинак дядька Кліффорда й тітоньки Ґледіс, і ми поняття не маємо, чи він миршавий, бо не знаємо ніяких інших десятирічних хлопчаків для порівняння. Він привів свого собаку, боксера Денді; я вирішую, що розмір тугих яєчок Денді, що стирчать між задніх лап — це теж заборонена тема. Денді саме такого розміру, щоб збивати мене з ніг, що він регулярно і робить, а Джилліан і Люсі-Віда заливаються сміхом.
Люсі-Віда — наша двоюрідна сестра, донька тітоньки Елізи та дядька Білла (Банті жалкує, що не може просто не запросити цієї частини родини). Тітонька Бебс привела свого чоловіка, дядька Сідні — м’якого й доброзичливого чолов’ягу, якого ми майже не бачимо. Запрошені на коронацію постійно діляться на партії і фракції та перегруповуються знову, і найпопулярніший вододіл — це предковічний поділ на чоловіків і жінок. Усі ми, на жаль, родичі, крім пса Денді й місіс Гевіс, сусідки Нелл, у якої — ви тільки уявіть! — своєї родини немає.
Джилліан у своїй стихії: нарешті запопала публіку, яка нікуди не подінеться з вітальні. Її єдиний суперник — телевізор, тож вона тільки те й робить, що намагається його здолати: витанцьовує перед екраном, блискає трусами з-під білої сукенки з корсажем і рюшами просто з вітрини «Гепленду». Наша кузинка, худа, довгокоса й довгонога Люсі-Віда, поводиться із Джилліан як із домашньою тваринкою, і коли та стомлює дорослих, каже щось штибу «Іди сюди, козенятко наше» сильним донкастерським акцентом. Люсі-Віда — героїня Джилліан, бо ходить на уроки танців. У неї чарівні ноги, вона просто-таки постійно вистукує ритм, так що весь час сповіщає про свою присутність, як сліпа.
Більшість дорослої аудиторії (крім дядька Теда, який любить маленьких дівчаток, особливо коли вони сяють трусиками) роздратовано зітхає, коли Джилліан заводить «Славний літак „Льодяник“» Ширлі Темпл (складно повірити, але вона справді рівно настільки мила). Вона єдина з нашого покоління успадкувала янгольский ген, тож у неї, як у Ади й Альберта, біляві кучерики. Тільки вона ще не знає, що за цю неземну красу зазвичай доводиться платити передчасною смертю. Бідолашка Джилліан!
Люсі-Віда випроваджує Джилліан у коридор і береться навчати п’яти балетних позицій, за що її винагороджують карамелькою. Тим часом на екрані юну королеву «підперезують мечем», а помічна Патриція доповнює шанобливі коментарі Річарда Дімблбі витягами з «Ілюстрованої книги про коронацію для хлопчиків і дівчаток». Ми довідуємося, що у цього жесту «глибокий символізм: державну владу поставлено на службу Богу». Її писклявий голосок затинається на слові «символізм» — їй, урешті, тільки сім, хоча вона найкраща учениця класу й читає краще, ніж більшість її ровесників. Патриція не здається і сповіщає, що «інкрустований меч» викували для коронації Георга IV, і це породжує суперечку в одній фракції дорослих про місце Георга IV у хронологічному порядку королів — очевидно, він ішов після Георга I, II і III, але ж хто був перед ним? Хтось висловлює припущення, що між третім і четвертим Георгами вклинилася королева Анна, але тут закипає дискусія про те, ким же, власне, Георг IV був «для своїх». Дядько Білл стверджує, що Георг IV «це той жирдяй, який Брайтон збудував», а дядько Кліффорд стоїть на своєму — «це той, який Америку профукав». (Хай би спитали наших домашніх привидів, ті пам’ятають це як учора).