Арбітром запрошують Патрицію — це великий тягар для дівчинки в такому юному віці, але вона у нас запекла роялістка і вже вивчила напам’ять половину королівської генеалогії починаючи від Еґберта (827-39). На жаль, вона дійшла тільки до Едварда II й не може прояснити ситуації із загадковими Георгами.
Інші члени товариства (Нелл, місіс Гевіс і тітонька Ґледіс) уже перекинулися на наступних Георгів (V і VI) і поринули у ностальгію, тож Банті добуває книжку «Георг V — 70 років слави», а в «Ілюстрованій книзі» Патриції, яку видали з нагоди сьогоднішньої коронації, виявляється чимало картинок із коронації Георга VI, «старого короля», як усі чуло його називають, ніби Англія — це казкова земля із золотими гусаками, лихими королевами і «старими королями», що палять люльку й носять капці, гаптовані золотими коронами.
Контингент, що сперечається про Георгів I—IV, збігається з контингентом одружених чоловіків, які п’ють брунатний ель марки «Вотні». До цієї фракції входять дядько Сидні, дядько Кліффорд, дядько Білл і Джордж, а також старий парубок дядько Тед.
Тепер коронаційні сувеніри сиплються з усіх закутків — у батька знаходиться кухоль до коронації Едварда VIII, якої не відбулося, що надає цьому предметові цікавого філософського виміру. З кухні приносять чайну ложечку Ени Тетлі з нагоди коронації Георга VI, що тепер належить Банті, хоча, строго кажучи, майно крадене (див. примітку (ііі)).
Очевидно, найбільше скарбів знайшлося у Патриції, що й передбачувано для дитини шкільного віку — вона соромливо, але з гордістю демонструє товариству (і) чашку з нагоди коронації; (2) монети з нагоди коронації у пластиковому мішечку; (3) медаль з нагоди коронації (таку саму нова королева надвечір пришпилить маленькому принцу Чарльзу); (4) карамельки з нагоди коронації у дуже гарній багряно-срібній коробці; (5) вищезгадану «Ілюстровану книгу про коронацію для хлопчиків і дівчаток» — і останній по порядку, але не за важливістю — (6) прапор Великої Британії. З патріотичних міркувань вона вбралася у шкільну форму — сукенку в жовту і брунатну смужку, коричневий блейзер і бурий берет. Джилліан з нагоди коронації вбрали в біле, на мене ж із такої оказії начепили найкращу сукню з лимонної тафти, з коміром типу «Пітер Пен» і короткими пишними рукавцями. На Люсі-Віді дивний витвір тітоньки Ґледіс. Щоразу як Люсі-Віда навідується до нас із дикого південного Йоркшира, виглядає вона так, ніби зібралася на карнавал. Тітонька Еліза вправно обшиває свою кровиночку сіточками, тюлем, рюшиками й оборками, так що Люсі-Віда на ногах-бадилиночках виглядає як екзотична квітка, яку дивними вітрами занесло не туди.
Усі ми знаємо, що тітонька Еліза — «простуха», куди вже простіше, так стверджує Банті. Ми розуміємо: це якось пов’язане із вугільно-чорними коренями її білявого волосся, сережками з велетенськими стразами, а ще, мабуть, тим, що навіть у день коронації вона не вдягла панчішок і зухвало демонструє всім ноги у цятках, родимках і синіх венах, схожих на прожилки на блакитному сирі. (Не кажучи вже про те, що її радо прийняли до фракції Георгів I-IV: її гучний сміх оповиває чоловіків і примиряє з існуванням жіноцтва). Руки в тітоньки Елізи вічно зайняті як не чаркою, то цигаркою, але щойно звільняються, вона хапає дітей, що проходять повз неї, і гучно й мокро чмокає у щоку. Для нашої родини така поведінка щонайменше нехарактерна.
Тітонька Еліза принесла всім дівчаткам подарунки — зроблені власноруч заквітчані тіари із креп-паперу, точнісінько як на фрейлінах королеви. Вона навіть вишиковує нас у маленьку коронаційну процесію перед сходами і приколює корони незручними заколками-невидимками. Це мене чомусь розчулює, а біль від заколок тамує внесок тітоньки Елізи до святкової атмосфери — липкий паперовий пакунок із фруктовими льодяниками з «Баркер і Добсон». Бідашка Адріан похмуро спостерігає за нами, напхавши за щоки льодяників: йому прикро, що його через стать вигнали з нашого квіткового королівства.
— Не рюмсай, малий, — великодушно каже Люсі-Віда. — Хочеш, навчу сідати на шпагат?
Адріан помітно жвавішає.
Загалом тітонька Еліза нам радше подобається, ніж ні — навіть сувора Патриція не проти посидіти в неї на колінах і поділитися менш важливими зі своїх секретів (улюблений предмет у школі, улюблена страва у шкільному буфеті, ким вона хоче стати, коли виросте — відповіді: математика, нема такої, ветеринаркою).
Дейзі та Роуз майже не втручаються до процесу, у них свій маленький герметичний світ. Вони вбрані однаково, закінчують речення одна за одну (це, звісно, коли роблять товариству поступку і йдуть на контакт — у них є власна таємна мова) і дивляться на навколишніх холодно і байдуже, як статисти у фільмі «Пришельці з Марсу». Адріан замалий для фракції брунатного елю, але й у жіночій групі, що туркоче про старого короля, йому теж не дуже раді. Зараз до цієї групи влилася тітонька Бебс, і тепер у ній прославляють Королеву-матір (мабуть, «стару королеву», тільки ніхто її так не називає). Цікавий це титул, Королева-мати. Королева всіх матерів, мати всіх королев. Це Банті хотіла би бути Королевою-матір’ю. «Королева Банті, Королева-мати». Тоді я була б принцесою Рубі, мило ж? Хай там як, симпатичніше, ніж «принцеса Джилліан» чи «принцеса Люсі-Віда».
Королеви-матері п’ють херес, це така бурда від кашлю — бура й солодка, як меляса, але підступна. Тітонька Бебс відносить чарочку до Банті на перший поверх — та саме поливає ковбасні рулети молоком.
— А я вже думала, що про мене всі забули, — кисло каже Банті, але чарку бере й делікатно відпиває.
— Коронацію пропустиш, — повідомляє тітонька Бебс.
Банті кидає їй свій коронний погляд, який без слів каже: «А хто ж іще гаруватиме на цих галерах?».
— Миропомазання! — захоплено вищить із другого поверху Патриція.
Тітоньці Бебс вдається переконати Банті лишити рулет непомазаним, піднятися нагору і стати свідком того, що в «Ілюстрованій книзі» назвали «найурочистішою й найважливішою частиною церемонії». Ця частина така урочиста й важлива, що королева губиться в юрмі єпископів, і Над Крамничкою помазання ніхто не бачить.
— А гарний у вас телевізор, — тоном знавця каже тітонька Ґледіс, коли Бебс заводить Банті до кімнати.
Банті розквітає й дякує так жеманно, ніби в минулому житті сама допомагала Лоґі Берду винайти телевізор.
— І гарні панелі під горіхове дерево, — каже дядько Том. Усі кивають на знак згоди.
— Прекрасна в тебе сукня, Банті, — раптом бовкає дядько Білл, і Банті здригається, бо Білл їй не подобається (антипатія заснована виключно на тому, що він — Джорджів брат). Раз її дівер вважає, що «сукня прекрасна», а смаку в нього ніякісінького (це справді так), то щось зі вбранням не так.
Сукня і справді монструозна — дивна конструкція із брунатних і жовтих смужок, стягнутих люрексною ниткою. Банті у ній виглядає як оса, що зібралася на свято.
— Зараз настає момент, на який чекали всі народи Великої Британії, Співдружності й Імперії, — читає Патриція.
— Видатний момент, — читає, зазираючи їй через плече, дядько Тед.
Він опускає долоню на її шкільний блейзер — можна сказати, як дядько, а можна сказати, що й ні. Хай там як, він невдало обрав жертву: Патриція терпіти не може, коли її торкаються, і вмить відскакує вбік.
Саме тієї миті Джилліан вривається до кімнати, аби показати всім свої піруети, і зависає перед телевізором, коли на голову королеві опускають корону, так що «Боже, храни королеву!» заглушає крик «Ану геть, Джилліан!». Вона плаксиво випинає губки, янгольські кучерики тривожно тріпочуть, аж тут Люсі-Віда по-материнськи простягає їй руку й каже: