Выбрать главу

— Ходи, мала, ходи-но зі мною.

І вони випурхують із кімнати, щоб зайнятися чимось важливим із ляльками. Ані в мене, ані в Патриції ляльок нема. Патриція ляльок не хоче, хоча, буває, позичає у Джилліан, щоб погратися у школу. Патриція часто грається у школу, а вчителька вона строга, повірте на слово — я це знаю із власного досвіду, бо інколи мушу підміняти ляльку.

А я, мушу визнати, ляльку хотіла б, хоча у них у всіх тверде, виліплене з пластику волосся й недобрі лиця. У ляльок Джилліан імена штибу «Джемайма» чи «Арабелла». У Патриції є панда (її так і звати «Панда» — Патриція не зловживає пишними іменами), якій вона дуже віддана, а в мене — ведмедик («Тедді»), який мені дорожчий, ніж родичі. У мене приголомшливо дорослий словниковий запас у десять слів: звісно, Тедді, а ще: мама, тато, Паш (Патриція), Ґаґ (Джилліан), Гамма (Нелл), Па-па, Крам!, Дотті (слово на всі випадки життя), і — найважливіше — Мобо.

Я інстинктивно відчуваю, де Мобо зараз — на задньому дворі. Банті знову на кухні, ставить рулет у духовку, і коли ми з Тедді підходимо до задніх дверей, вона ласкаво нас випускає. Я набираю повні легені повітря. Аж ось і він! Моя розрада! Коник Мобо — найкрасивіший витвір рук людських. Він півметра в холці заввишки, зроблений із сірої жерсті в білі яблука, має гриву, що завжди майорить на вітрі, і пухнастий хвіст. У нього добрі очі, тверда спина, багряне сідло, багряні віжки й багряні стремена (також із жерсті). На сонячному задньому дворі (нам із погодою пощастило значно більше, ніж бідашці королеві) він виглядає знаменито — ніздрі роздуваються, ось-ось ритиме землю копитом. Натхненна коронацією Патриція ласкаво прикрасила його тартановими стьожечками, тож він нічим не поступається коням, що крокували того дня по Мелл.

Купили коника для Джилліан (як компенсацію за те, що їй доведеться миритися зі мною), але вона вже його переросла, тож офіційно вершницею стала я. Для Джилліан це нічого не міняє — вона ревно його охороняє і, якби її воля, не підпускала б мене до нього взагалі. Але зараз Джилліан у домі з Люсі-Відою, а мій скакун блукає заднім двором, неприпнутий, без охорони, і на коротку мить цілковито мій!

Безперервним і незмовкним закляттям «ДоттідоттідоттідоттідоттідоттідодттідоттіМобо!» я змушую Банті підсадити мене на світоч мого серця і щасливо галопую навколо заднього двору. Ну, строго кажучи, не зовсім галопую. Мобо рухається на педалях. Умостившись верхи, починаєш що є сили перебирати ногами — і він ривками рушає вперед. Я тисну на педалі і смикаюся хвилин зо десять, вдаючи, що за мною котиться золота карета, перш ніж з’являється наш запеклий ворог.

Порив холодного вітру драматично розчахує кухонні двері, і двором простягається тінь. Тінь не просто темна, у ній чаїться чорне зло, ненависть, заздрість і смертовбивчий потяг — так, це наша Джилліан! Вона кидається до нас через двір навскоси, як торпеда, наведена на ціль, набирає швидкість і, нарешті сягнувши Мобо, не встигає загальмувати і продовжує рух — перевертає коня і мене з ним, перелітає через нього і приземляється задком у рюшах на тверді плити. Мобо летить двором, так що на металевих боках з’являються глибокі негарні подряпини, а тоді нарешті завмирає. Я лежу навзнак, дивлюся у червневе небо й думаю, чи я не загинула. У потилиці пульсує біль від удару, але я така приголомшена, що не маю сил розплакатися.

А ось наша Джилліан реве так гучно, що й мертві встали б — навіть Банті виходить подивитися, що сталося. Горе Джилліан майже викликає в неї співчуття.

— Ти обережніше, — наказує вона. Може, звучить це й не дуже співчутливо, але інакше вона не вміє.

Тут надбігає Люсі-Віда, виконує співчутливий танок — туп-туп-ТУП, туп-туп-ТУП, помагає Джилліан підвестися і починає бідкатися над сукнею: і справді, бездоганно-білим вбранням розпливається багряна кров (кольори коронації), а порвана, пошматована корона звисає на шиї, як зашморг із квітів.

— Бідна дитинка, — низьким голосом примовляє Люсі-Віда. — Ходімо, умию тебе.

І вони зникають, узявшись за руки, а ми з Мобо лишаємося на ласку Денді: той, як уміє, слиняво облизує нас гарячим язиком, від якого пахне краденим ковбасним рулетом.

Решта дня минає, як у тумані — мабуть, у мене струс мозку. Коли я повертаюся до вітальні, там розгортається добропорядний балаганчик. Фракція брунатного елю напилася і грає у куточку в покер. З полички для фото у них над головою звисає прапор, який притягла Патриція, прикриваючи 36 крихітних чорно-білих світлин у рамочках, із яких визирають 36 Патрицій, 36 Джилліан, а мене чомусь аж 72. З фотографій може здатися, що дітей у Банті і справді забагато: сотня мініатюрних дівчаток хижо глитає її живцем.

Фракція Королеви-матері, до якої долучився дядько Том, повдягала паперові ковпаки, невідь-звідки й добуті, і тепер згадує День перемоги, вуличні гуляння й тітоньку Бетті, що живе далеко, по той бік Атлантичного океану, але нагадує про своє існування продуктовими посилками. Фракція Королеви-матері вже встигла добряче прикластися до хересу, а Банті на правах доброї господині начепила піратського капелюха й організувала вікторину, від якої учасники аж за боки беруться від сміху. Адріан із Денді граються на задньому дворі — кидають і приносять м’яч, тільки неясно, хто робить що. Дядько Тед, Люсі-Віда і Джилліан граються нагорі в піжмурки. Спиртне Над Крамничкою сягає критичної позначки, тож я зітхаю з полегшею, коли Банті помічає мене, притискає в жасі долоні до рота й каже:

— Та їх же досі не вклали!

Проте, боюся, мама перепила хересу й нічим нам не може допомогти — її піратський капелюх уже сповз набакир, закривши одне око, і вона не падає з бильця дивана тільки тому, що важко спирається на плече тітоньки Ґледіс.

Тітонька Еліза цокає язиком, як Люсі-Віда, тільки доросла, полишає вікторину («Я бачу те, що починається на букви Т-П», ви вгадали — телевізійний приймач), зганяє дітей докупи, як вівчарка, і випроваджує нагору, спати. Вона менш шанобливо ставиться до вечірніх ритуалів, ніж Банті. Банті вишикувала б нас, як солдатів, у ванні, і терла, мила і шкрябала б мало не до дір, а тітонька Еліза тільки поквапцем проводить фланелькою про найбрудніших ділянках шкіри і спаковує у світлі літні спальні. Люсі-Віда і Джилліан лягають валетом у одне ліжко, як сардини. Близнята вмощуються на ліжку Джорджа і Банті — не беруся навіть уявити, що на те скаже Банті, коли полишить палубу свого піратського корабля й побреде спати. Адріан десь уклався з Денді. Здається, сьогодні всі на світі лишаться ночувати Над Крамничкою. Ніхто не зголошується розділити спальню з Патрицією — їй тільки сім, але її потреба у приватному просторі воістину гротескна. Може, вона взагалі спить догори дригом, як кажан, затиснувши під крилом свою панду.

Через кілька годин я несподівано прокидаюся, рвучко сідаю на ліжку і згадую, що Тедді так і лишився десь на задньому дворі, забутий після катастрофи на скачках.

Вікна моєї спальні виходять на задній двір, тож я підходжу до вікна, аби перевірити, чи його не видно. Небо магічного темно-синього кольору і сповнене зір, що мерехтять, як сережки тітоньки Елізи, а двір, як на пізню пору, просто дивовижно сповнений життя. Мобо так і лежить на боці, може, спить — бодай я на це сподіваюся, хоча корона Патриції в нього на голові підозріло нагадує похороний вінок. Тедді лежить, розкинувши руки-ноги, як полеглий солдат, у чорнобривцях, що тягнуться вздовж муру. Над ним чатує Денді, блискаючи у темряві чорними очима. А до воріт незграбно притулився Джордж зі спущеними до кісточок штанами і сіпається в обіймах незримої жінки. З-за нього стирчить гола нога без шкарпетки, лунає хрипкий сміх, жінка шепоче:

— Давай, любий, ось так.

Лишу-но я Тедді в цьому непевному товаристві. Краще порятую його мокре від роси тіло вранці.

Зі спальні Джилліан долинає стук. Може, Люсі-Віда витанцьовує навіть уві сні.

Патриція сидить на своєму вузькому ліжку й читає при світлі нічника з Бембі і кроликом Топотуном на абажурі. Вона дійшла до останнього, сьомого розділу книжки про коронацію — він називається «Нова єлизаветинська доба». У ньому окреслено обов’язки всіх хлопчиків і дівчаток, що «стануть дорослими громадянами за нової єлизаветинської доби» у країні, що «досі стоїть на чолі західної цивілізації». Заклики із цього розділу впадуть на плідний ґрунт. Патриція вступить у брауні і здобуде всі-всі значки, а тоді підросте й перейде у гайдівський рух; ходитиме в недільну школу; старанно вчитиметься у школі (попри невтомну участь у різних гуртках, друзів вона, як не дивно, так і не заведе). І вона не зраджуватиме своїх принципів. Шляхетний план майбутнього, окреслений у «Книжці для хлопчиків і дівчаток», розчулює Патрицію, хоча й не допоможе здолати закодовані у її ДНК відчуженість і схильність до розпачу: