Джордж і Банті познайомилися у 1944 році. Він не був головним претендентом на її руку і серце — ця честь належала американському сержантику Баку (моя бабця теж намучилася, перш ніж знайшла собі чоловіка під час війни), але йому відірвало ногу, коли він бавився протипіхотною міною («Цим янкі — самі смішки», — скривився брат Банті, Кліффорд), тож його відправили назад у Канзас. Банті ще довго чекала, що Бак напише і запропонує розділити його життя у Канзасі, але більше від нього не було ні слуху ні духу. Так вона й дісталася Джорджеві. Банті навіть була подумала, що Джордж при двох ногах — це краще, ніж Бак при одній, але відтоді ця певність похитнулася. (Бак і Банті! На слух — прекрасна пара: аж стоять перед очима).
Якби ж то Бак забрав Банті до Канзасу, наші життя поточилися б геть інакше! Особливо моє. У 1945 році Джорджів батько звалився під трамвай у Лідсі й загинув, а Джордж успадкував родинний бізнес — зоомагазин. Він одружився з Банті в надії, що та допомагатиме у Крамничці, адже колись підробляла продавчинею, тільки не врахував, що вона не збиралася після заміжжя працювати. Цей конфлікт тягнутиметься роками.
Ось чай і заварився. Банті помішує ложечкою вміст чайника й наливає чашку собі. Це — моя перша чашка чаю. Мати сідає за стіл на кухні і знову поринає у мрії — де й діваються розчарування з Канзасом і весілля із Джорджем, де подавали чай і сендвічі з шинкою: натомість прозора фата тріпоче на літньому вітерці, а під нею Банті у білій сукні з органзи, із талією в 45 сантиметрів і іншим носом. Чоловік, який стоїть при ній, неймовірно імпозантний і на диво схожий на Ґері Купера, а себе Банті уявляє приблизно такою, як Селія Джонсон. Вони саме зливаються у пристрасному поцілунку на тлі цілої кучугури помаранчевого квіту, коли у мрію вторгається непрохана нотка реальності: хтось сіпає Банті за халат і починає пренеприємно скиглити.
Ось вона! Ось моя сестричка! Вона обхоплює Банті м’якими ручками і ніжками, від яких солодко пахне сном, дереться на пік Айгер материного тіла і пригортається заспаним личком до холодної шиї. Банті розтискає кулачки, що вчепилися їй у волосся, й опускає Джилліан назад на підлогу.
— Злазь, — похмуро каже Банті, — не заважай мамі думати.
(Насправді мама не думає, а намагається уявити, що було б, якби ціла її родина зникла, а вона все почала спочатку). Бідолашка Джилліан!
Але Джилліан незабаром знову нагадує про себе — вона не з тих дітей, які лишають дорослих у спокої — тож не встигаємо ми випити чаю, як доводиться переключитися на її потреби. На сніданок Банті готує кашу, смажить грінки й варить яйця. Джордж ненавидить кашу: він любить бекон і сосиски, але в Банті живіт поболює (я знаю чимало інсайдерської інформації).
— Якщо хоче смаженого, то хай сам і готує, — бурмоче вона, плюскаючи ополоник грудкуватої каші в тарілку Джилліан. А тоді насипає другу миску (собі — може, трошки каші все ж подужає) — і третю. Це ж для кого? Для Золотокіски? Не для мене ж? І справді, не для мене, адже — от сюрприз — у мене є ще одна сестра! Це добрі новини, хоча вона якась похнюплена. Вона вже вмилася, вбралася у шкільну форму й навіть причесала волосся, підстрижене під пряме каре, яке геть їй не пасує. Їй п’ять, і звати її Патриція. Коли вона придивляється до каші у мисці, на її простуватому личку проступає розпач. Вона ненавидить кашу. А Джилліан глитає свою, як жадібна качка в однойменній книжечці.
— Не люблю каші, — сповіщає Патриція мамі. Це вона вперше зважується на такий рішучий крок, коли мова заходить про кашу: зазвичай вона просто мне її ложкою, доки на їжу не лишається часу.
— Що ти сказала? — слова Банті падають на лінолеум, як крижинки (наша мама зранку не людина).
— Я не люблю каші, — повторює Патриція з ноткою сумніву.
Банті сичить, швидко, як змія:
— А я дітей не люблю, і що тут поробиш?
Вона, звісно, жартує. Жартує ж?
Звідки в мене таке дивне відчуття, ніби мені до спини пришито тінь, ніби я тут не сама? Невже мене переслідує привид-ембріон?
— Наглянь за Крамничкою, Бант! — (Бант? Це ще гірше).
І пішов собі. Ані слова більше не сказав! Банті закипає — «Міг би хоч спитати: а чи не проти ти, Банті, зробити мені послугу й наглянути за моєю Крамничкою? Я, звісно, була би проти, ще й як проти. Проте наглянула б, авжеж. Тільки чому кажуть наглядати? На що тут глядіти? За цим прилавком світу божого не видно».
У спілкуванні з клієнтами Банті вчувається якась непристойна неперебірливість, ніби насправді вона не собачі харчі, кошенят і папужок продає, а себе. Бодай коли працювала на містера Саймона («Моделія — високоякісний дамський модний одяг»), то мала справу з нормальними речами: сукнями, корсетами, капелюшками. А що нормального у папужці? Та й, крім того, весь час бути ввічливою з усіма — це ненормально. (А ось у Джорджа природжений хист — цей базікає, повторює ту саму фразу про погоду по двадцять разів за ранок, підлабузнюється, підлизується, посміхається, а тоді зриває маску, щойно опиняється за лаштунками. Діти крамарів — ось, наприклад, я і Чехов — назавжди травмовані тим, що бачили, як принижуються їхні батьки).
Банті вирішує, що поговорить із Джорджем, нагадає, що вона — жінка і мати, а не безкоштовна робоча сила. І де він увесь час вештає? Вічно кудись завіється у якихось загадкових справах. Так далі бути не може. Вона вмостилася за прилавком і заклацала спицями № 9, ніби була з тих жінок, які в’язали при гільйотині, а Джорджа саме мали стратити. Краще плела би мені на майбутнє крихітні вдяганочки, мереживні шалики, светрики з рожевими зав’язочками і червоні ботики, щоб шлях мені стелився легкий. Крамнична Кицька — тлуста тигряста тварюка, що днями злостиво нипає прилавком — заскакує їй на коліна, і вона поквапцем спихає її на підлогу. Інколи Банті здається, ніби цілий світ намагається на неї вибратися.
— Крамничка!
Це повернувся Джордж. Папужки злітають, метаються клітками.
Крамничка! Чому взагалі «Крамничка»? Джордж і Банті завжди так кажуть, коли заходять у двері — але ж так покупці мають думати, не продавці. Може, вони так вітаються, але чому тоді називний відмінок, а не кличний («Вітаю, Крамничко!»)? Може, вони запевняють зоомагазин, що він і далі існує? Чи запевняють у тому самому себе? Удають, наче вони тут покупці? Але нащо прикидатися тим, кого ненавидиш? «Крамничка!» Боюся, це так і лишиться одвічною екзистенційною таїною.
Ось ми і звільняємося з галер (Банті щойно продала Крамничну Кицьку, але Джорджу не каже — бідолашна Кицька), тож тепер можна вийти й дослідити світ за межами Крамнички. Для початку треба здійснити ритуал вбирання Джилліан, щоб та не загинула у чужинській атмосфері поза нашими стінами. Банті не довіряє травню, тож нову, як у янголятка, шкіру Джилліан надійно впаковують у ліф. Далі — нижня спідничка, товстий червоний вовняний светр, який сплела сама Банті, що ні миті не сидить без діла, тоді червона спідниця і високі білі бавовняні шкарпетки, що перетискають пухкі ніжки. Нарешті Банті вдягає на доньку блідо-блакитну курточку з білим оксамитовим комірцем і білу вовняну шапочку на стьожках, що врізаються у подвійне підборіддя. А ось я вільна, оголена, нічим не прикрашена. Мені поки що не треба рукавичок і шапочок, тільки теплі покірні глибини тіла Банті, яке досі не розуміє, яку безцінну ношу йому довірено.
Патрицію-каші-не-буде Джордж кілька годин тому завів до школи, і тепер вона стоїть на дитячому майданчику, п’є молоко із пляшечки, повторює таблицю множення на чотири (вона старанна учениця) й намагається зрозуміти, чому її ніхто не запрошує поплигати через скакалку. Їй тільки п’ять років, а вже біла ворона! А три п’ятих родини йдуть по Блейк-стрит до Музейного ботсаду, чи то пак, Банті йде, я пливу, а Джилліан їде на новенькому триколісному велосипеді — сама наполягла, щоб його взяли. Банті завжди здавалося, ніби парки потурають лінькам, що даремно гають час: такі діри в бутті, де тільки повітря, світло і пташки. Невже цю пустку не можна заповнити чимось корисним — скажімо, домашньою роботою?