Выбрать главу

Ена ні на мить не спускала немовляти з ока, доходило до того, що вона навіть не клала його в колиску чи ліжечко й не дозволяла іншим його торкатися; вона днями носила його на руках і спала з ним уночі. Вона годинами сиділа на задньому дворі — вдивлялася в небо, чекала, коли Спенсерів батько вернеться (Моріс був навігатором на «веллінґтоні»). Удень ще півбіди, але вона не йшла в дім і після настання темряви: дитина плакала і кашляла на холодному весняному повітрі, комусь доводилося спускатися і заводити її всередину. Навіть місіс Гевіс у жалобі сказала, що горе — не привід розпускатися.

Нарешті терпець Нелл урвався, і вона делегувала цей обов’язок Банті (Бебс жила зі свекром і свекрухою на Бертон-Стоун-Лейн). Тепер вона вранці перед роботою заходила до Ени, заварювала їй чай і розводила Спенсерові порошкове молоко. Спенсер був негарною дитиною, вічно верещав від злості, а від пелюшок у нього бували подразнення. У нього були заїди й густі жовті соплі. Від немовляти тхнуло, про стан підгузків що й казати. Нелл наказала Банті перепеленати Спенсера, якщо він мокрий, але він завжди був мокрий, а Банті з душі вернуло від цієї думки, тож вона знехтувала інструкціями. Банті поклялася, що сама дітей не заведе. Загалом дні її починалися однаково: в Ени очі на мокрому місці, Спенсер верещить. Інколи на роботі Банті уявляла, що цілиться в них: піф-паф.

Вона не бачила місіс Картер уже кілька місяців, тож вирішила її навідати і спитати поради, зокрема про Ену, проте крамниця стояла порожня, а вікна квартирки нагорі були запнуті завісами. Вона довго дзвонила у двері, а коли спустилася, то цирульник навпроти пояснив:

— А вона поїхала — її син же загинув.

Банті похолола. Діка Картера вона якось бачила, це був миловидий хлопчина із осяйною усмішкою, від якої п’ятнадцятирічна Банті червоніла до п’ят. Отже, тут їй про горе нічого не порадять.

Це було десь у середині квітня. А під кінець квітня, у вівторок, Банті зі своєю подружкою Ві Лінвуд пішла в кінотеатр «Кліфтон» на «Так закінчується наша ніч» із Фредріком Марчем. Обидві погодилися, що кінце таке собі, коли в «Електрик» давали «Пекло розкрилося», було значно веселіше. Вони йшли додому через Бутем-парк, а над ними яскраво сяяв холодний місяць.

— Ідеальний місяць для бомбардувальників, — сказала Ві.

Банті стрепенулася.

— Не кажи такого, Ві.

Коли завила сирена, Бетті вилетіла з ліжка, як ошпарена кішка. Майже в ту саму мить їхня вулиця задвигтіла, загарчала, затремтіла — Банті розплющила очі саме вчасно, щоб побачити яскравий білий спалах. На якусь мить їй здалося, що це місяць, але потім вона зрозуміла, що це скидають сигнальні вогні. За хвилину вони забилися в клітку Моррісона у вітальні, що мала в разі чого захистити їх від уламків — Тед притягнув їхню руду кішку Тотті, а місіс Гевіс у сіточці для волосся приєдналася до них із кусючим скотч-тер’єром Рексом, якого всі терпіти не могли.

— Бедекерівський рейд, — сказав Тедді, і всі засичали.

— Тихо.

Ніби бомбардувальники нагорі могли їх почути.

— Це «гайнкелі», — сказав Тед, і Нелл його зацитькала. — А попереду, схоже, кілька «юнкерсів». Таку формацію називають «олівець», бо...

Бетті його стукнула.

— Сходіть приведіть Ену, — сказала Нелл, але тоді і справді сипнули бомби, і всі зосередилися на тому, щоб не з’їхати з глузду в тісній клітці.

Пролунало страшне бабах — це, як виявилося, двері позлітали з завіс — а тоді ще гучніше бабах!!! — це Ена і Спенсер здійснили найвищу пожертву.

Відбій тривоги оголосили на світанку. Френк сказав:

— Я ще нічому в житті так не радів.

Церкву святого Мартіна зрівняло з землею, дах прадавнього Цехового голлу згорів. Склади над річкою, редакція «Вечірніх новин», галерея й училище для сліпих дотлівали. Із прегарного склепінчастого даху залізничного вокзалу повилітали всі шиби. Депо розтрощило, потяги понівечило, школи і будинки понищило — у монастирі загинуло п’ятеро черниць, польовий морг на Кент-стрит був напхаий.

Банті йшла на роботу через Бутем, тією самою дорогою, якою напередодні поверталася з кіно. У великих георгіанських будинках не лишилося жодного цілого вікна, тишу порушував тільки той жаскуватий звук, із яким замітають тонни битого скла. Зате в кінці вулиці височіла заціліла середньовічна брама, а за нею — громаддя Йоркського собору, який виявився не по зубах навіть нацистам, і серце Банті сповнилося гордістю й бойовим духом. Її особистість пережила ще одну метаморфозу: тепер вона стала як героїня Ґрір Гарсон у «Місіс Мінівер».

Далі дорогу перекрили через вирву від бомби, тож Банті пішла в обхід вуличкою, на якій стояла «Моделія», і з жахом виявила, що крамничка і квартира над нею стоять відкриті всім вітрам, як ляльковий будиночок без фасаду. Було видно газову плитку на кухні місіс Картер і сервіз вустерських тарелей за скляними дверцятами серванту, а в крамничці — манекен без голови й ніг, як обрубаний торс. Кілька суконь на вішаках погойдувалися на вітрі.

— Там порожньо, їх не було, — пояснив цирульник, який люто замітав тротуар від скла.

Над дверима голярні звисав погнутий циліндр у червону й білу смужку, а у вибитому вікні виднівся знак: «Працюємо, як завжди. Розбомблені, але не переможені».

А ось Ена і Спенсер — переможені. Їх знайшли в Ениному ліжку, що через підлогу провалилося у вітальню: дитина скрутилася в матері на руках так мирно, ніби спала (ну хоч раз). Рятувальники ще сказали, що це трагедія. Місіс Гевіс, Банті, Бетті, Тед, Нелл і Френк, приголомшені, аж заніміли, коли після сирени відбою вийшли надвір і побачили руїни сусіднього будинку.

— Фух, — красномовно підсумував Тед.

А Нелл знайшла на задньому дворі, припорошеному цегляним пилом, срібну ложечку.

— Це ж Енина ложечка з нагоди коронації Георга VI, — зачудувалася вона. — Навіть не погнулася.

Банті стало моторошно, коли вона згадала, що ще вранці цією-от ложечкою сердито розмішувала цукор в Ениній чашці.

Коли з руїн по сусідству винесли сірі від пилу тіла Ени та Спенсера, усі вмить посерйознішали. Того вечора за чаєм Френк сказав, що на війні комусь неминуче доводиться приносити найвищу жертву, і ніхто не став із ним сперечатися. На вечерю була картопля з капустою, яку Френк вирощував на своєму наділі на краю футбольного поля, і коли Банті загралася капустою, батько різко спитав:

— Із капустою щось не так?

Банті струснула головою і змусила себе проковтнути слизький листок. Вона недолюблювала Френкові овочі, бо між листя вічно щось ховалося — як не мертва вуховертка, то слимак, якого не виловили, коли мили. Того вечора капусту мила вона — і справді, в умивальнику в результаті плавало слизьке слимаче тіло. Банті чомусь уявила, як Сенді Гевіс захлинається жирною солоною водою Атлантичного океану, розпачливо намагається випливти, але врешті, перевертаючись, іде на дно своєї водяної могили. Про що думають потопельники? (Сенді — ні про що, бо при падінні у воду вдарився головою об ящик тушонки). Так наша ніч і закінчується, — подумала Банті.

— Шкода Ену, — сказала Бетті, і в неї на очах виступили сльози.

— Срані фріци, — сказав Тед, і Френк тріснув його за лайку.

(Шкода Йорк, не захистили його ані загорода з аеростатів, ані зенітки, ані англійські винищувачі, які були за півтори години льоту, хоча Черчилль, на честь якого назвали бідашку Спенсера, завдяки дешифрувальникам із Блетчлі знав, що тієї ночі німецькі бомбардувальники будуть над Йорком і їм ясно світитиме прегарний місяць. Піф-паф).

А незабаром після Великого нальоту на Ловтер-стрит навідався несподіваний гість. Родина саме сиділа собі мирно навколо радіо і слухала освітню передачу, коли у двері постукали. Відчиняти послали Банті.

На порозі стояв високий юнак у офіцерській формі, недбало зсунувши берет повітряних сил набакир, так що вибилися біляві кучері. Він зубасто всміхнувся Банті й геть не по-англійськи сказав: