— Здоров.
— Вітаю, — сказала Банті з національною стриманістю і змовкла, очікуючи пояснення.
Юнак був імпозантний: блакитні-преблакитні очі, гарне волосся — для чоловіка навіть занадто (ніхто з дітей Нелл не успадкував янгольських кучериків, хоча Бебс із Банті не раз намагалися їх імітувати перманентом і перекисом).
— А ти, мабуть, донька тітоньки Нелл? — усміхнувся він.
— Тітоньки Нелл? — перепитала Банті, намагаючись вирахувати, ким вони доводяться одне одному. Чоловік простягнув їй руку. — Я Едмунд, твій двоюрідний брат.
— Хто там? — гукнув із вітальні Френк.
У ту саму мить чергова з протиповітряної оборони гукнула:
— Та закрийте вже ці срані двері!
Банті затягла гостя в коридор і крикнула:
— Це Едмунд, наш двоюрідний брат!
Нелл вибігла з вітальні й завмерла, заворожена виглядом незнайомця. Він розкрив руки для обіймів і зробив крок до неї.
— Тітонько Нелл?
І тут Нелл зомліла.
— Що тут за чортівня, у нас що, фріци висадилися? — буркнув Френк, протискаючись у коридор.
Чоловік зробив чергову спробу представитися і простягнув Френку руку:
— Ви ж дядько Френк? А я — син Лілліан.
— Едмунд? — пошепки перепитав Френк, ніби став свідком дива.
Едмунд кілька секунд жваво тиснув йому руку, а тоді вони нарешті звернули увагу на Нелл, що й далі лежала на підлозі. Банті й Бетті допомогли їй сісти, а Едмунд присів коло неї на підлозі.
— Тітонько Нелл, — сказав він із чарівною усмішкою, — Лілліан передає вітання.
Їхній двоюрідний брат Едмунд був іще та штучка — і красень, і сміливець. Він служив бомбардиром, стояв на базі «Крофт» і був радий познайомитися зі своїми англійськими родичами. Френк зі сміхом пояснив, що Едмунд — «викапаний» брат Нелл Альберт, і спершу навіть прийняв його за привида. Нелл не спілкувалася зі своєю сестрою Лілліан уже двадцять років. Останньою звісткою від Лілліан стала загадкова листівка з Ванкувера зі словами «У мене все добре, не бійся», від якої Нелл, природно, тільки розхвилювалася, адже доти не знала, що були причини боятися. Адреси на листівці не стояло, і більше від Лілліан не було ні слуху ні духу, що хвилювало Нелл іще більше. Власне, вона була вирішила, що Лілліан померла, а тепер, коли сестра виявилася живою, розлютилася, що та не виходила на зв’язок.
— Вона обіцяє писати, — сказав Едмунд.
Лілліан, виявляється, побралася із чоловіком на ім’я Піт Доннер, живе на фермі десь серед прерій і народила Едмунду «маленького братика» на ім’я Натан.
— Натан? — підозріло перепитав Френк. — Це що, єврейське ім’я?
Едмунд розсміявся:
— Не знаю, сер.
О десятій він зібрався йти:
— Ви ж не хочете, щоб я пропустив машину на базу, га?
Усі зауважили, що «га?» він вимовляє на канадський манір, а не на йоркширський. Насправді він не збирався поночі вертатися ні на яку базу, але не став пояснювати своїм англійським родичам, що йде в бар «У Бетті», де на нього чекає гарненька медсестра-ірландка. Він пообіцяв повернутися й навідати рідних під час наступної відпустки і розсміявся, бо до наступної відпустки точно не доживе — йде-бо вже його другий строк. Цього він також не став пояснювати.
Тієї ночі Банті й Бетті довго перешіптувалися про Едмунда. Бетті заявила, що збирається за нього заміж, а ось Банті сумнівалася: у його розсміяних блакитних очах читався досвід, ніби він бачив тебе як облуплену і знав, що всередині нічого особливо й немає. Банті він нагадував лева — великого, пухнастого, золотистого лева.
— Як ти думаєш, якого кольору в нього очі? — спитала Бетті. — Як небо? Як море?
— Як незабудки, — сказала Банті: їй згадалося блюдце, на якому годують Тотті, з вицвілими незабудками й облупленими золотими берегами.
Вони обидві заснули з думками про Едмунда, вдячні, що є на кого повісити свої романтичні сподівання.
На жаль, Едмунд не повернувся — його збили на наступному ж вильоті.
— Щастить як покійнику, — сказав Тед. І всі були такі засмучені, що ніхто навіть не став його картати.
А ось Френку пощастило ще менше. У грудні він вирішив на шляху додому зрізати кут довгим вузьким завулком, обрамленим високими цегляними стінами. Сирени завили, щойно Френк ступив до завулка, і він спробував пришвидшити крок, але засапався — Нелл він про це не казав, але з серцем були певні проблеми. Його охопило дивне відчуття, ніби він повернувся в минуле і знову простує нічиєю землею в перший день Сомми, коли він ще не знав, що відбувається. Усі давні страхи повернулися. Він схопився за серце — тут йому і смерть — і вголос промовив:
— Боже милосердний, не дай смерті захопити мене зненацька.
Так він багато років тому молився в окопах. Шкода, що віддав щасливу кролячу лапку Кліффордові.
Він не дійшов ще й до середини завулка, коли низько над головою заскімлив підбитий двигун, а тоді у вузькій стьожці неба між стін вигулькнув літак. Бомбардувальник летів страшно низько, а з одного двигуна валив жирний чорний дим, та він усе ж устиг скинути бомбу, яка оповила Френка останнім спалахом сліпучого світла. Не пощастило бідасі — цілилися, звісно, не в нього. Екіпаж «гайнкеля» проскочив ціль (залізничне депо) і вирішив, що треба скинути бомби, перш ніж сідати на пузо, але літак збили, і відносно непонівечені тіла потім поховали на місцевому цвинтарі. Там же поховали і Френка, тільки його в моргу збирали по шматочку.
У той момент війна остаточно остобісіла Банті. Ситуацію спершу припсувала поява зазнайки Бебс (дім на Бертон-Стоун-Лейн розбомбили), а потім суттєво покращило знайомство з американцем на ім’я Бак, розквартированим у Ґрімсбі. Познайомилися вони на танцях — Банті та її подружка Ві вели активне соціальне життя і вчащали на танці у «Де Ґрей Румз» і бальній залі «Кліфтон». Ще вони стали завсідницями бару «У Бетті» (названого не на честь її сестри Бетті, — жартувала Банті, й це був її єдиний жарт), де всі солдати вишкрябували свої імена на дзеркалі, і Банті знову стало шкода Едмунда, який провів у Йорку так мало часу, що ані в «Бетті» не напився, ані свого імені на дзеркалі не вишкрябав (і в тому, і в іншому вона помилялася).
Та все ж життя поволі розвиднювалося — до Банті залицявся Бак, великий, як ведмідь, сержант із Канзасу, а Ві завела собі канадійського радиста. Навіть Бетті, якій щойно виповнилося сімнадцять, знайшла собі канадійського кавалера і чимало часу проводила в котеджі Тома й тітоньки Мейбел у Елвінґтоні, бо її канадієць (його звали Вілл) стояв на Елвінґтонському аеродромі. Бак не дотягував до ідеалу Банті, хоча, на відміну від Сенді, був доволі імпозантний — але не надміру. Щоразу як вони починали обійматися, він казав щось штибу «От лишенько» й шарівся — виявилося, він побожний баптист, вихований вдовою-матір’ю, яка прищепила йому добрі манери й пошану до жіноцтва. Бак довго тягнув кота за хвоста, але врешті таки запропонував Банті руку і серце, обв’язав їй палець ниточкою і сказав:
— Коли я тебе доправлю додому, до мамці, то куплю справжній дорогий перстень.
Відсвяткували заручини на Ловтер-стрит.
А вже назабаром йому відірвало ногу в дурному нещасному випадку.
— Цим янкі — самі смішки, — сказав Кліффорд; Бетті захлинулася повітрям, а Банті стукнула його так сильно, що аж рука заболіла.
Кліффорду саме дали відпустку, тож він поїхав додому — тільки, на щастя, не до них, бо встиг одружитися з дівчиною на ім’я Ґледіс, із жіночих загонів територіальної оборони. Вона була сильно вагітна їхньою першою і єдиною дитиною. Бака відправили назад у Штати, до «мамці» — він обіцяв, що перевезе туди і Банті, але більше не озивався.
Із Джорджем Банті познайомилася під кінець 1944 року — він служив капралом у службі постачання і стояв у Кеттерику. Вони бачилися час від часу й заручилися напередодні закінчення війни. Банті була не в захваті від такої перспективи, але війна добігала кінця, можливості танули, підкинуті монети падали на землю нудно і передбачувано.