Тільки не для Бетті, яка сповістила, що зібралася у Ванкувер. Бетті з Банті ледве знайшли на карті Канади її нову батьківщину. Усі прекрасно розуміли, що Бетті не в Канаду тікає, а в нове життя.
— Та й ти теж, Банті, — сказала вона, постукуючи по її обручці, ось тільки Банті точили сумніви.
Кліффорд завдяки кролячій лапці пройшов війну без жодної подряпинки, а під впливом Ґледіс у нього навіть вдача покращилася. Кролячу лапку він передарував Банті у день весілля — вирішив, що із таким, як Джордж, везіння їй не завадить. Бебс і Сідні з дітьми не квапилися й завели близнят Дейзі та Роуз аж у 1948 році.
Бетті, вискочивши заміж під час війни, через двадцять років розлучилася з чоловіком, але лишилася у Ванкувері й навідала Англію тільки раз, у 1975 році — вона була рада побачитися з сестрою, але своїй доньці, Гоуп, потім так і сказала, що одного разу більш ніж досить.
Допіру за багато років Банті довідалася, що ж сталося з місіс Картер і містером Саймоном. Коли крамницю і квартиру розбомбили (цирульник помилявся, вони таки там були), вони переїхали до сестри місіс Картер у Лідс і до Йорка більше не поверталися. Під час страшної зими 1947 року, коли сестра місіс Картер застрягла у Ньюкаслі, де навідувала доньку, вони отруїлися газом на її кухоньці. Містер Саймон, якому під час війни не раз перепадало за акцент, втратив у Дахау сина (Банті це заскочило зненацька, доти вона про його сина не чула), а син місіс Картер теж загинув. Банті розуміла, чому вони вчинили саме так, але їй усе одно було їх шкода.
Банті провела Бетті до Ліверпуля й посадила на лайнер через океан. Як і більшість людей на пристані, Банті розридалася, коли велетенський човен відчалив. Бетті мала добру вдачу і завжди шукала в усьому світлу сторону, і Банті допіру тоді зрозуміла, як за нею скучатиме, коли побачила, як сестра махає їй із палуби.
У кінцевому підсумку, можемо сказати, що війна принесла Банті самі розчарування. Вона зрозуміла, що втратила на війні шанс стати кимось іншим, лише коли стало запізно.
Углибині її мрій і далі точилася інша війна — війна, де вона керувала прожекторами протиповітряної оборони і заряджала зенітки, війна, де вона була ділова, красива і зухвала, де не змовкала мелодія «Разка перлів», а у «Де Ґрей Румз» красунчики-офіцери змагалися за право подарувати Банті інше життя.
Перед весіллям Нелл подарувала Банті срібний медальйон, який лишився їй від матері. Вона збиралася заповісти його своїй найстаршенькій, Бебс, але Банті, попри близьке заміжжя, була така пригнічена, що Нелл вирішила її підбадьорити.
Із будиночка на Ловтер-стрит у заміжнє життя Банті забрала ще одну річ — Нелл зберігала Енину ложечку на каміні як химерний німий memento mori. Її не здивувало, коли Банті напередодні весілля спитала, чи може забрати її як сувенір у своє нове життя. Банті-бо регулярно полірувала ложечку, так що та сяяла як нова копійка.
Розділ четвертий
1956. Наймення речей
Здається, ми вже не в Канзасі, Тедді. На бога, де ми? Що ти мелеш, Тедді? Яке ще Дьюсбері? О Боже, тільки б він помилявся. Але він має рацію — це і справді Дьюсбері, обшарпана північна столиця.
Але ж чому? Що нас занесло у Дьюсбері, і то не просто у Дьюсбері, а у спальню на горищі на Міртройд-роуд, 12 — у кубло, кипіло, барліг пекельних близнят Дейзі та Роуз!
Вони урочисто підводять на мене очиці. Близнята вмостилися на краєчку свого двоспального ліжка, а я — в кутку під вікном на старій розкладачці з зеленого сукна й іржавих металевих трубок. Її застелили темно-сірою ковдрою, від якої тхне кульками від молі. Таке от ліжко для гостей.
Як я сюди дісталася і чому я тут — загадка, бо дороги я геть не пам’ятаю. По суті, якщо подумати, а під поглядами близнят це геть нелегко, то стає ясно: я взагалі мало що пам’ятаю. Я з відчуттям дедалі сильнішої паніки підтверджую собі, що існую: мене звати Рубі Леннокс, у мене є мама, тато й сестри. А це — не мої сестри. Може, Дейзі та Роуз — і справді інопланетяни, які засмоктали мене до летючої тарілки, коли я гралася на задньому дворі, і зараз ставитимуть на мені варварські експерименти. Від близнят лине зеленаве світло...
— Рубі, усе добре?
Тітонька Бебс протискається до спальні (гостьове ліжко займає чимало простору, якого й так обмаль) і з підозрою дивиться на мене. Мені нічого не лишається, крім як триматися гречно.
— Так, спасибі, тітонько Бебс, — чітко і впевнено відповідаю я.
— Пограйтеся з Рубі, дівчатка, — наказує тітонька Бебс своїм нащадкам.
Я втискаюся в куток. Я не певна, чи хочу долучатися до їхніх ігор. Тітонька Бебс повертається до мене з яскравою силуваною посмішкою, яка мені добре знайома — у Банті така сама. Цікаво, звідки вони її навчилися? (Див. примітку (iv)).
— Ти ще не навчилася їх розрізняти, Рубі? — питає вона.
Може, вони — мов ті загадки у журнальчиках, які читає Джилліан, де треба знайти відмінності між двома «ідентичними» зображеннями. Може, в однієї із сестер шість пальців, одне вухо і бантик у волоссі.
— Підніми голову, — наказує тітонька Бебс і вказує на маленьку родимку під підборіддям у однієї з дівчат.
І це все? Відмінності на тому закінчуються? Та вони ж однакові.
— Це Роуз.
Роуз тупо витріщається на стелю, а тітонька Бебс продовжує:
— Спасибі, Роуз, можеш опустити голову.
На мене Роуз дивиться так само тупо, як на стелю. У них дуже бідна міміка. Я вже скучаю за шаленим калейдоскопом емоцій на лиці у Джилліан і навіть похмурою, але тонкою палітрою почуттів Патриції.
— Пограєтеся? Де ваші іграшки? — підштовхує своїх дітей тітонька Бебс. Дейзі неохоче сповзає з ліжка й витягає коробку з набором повстяних тварин. Може, якщо я з ними зіграю, мене відпустять додому? Щось не віриться.
При мені валізка з легкою піжамою, зубною щіткою, рушником, капцями рубінового кольору, п’ятьма парами трусиків, жилеткою, маєчкою, двома блузками, картатою спідницею, вельветовою сукенкою, парою штанів у клітинку, двома домашньої в’язки светрами (один білий, один у геометричний орнамент), кардиганом (кольору зеленого скла, з круглою горловиною і рукавами крою «реглан»), нижньою спідницею і чотирма парами панчішок. А ще, звісно, те, у чому я приїхала — одна жилетка, одна маєчка, одна пара трусиків, одна пара панчіх, одна нижня спідниця, одна пара черевиків, одна блакитна вовняна спідниця з пояском, один довгий светр, одне зимове пальто, одна пара рукавиць, один шарф, один вовняний берет (у стилі тем-о-шентер). Якщо щось нашій родині вдавалося справді добре, то це вбиратися так, аби протистояти викликам стихії.
Враховуючи кількість одягу, можна припустити, що я тут надовго. А з іншого боку, є щось дивне в тому, що піжама тільки одна — може, одяг тут лише для того, щоб вразити тітоньку Бебс, а піжама видає істинний стан речей? Хтозна. Я от не знаю. І чому я тут? Це що, канікули? На канікули геть не схоже. Зі мною не лише Тедді, а й книжка «Цуценята і кошенята» від Джилліан, яку мені вручили в нечуваному й безпрецедентному акті щедрості.
Я тут уже майже тиждень. Близнята вночі, здається, навіть очей не склепляють, тільки лежать дуже-дуже тихо. Я не можу заснути, бо підозрюю, що вони чувають, а коли провалююся в дрімоту, то потім підхоплююся в жасі. Я міцно стискаю Тедді під ковдрою. Його гаряче тільце — джерело великої втіхи для мене, я відчуваю, як його кошлаті груди підіймаються і опадають із кожним подихом. А ось пухове покривало, під яким лежать Дейзі і Роуз, узагалі не ворушиться: підтвердження, що нормальних людських легенів у них немає. Я бачила, як вони дивляться на Тедді — думаю, вони замишляють недобре.
У темряві меблі виглядають зловісно. На горище набилося великих і тяжких меблів, яким узагалі не місце в дитячій спальні — арктична пустка двоспального ліжка, величезний комод на двоє дверцят і така сама тумба, у яку можна труп сховати. У темряві чорнота їхніх обрисів така густа, що в цьому вчувається натяк на антиматерію.