У іншому кутку кімнати стоїть великий чотириповерховий вікторіанській ляльковий будиночок. У ньому є картини розміром із марку і марки розміром із цятку, золочені стільці, як для королеви фей, канделябри, як кришталеві сережки, й кухонний стіл, що вгинається під гіпсовими м’ясивами і бланманже.
Цей будиночок — об’єкт великої заздрості Джилліан, яка не раз намагалася переконати близнят скласти заповіт і відписати все їй. Навряд чи вони її послухалися. Якби будиночок заповіли мені (що ще більше малоймовірно), я його не прийняла би. Було щось тривожне у його мікроскопічному водогоні (маленькі мідні краники!) і крихітних книжках у шкіряній оправі («Великі сподівання»!). Я боялася б, що перетворюся на малесеньку кучеряву дівчинку в сукенці, що днями мусить гратися у дитячій мініатюрними лялечками. Я й так цього боюся. Чи, що гірше, стану бідолашною покоївкою, яка днями чистить плитку.
Може, уночі близнята зменшать мене своєю галактичною силою, і коли тітонька Бебс зайде до кімнати вранці, то гостьове ліжко буде порожнє, а в гостьовій кімнаті лялькового будиночка (де ліжко значно краще, ніж моя розкладачка) лежатиме лялечка Рубі Леннокс із плюшевим ведмедиком розміром із амебу.
А найгірше — це сходи (і в ляльковому будиночку, і на Міртройд-роуд). Дім тітоньки Бебс і дядька Сідні нагадує мені нашу оселю Над Крамничкою — ті самі вузькі високі кімнати, той же надмір сходів — тільки на Міртройд-роуд на кожному поверсі по одній кімнаті, а щоб дістатися до спальні на горищі, треба піднятися довгими-предовгими темними сходами з несподіваними вигинами, поворотами і закамарками, де чаїться тьма Незнаного Жаху. Це вам не доброзичливі привиди Над Крамничкою: від цієї субстанції віє злом.
Мене відправляють спати першою, тож я мушу долати цей страшний шлях сама-самісінька. Це геть неправильно. Я виробила певну стратегію, аби здолати випробування. Наприклад, важливо не відривати руку від поручнів, коли піднімаєшся сходами (а в іншій руці Тедці). Якщо триматися, ніщо не шугне вниз сходами, не вимете нас до Тьми Назовні. І озиратися не можна. Навіть коли відчуваєш, як вовки дихають у спину, навіть коли чуєш, як довгі пазурі шкребуть дерев’яні сходи, не прикриті доріжкою, як закипає у них у горлі рев.
Коли ми починаємо підніматися, перед очима постають апокаліптичні образи — Тедді порвуть на клоччя, вовки перекидатимуться його кінцівками, крапаючи слиною. Смердюча брудна лапа притисне його тільце і витягне начинку. І тоді він благально погляне на мене жовтими очима...
— А це ще хто? — сипить хрипкий голос, коли ми сягаємо майданчика перед спальнею «дідуся», що ніякий мені насправді не дідусь (мої справжні дідусі вже скорилися своїй генетичній долі — одного трамвай переїхав, другий загинув під час бомбардування). Це дідусь близнят і батько Сідні, і живе він просто під нами.
— Це просто я, Рубі! — кричу я у відповідь, хоча й підозрюю, що він поняття не має, хто така «Рубі», — і піднімаюся далі. Аж ось ми й сягнули найскладнішого етапу: як лягти у ліжко.
Ми на певний час завмираємо на порозі спальні: пороги безпечні, тільки, на жаль, навіки на них лишитися не можна. Добре те, що вовки зі сходів не можуть їх перетнути (а то захопили б цілісінький дім), а погано те, що ліжко стоїть по той бік кімнати. Під розкладачкою дехто живе. Скажімо, кілька крокодилів і дракончик, але здебільшого там клубочаться істоти без назви і чіткої таксономії. Одне я знаю напевно: у всіх, хто живе під ліжком — і названих, і безіменних — гострі зуби. І вони тільки й чекають, коли беззахисні литочки спробують дістатися до ліжка.
Швидкість — єдина стратегія. На старт, Тед! Увага, Тедді! Марш! Ніжки у капцях тупцяють лінолеумом, серця калатають, а тоді ми входимо до небезпечної зони (півметра від ліжка) і заскакуємо на розкладачку, яка ледь не падає, зате ми опиняємося в безпеці. Себто ми в безпеці, якщо не випадемо з розкладачки серед ночі. Я про всяк випадок запихаю Тедді за пазуху.
Хочу додому! Хочу до Патриції. Хочу до «Передачі для малят». У цій оселі телевізора нема, тож щовечора я почуваюся обкраденою, коли розумію, що мої друзі — найбільший плямистий пес на світі, Бур’янець, Круть, Верть і Бобтейл — граються без мене. Час додому! Час додому! Рубі й Тедці кажуть па-па! Па-па! Якби ж то.
Я вирішую, що «Цуценята і кошенята» стануть моїм рятунком. Навчуся читати! Я вже давно намагаюся навчитися читати, восени я піду до школи, тож краще почати заздалегідь. Я засвоїла все, що могла, з уроків Патриції, коли вона змушувала мене гратися у школу (правду кажучи, вона не така добра вчителька, як хотіла б уважати), я знаю абетку від першої букви до останньої, від останньої до першої, але літери не тримаються купи.
Якщо я навчуся читати, а тоді й писати, адже, наскільки мені відомо, одне веде до іншого, то зможу написати листа у зовнішній світ, Патриції, а та приїде й порятує мене з Міртройд-роуд. Тітонька Бебс мимохіть стає моєю союзницею, бо дозволяє мені гратися картками з буквами, які Дейзі та Роуз уже переросли, бо я днями «плутаюся їй під ногами» (а якби мене зменшили до розміру лялечки, то плуталася б іще більше). Близнята ходять до школи, і тітонька Бебс відвикла від дітей у домі — тим паче, вона й так мусить дбати про «дідуся». Це черговий доказ, що мене сюди послали не на канікули, а на страшну каторгу; якби я була тут на канікулах, то вона зі шкури пнулася б, щоб мені було весело. А може, і ні.
У тітоньки Бебс усе працює, як годинниковий механізм. Наприклад, чітко відомо, у якому порядку всі ходять у ванну вранці: перша тітонька Бебс, потім дядько Сідні, потім близнята (разом), а тоді вже я. Увечері порядок зворотний. Джордж, Банті і Джилліан щодня псують цим собі ранок, а тут ніхто не бурчить спросоння. Я не сказала б, що Патриція вранці життєрадісна — радше флегматично-приречена — але все краще, ніж Джилліан, яка вранці взагалі не розмовляє і спілкується зі світом за допомогою пальчикових ляльок Сажі і Труся. Особливо прикра за сніданком Сажа.
А ще тітонька Бебс — рабиня домашньої роботи, це вона сама мені каже. І то часто. У понеділок вона пере. У неї застарілий бойлер, який довго розігрівається (усе її домашнє начиння примітивніше, ніж у молодшої сестри), а під вечір цілий дім перетворюється на жарку баню, повну обмилків і бульбашок. Вона змушує мене гратися біля страшного бойлера, бо в мене круп і кашель, і каже:
— Це тобі ще пощастило, що в тебе не знайшли нічого серйознішого.
Як ви вже могли зауважити, тітонька Бебс, як і Банті, говорить загадками. Якби німці замість шифрувальної машини «Енігма» використовували Бебс і Банті, то, напевно, виграли б війну. У вівторок тітонька Бебс прасує випране в понеділок. У середу вона витирає пил з поверхонь, у четвер миє складнодоступні місця. У п’ятницю миє підлогу й підмітає килими механічним віником. У суботу ходить за покупками. Розклад у неї такий самий, як у іншої домашньої рабині — Банті!
Харчування тут регулярне і здорове; коли дядько Сідні повертається ввечері додому, йому не доводиться чекати на чай більше двох хвилин. Тітонька Бебс пишається тим, що добре готує, і не впадає на кухні у властивий Банті стріндбергіанський відчай. (Чи, може, й ібсенівський — може, Банті теж застрягла у ляльковому будиночку? Так, подумалося). Дядько Сідні заохочує кулінарний хист тітоньки Бебс. Він говорить про її йоркширський пудинг і цибуляну підливку як про членів родини («Привіт, привіт, аж ось і пастуший пиріг») — аж дивно, що після вечері не питає, чи тим трапеза сподобалася. А ще тітонька Бебс у нас — королева десертів, щовечора щось нове, як не мелясово-бісквітний пудинг, то рулет із варенням (Патриція такий називає «мертвим немовлям», але я вирішила, що за столом тут цього краще не згадувати), як не лимонно-меренговий пиріг, то тертий пиріг із ревеню чи рисовий пудинг — що ж то на нас чекає в неділю? Що ми робитимемо в неділю? У нас удома в неділю ніхто не клопочеться по дому, тож і тут, мабуть, так само.
— Ти готова піти у церкву, Рубі?
Церква — це щось новеньке: ми-бо родина поган, як не рахувати Патриції, що ходить до недільної церкви щотижня і подалася б у черниці, якби не була таким відлюдьком. Я знаю, як виглядають церкви, бо тітонька Ґледіс колись мене водила у свою (класична така англіканська парафія). Теоретично, я не проти. Іде лише жіноцтво — «дідусь» узагалі майже не полишає своєї кімнати, а дядько Сідні по неділях закривається у вітальні й весь день слухає платівки Ґілберта й Саллівана.