Церква тут геть не така, як у тітоньки Ґледіс. По-перше, вона в підвалі, куди ведуть довгі спіральні кам’яні сходи й коридор, уздовж якого тягнуться опалювальні труби, а тоді треба пірнути у двері з маленькою табличкою «Церква духу». У підвалі дуже жарко і стоїть дивний хворобливо-солодкий запах, ніби аскорбінку змішали з антисептиком. Там зібралося вже чимало людей, що базікають, як у театрі. Парафіяни не одразу розсідаються по місцях, проте врешті починає грати маленький орган, і ми затягуємо гімн, тільки я не можу розібрати слова в молитовнику, тож просто закриваю й відкриваю рот, ґречно, як мені здається, імітуючи спів.
А тоді жінка, що представляється Ритою, запрошує чоловіка на ім’я містер Веджвуд на сцену. Тітонька Бебс нахиляється до мене й повідомляє, що містер Веджвуд — медіум-провідник до світу духу і говоритиме з ним під нашого імені.
— Із мертвими, — каже Роуз (вона побожно припідняла підборіддя, і я бачу родимку).
Вона уважно придивляється до мене, щоб зрозуміти, як я зреагую на цю інформацію. Роуз мене не злякає. Себто злякає, але я не покажу цього. Я просто підводжу брови в німому, але промовистому вияві здивування. Цікаво, чи мертві щось скажуть і мені? Але Дейзі (що, як мені починає здаватися, уміє читати думки), каже:
— Знаєш-но, мертві з незнайомцями не розмовляють.
Раз у них такий етикет, то до мене, мабуть, ніхто не звертатиметься, бо я ніяких мертвих не знаю (тут я помиляюся).
Тоді містер Веджвуд припрошує дух зійти поговорити з нами, і тут починають коїтися дивні речі — мертві вискакують звідусюди. Чоловік однієї жінки, що помер двадцять років тому, каже їй, що світло в кінці тунелю є. Тоді батько іншої жінки, що «вознісся в дух» минулого року, повідомляє їй, що скучає за кіно. Чиясь мати приходить сказати, щоб донька «вивела подряпину на кавовому столику» (за допомогою лляної олії), а за стільцем однієї жінки вискакує аж шестеро з’яв (чи бодай так каже містер Веджвуд) — це, виявляється, її сусіди, які загинули в пожежі тридцять років тому. Від мертвих немає ніякого рятунку. Своїй колишній сусідці вони радять «не тупцяти на місці, а йти вперед» — чи не до світла в кінці тунелю. Світ духів видається мені місцем доволі буденним, як напхом напхана приймальня лікаря, де гості змагаються один із одним у банальності.
Я саме пригрілася і починаю куняти, коли розумію, що містер Веджвуд завмер у кінці нашого ряду й дивиться просто на мене. Я з трудом ковтаю слину і втуплююся у свої ноги — може, він знає, що я лише відкривала рота, коли інші співали гімн. Проте він безжурно всміхається мені й каже:
— Твоя сестра каже, щоб ти за неї не хвилювалася.
Тітонька Бебс зойкає, проте перш ніж я встигаю зрозуміти, що до чого, органчик заводить черговий гімн, ідентичний до попереднього (усі гімни у Церкві духу однакові, тільки, як не дивно, ніхто цього не помічає).
Я до вечора обдумую події у церкві, і навіть смаженя і яблучний пиріг — наші гості на недільній вечері — не допомагають мені позбутися страху, що Патриція чи Джилліан загинула. Я намагаюся заговорити про це з тітонькою Бебс, доки на тлі співають Ґілберт і Салліван, але вона відмахується:
— Не мудруй, Рубі, тобі не пасує.
(А мені здається, що пасує, ще й дуже). І відмовляється продовжувати розмову.
Минає ще тиждень. Ще тиждень домашнього розпорядку. Ще тиждень сумлінного вивчення карток із буквами та книжечки Джилліан — я викладаю слова із книжки на столі у їдальні за допомогою карток, розкладаючи їх, як ворожка карти, але що в мене тільки по одній карточці з кожною буквою, речення неминуче скорочуються: «Ось іде цуценя» перетворюється на «Ось іде цуцня», а «Ось іде кошеня» на «Ось іде кошня».
Я погрязаю в рутині Міртройд-роуд і скоро стану однією з них. Тітонька Бебс уже вдягає мене в їхні обноски й підстригає мене на їхній манір. Скоро різниця між нами стане геть непомітна, і вони таки здобудуть владу над тілом землянки. Якщо я навчуся писати, то зможу крейдою написати р-я-т-у-й-т-е на тротуарі перед домом. Чого вони від мене хочуть? Моєї теллуричної сили? Мого плюшевого ведмедика?
А найгірше — це жахіття, страшні сни, у яких я тону, падаю з висоти, потрапляю в пастку, лечу. Сни про політ найгірші — ми шкереберть зриваємося зі сходів у запаморочливий некерований політ без кінця. Ми прискорюємося і прискорюємося, доки не сягаємо передпокою внизу й не прокидаємося за мить до зіткнення з вітражем на вхідних дверях.
Коли дія сну відбувається на сходах дому на Міртройд-роуд — це ще півбіди, бо буває, що уві сні я опиняюся в ляльковому будиночку. Сходи в ньому завузькі, тож після таких ночей ми з Тедді прокидаємося з синцями на ліктях і литках. Хай би де я була, уві сні доводиться тікати від Незвіданого Жаху чи, що гірше, від дідуся, що верещить «хто там?», як зозуля з годинника, і я прокидаюся в сльозах, повторюючи «Це тільки я, Рубі», і я вже навіть не певна, хто така ця «Рубі».
А тоді починається справжній жах — я ходжу уві сні. Сходи мені не лише сняться — інколи тітонька Бебс мене будить, і я виявляю, що саме на сходах і стою. Я Рубі, сама-самісінька, як не рахувати Безіменного Жаху. Якось я прокидаюся у пітьмі сама, тітоньки Бебс поруч немає. Я стою перед ляльковим будиночком, і у тьмяному світлі ліхтаря з вулиці, що сочиться крізь завіси, видно, що в кімнатках панує безлад, ніби якесь мале звіря розпачливо щось шукало й перевернуло все догори дригом. Жахіття!
Я заспокоюю Тедді, розказуючи йому історії, у яких усіх порятують — Рапунцель, Білосніжку, Сплячу Красуню. Я детально переказую епізоди з Робіна Гуда, де я Меріан, Тедді — Алан із Долини, а тітонька Бебс — шериф Ноттінгемський. Інколи я — самотній ренджер, а Тедді, як уміє, прикидається Джеєм Сілвергілсом. Інколи ми — бранці на піратському судні, що вже стоять на дошці над морем, коли на обрії з’являється корабель Синбада; інколи ми, оточені у дерев’яній хижі, відстрілюємося від індіанців, знаючи, що кавалерія з розпатланою Патрицією на чолі порятує нас в останню мить. Звісно, зараз я розумію, що ми просто обрали не той бік — якби ми перейшли на бік піратів чи індіанців, то, мабуть, були б у безпеці.
Інколи ми вмощуємося на килимку при каміні, модерному такому, з чорно-червоно-сірими геометричними візерунками, і вдаємо, що це — чарівний килим, який забере нас із Міртройд-роуд і віднесе додому, проте хай би як ми старалися, він підноситься лише на кілька сантиметрів, зависає на пару секунд і знову падає на підлогу.
Знову настає неділя. Ми йдемо до церкви. Цього тижня Рита представляє нам гостьову медіумку Майру, що виглядає як Альма Коґан, тільки без гарних сукенок. Майра читає доповідь про «Тварин у духовному світі» і стверджує, що тварини вливаються у дух, як і люди. Це породжує чимало запитань, хоч би і про те, як там вистачає місця на всіх. Якщо все живе переходить у потойбіччя, то на астральні рівнини щодня приносить мільярди й мільярди представників планктону, амеб і бактерій. А якщо ні, то де ми проводимо межу? На той світ потраплять лише домашні тварини? Лише тварини, більші за йоркширського тер’єра? А як же бджоли? Чи тварин сегрегують — собаки до собак, жирафи до жирафів? Цуцня і кошня? Курчата з курчатами? Сойки до сойок (два чоботи пара)? Чи всі птахи разом? А що ж плюшеві ведмедики? Може, під ведмедиків у світі духів виділили окремий закут, а може, їм дозволили жити з дітьми. Стільки запитань...
Я зосереджуюся на абетці. Ми з Тедді днями сидимо на чарівному килимі перед каміном і вивчаємо загадкові послання — «А — абрикос», «Б — бджола», «В — вівця», «Г — гарбуз». Значення я розумію, а ось форма в голові не вкладається. На картках є зображення (абрикоси, бджоли, вівці, гарбузи, ґудзики, дерева й ельфи) — герменевтичні символи, від яких я шаленію. «І» — «індіанець»: уночі на сходах збираються ворожі племена, блискають у темряві очима й намистами, а за їхніми головними уборами з пір’я глипає Безіменний Жах. Ті, хто під ліжком живе, виповзають і долучаються до них, де-не-де зблискують ятагани. Ми летимо повз них у невпинних і шалених снах.