— Добра дівка, Рейчел.
І справді, добра, — подумала Рейчел. Порядок тут наведу. Вони мені ще подякують, навіть якщо зараз комизяться. Нікого в них нема, крім Рейчел, відколи не стало їхньої лінивої слабосилої матері. А Рейчел їм ще й кровиночка, а не чужа приймачка — вона, як-не-як, Алісі Баркер кузинка. Їхнє родинне дерево розкололося навпіл, стовбур тріснув — Алісина мати, Софія, і мати Рейчел, Ганна, були сестрами, але Софія вийшла заміж за велике цабе, а Ганна за злидаря, то батько її і зрікся. Коли Рейчел у десять пішла служити посудомийкою, маленька Аліса ще чесала золоті кучері і вчилася грати на піаніно. І куди це довело? На гноярку, ось куди, — подумала Рейчел і роззирнулася. Аліса що, не марала тут своїх м’якеньких біленьких учительських пальчиків?
А втім, враховуючи, скільки на кухні набралося сажі і жиру, як почорніли стіни, скільки пилу лежало на підлозі, скільки було нелатаної білизни... Хазяїн мусив послати по Рейчел до Вітбі, бо не вгледів своєї жінки-красуньки.
А діти її! Ганьба, а не діти — сердиті, неслухняні, Біблії не знають, сорочечки не заправлені, хусточки не випрані, а в когось узагалі нема хусточки. У старшої дівчини, Ади, волосся так узялося ковтунами, що Рейчел одразу половину зголила. Та зарепетувала як свиня недорізана, коли побачила, як кучері падають на підлогу. Вона була така схожа на матір, що аж тривожно. Рейчел вирішила, що, може, зараз діти її й недолюблюють, але за кілька місяців іще подякують за порядок, якого їм не могла дати Аліса Баркер, розумна, але не від світу сього.
Із другого поверху долинуло тихе скигління немовляти, а тоді гучніший плач старшої дитини. Рейчел пропустила плач повз вуха — хай знають, що вона з ними не панькатиметься, у неї ще підлога недомита. Щось зблиснуло на блідому листопадовому сонці, і Рейчел виколупала зі щілини між плитками ґудзика. Рожевий, скляний, у формі квіточки — це від Аліси, від кого б то ще. Рейчел поклала його в кишеню, щоб потім перекласти у скриньку для ґудзиків. У Аліси Баркер у скриньці для ґудзиків була тільки давня монета з профілем Георга IV і заваляща цукерка. Така вона була жінка.
Плиткою ковзнув маленький олов’яний солдатик. Альберт заплескав у долоні й засміявся. Він бавився солдатиками й кубиками на проході, прив’язаний віжками до поручнів, а зараз підняв погляд на неї.
— А ти мені зуби не шкір, — сказала Рейчел і вкинула до кишені ще й солдатика.
З усіх дітваків він дратував її найбільше — усе намагався піддобритися, ліз обніматися й цілуватися. Він був як дівчинка, викапана сестра чи мати.
Рейчел вихлюпнула відро брудної води у двір і лишила двері відчиненими, щоб підлога підсохла, тільки сонце вже тьмяніло за горбом, як давній синець. Вона повернулася до раковини, підняла м’яке кроляче тільце і вже наготувалася його білувати і свіжувати, але щось її спинило. Вона взяла тесак, що висів над грубкою, і вправно відрубала кролику лапку. Кроляча лапка — на щастя, це всі знають, а ще сьогодні вона переверне срібний трипенсовик при світлі місяця-молодика, і на тому, дай Бог, за майбутнє можна бути спокійною. По двору загупали дерев’яні підошви, звістуючи повернення зі школи старших. Здається, вони щойно вийшли з дому вранці, як уже вернулися знову.
На мить вони завмерли на порозі, як у рамці сентиментальної фотографії, а тоді Ада випнула губи і сказала:
— Там діти си розплакали, ади, — і, скинувши черевики, Ада вийшла з рамки й промарширувала мокрою підлогою. Побачивши припнутого до сходів Альберта, вона почервоніла й заволала на Рейчел: — А бідне дитє прив’єзала, єк собаку. Це тебе треба прив’єзати!
Відв’язуючи його, вона повторювала:
— Бідний Берті, бідний Берті, Адді си вернула, — а коли Рейчел сказала їй лишити дитину, розвернулася до неї і сказала: — Ти мені не мамка, то не командуй.
І посміхнулася силуваною посмішкою, від якої її лице мовби розколов серпик місяця. Рейчел ухопила її покинутий черевик і пожбурила в дівчину так, що той аж відскочив від Адиного голомозого черепа. Проте навіть це Аду не спинило: вона так і стояла, незграбно тримаючи на руках важкенького Альберта, із плямою крові розміром із ґудзик у волоссі й побілілим від шоку лицем, і істерично кричала «Ти мені не мамка!» знову і знову, доки на кухню не впала темна тінь. Це повернувся Фредерік і заволав:
— Тримай си в руках, мала!
І відшмагав по черзі їх усіх, крім маляти Неллі.
— Дітєм мамка треба, — сказав він Рейчел, коли закінчив.
— А треба, містере Баркер, — погодилася вона, намагаючись триматися урочисто і покірно — хай оцінить контраст із її сестрою у других.
Тепле серпневе сонце заливало котедж, як мед. Рейчел на кухні солила квасолю — лущила й пересипала сіллю у великій кам’яній ступі. Боби вона виростила сама і квасольку теж, вусики з багряними квітами вилися південною стіною сараю, як у казці. Вона переконала Фредеріка, щоб нічні горшки виливав лише на гноярку, і розбила справжній садочок — із картопелькою, коричневою цибулькою, ревенем, морквичкою і темно-зеленою зморшкуватою капустою. Якби їй хтось сказав раніше, що в ній живе землеробка, то вона не повірила б.
Тепер це — її кухня, її котедж, її життя. Якби сюди забрів незнайомець (а траплялося таке нечасто), то він і не запідозрив би про існування якоїсь Аліси, хоча, може, і спитав би себе, як Рейчел — ні риба ні м’ясо — наплодила таких гарненьких дітей.
Вона виставила фотографії дітей над каміном, обабіч від годинника, який, разом із нащадками, складав спадок причинної Аліси. З фотографіями вийшла дивна історія. Фредерік узагалі поняття не мав, звідки вони взялися.
— Француз якийсь приїздив, сфотографував, — скривилася Ада, але деталей не уточнювала.
Дві фотографії були в рамках — мабуть, той самий «француз» постарався — і їх Рейчел поставила на камін. На одній було троє хлопців, на іншій — Лоренс, Том і маленька Лілліан. А решта, без рамок, лягли углиб шухляди. Діти на фотографії не дивилися, надто свіжі були спогади: їх отримано в останній день, коли вони бачили маму.
— Якби ж то була фотографія матері, — жалібно протягнула Ада.
— Якби була, то Рейчел її спалила б, — сказав Лоренс.
Проте Том пізніше завів їх нагору й показав скарби, які поцупив із кухонного столу того ранку, коли померла їхня мати. Троє старших дітей зо півгодини розглядали Алісин портрет — красиве загадкове обличчя зниклої матері в екстравагантній срібній рамці з червоним оксамитовим облямівком.
Вдача у дітей не покращилася, а вигляд так: тепер вони ходили причесані, вимиті і в залатаному одязі. Кожному виділили якийсь обов’язок. Вони читали Біблію, молилися, а по неділях цілою родиною ходили до церкви — Фредерік із такої нагоди надягав циліндр і ошатну куртку із плетеною тасьмою.
Двері були прочинені, і Рейчел бачила, що Альберт надворі грається зі спанієлем, якого приніс Фредерік — малий із батька мотуззя вив і випросив щеня. Ада сиділа на траві біля плоту й розказувала казки Лілліан і Нелл, вимахуючи руками — Рейчел прекрасно знала, що то за історії. Закривши ступку квасолі, вона поставила її на низьку полицю в комірчині. Холодна й темна комірчина була центром нового життя Рейчел, полиці вгиналися від доказів її вправного господарювання — варення, закруток, маринадів, малини й аґрусу як коштовностей у великих скляних банках, жирного окосту, миски із брунатними яйцями, глеків ревеневого вина, солодких і м’ясних пудингів, загорнутих у тканинку.
Рейчел задоволено оглянула свої запаси, несвідомо провертаючи на пальці золоту обручку, ніби хотіла послабити її хватку. Коли Фредерік надягнув їй обручку, вона одразу зрозуміла, що та лишилася від Аліси, тільки ювелір доточив трошки металу, аби та налізла на її товстий палець. Але Рейчел нічого не сказала — врешті, обручка це обручка, хай би хто носив її раніше.
— Шоб ти була чесна жінка, — сказав Фредерік, надягаючи їй обручку, ніби того було досить.
Наближалися жнива, і Рейчел, байдуже, чесна чи ні, ходила з таким животом, ніби всередині ріс борець. Вона відчувала, що її дитина буде сильна як бик, не те що худі і слабосилі Алісині малі, які вічно кашляли і шморгали носом.