Розділ п’ятий
1958. Інтерлюдія
Банті й Папужка зникли однієї ночі, і допіру пізніше, коли обидві згуби вернулися додому, цілі та неушкоджені, ми зрозуміли, що це був просто збіг. Банті насправді не втікала з Папужкою. Чи, як на те пішло, Папужка не втікав із нашою матір’ю, хоча ця ідея не йшла мені з голови, відколи Патриція вголос прочитала мені «Казки тисячі й однієї ночі». Я уявляла, як Папужка злітає в повітря, а Банті, мов Синбад, рішуче чіпляється за його ноги, вкриті зміїною лускою. Ми, діти, чомусь не розуміли, що Банті навряд чи взяла б із собою лише Папужку, надумавши втікати з дому.
Ми навіть не одразу розуміємо, що Банті зникла. Вона — наш ходячий будильник, тож коли вона не дзвонить своєчасно, ми просто спимо собі далі. Ми, власне, не прокидаємося аж до чверті на десяту, коли покупець, якому терміново треба розжитися протиблошиним засобом, грюкає у двері крамниці так гучно, що будить усіх тварин, які теж проспали, і розлючену Патрицію, яка ненавидить запізнюватися (вона із тих, хто приходить у школу раніше за сторожа). Новина котиться домом — Патриція будить Джилліан, а Джилліан стрибає на мене й верещить так, наче я поцупила її пупса Деніз (Деніз витіснила з її серця забутих Сажу і Труся). Я буджу Джорджа, забігши у батьківську спальню в істериці, аби показати синець від ноги Джилліан, що розквітає в мене на щоці. Це переповнює чашу батькового терпіння: він спросоння вискакує з ліжка, хапає годинник, розгублено втуплюється спершу в циферблат, а потім у порожнє місце по той бік двоспального ліжка, де мала бути Банті, і знову лягає.
— Іди знайди свою матір.
Виявляється, це геть непросто. Ми втрьох зо півгодини граємося з матір’ю в хованки, перш ніж повернутися до Джорджа й визнати, що в цій грі ми цілковиті нездари.
— Що значить — не можете знайти?
Він уже встав і саме голиться електробритвою, нависаючи над тостером. Час від часу із крамниці долинає дзвоник, і тоді він мусить виходити й обслуговувати покупців. Штани він надягнув, але піжамного верху ще не зняв, тож до нас долинає звичний вишуканий крамничний гумор:
— Проспали, містере Леннокс? Ха-ха-ха.
— Ну-ну, Джордже, і що ж то тебе у ліжку затримало? Ха-ха-ха.
Остання фраза — з упізнаваним східнолондонським акцентом: це Волтер прийшов купити каракатицю для папужки своєї матері. Навіть така буденна покупка перетворюється на привід для солоних жартів, проте Джордж не в настрої на смішки.
— Як Дорін? — питає Волтер і жестом поправляє великий, але невидимий бюст.
Джордж щось похмуро бурмоче про Банті.
— Дружину загубив? — недовірливо перепитує Волтер. — Ну ти й облажався, друзяко!
Джордж роззирається крамницею й виявляє дві речі одночасно: по-перше, відсутність Папужки, а по-друге, присутність Рубі.
— Іди вдягнися! — одразу гарикає він, ніби я стриптиз танцюю, а не стою в нічнушці й капцях, тримаючи в руках підгорілу грінку.
— От хрінь, — каже Волтер, колупаючись у вусі.
— А що таке хрінь? — питаю я у Патриції, яка палить грінки на кухні.
— А мені звідки знати, — огризається вона, змітає чілку з лоба й починає роздратовано волати на тостер.
Джилліан витягає з комода коробку пластівців і насипає собі.
— Хрін — це такий овоч, — каже вона, висипаючи дві великі столові ложки цукру у пластівці.
Дзвінок із крамниці сповіщає, що Волтер відбув, і Джордж знову залітає на кухню.
— Де вона, в чорта, поділася? — питає він, переводячи шалений погляд з однієї доньки на іншу.
— Може, вона лишила записку? — припускає Патриція й обережно кидає найчорнішу грінку в смітник.
— Яку записку? — перепитує Джордж.
Він приголомшений. Йому й на думку не спало, що Банті нас покинула, а не заблукала десь у домі.
— Звичайну записку, — каже Патриція, влучно жбурляючи грінки в смітник (вона — нездоланна нападниця у нетбольній команді школи імені королеви Анни). — Не знаєш, що таке записка?
— Та знаю, блін, — лютиться Джордж і, гучно тупцяючи, іде геть.
Я зітхаю й беру коробку пластівців. Вони розсипаються кухнею, але бодай частина потрапляє в миску. Патриція розквецює масло по обгорілій грінці і вгризається в неї не без похмурого задоволення. Їмо ми стоячи, зіпершись на різні кухонні поверхні. Звільнення від обов’язку снідати у вітальні звістує заборонені втіхи, і, врешті, сніданок виходить незгірший. Підгорілими грінками й пересолодженими пластівцями не закінчується — ми набираємося сміливості підсмажити грінки в яйці, разом схилившись над сковорідкою. Проте коли мова заходить про те, щоб дістатися до школи, дух співпраці вивітрюється. Коли ми спроквола закінчуємо снідати, Патриція пакує ранець і каже:
— Гаразд, то я піду.
— А я? — верещить Джилліан, поквапцем запихаючи в рот останні шматки грінки. (Банті зазвичай відводить нас із Джилліан у школу).
— А що ти? — питає Патриція зверхнім тоном, який завжди доводить Джилліан до сказу.
— А як я доберуся у школу? — кричить Джилліан, підскакуючи на місці (я зауважую, що ні про яке «ми» вона не згадує).
Патриція стенає плечима.
— Я не знаю, — знущально тягне вона. — Мені яке діло? Тобі вже майже десять, невже сама не дійдеш?
На прощання звинувативши Джилліан у незрілості, Патриція закидає ранець за плече і зникає. У Джилліан починає закипати обурення, яке знову перетворюється на тихе невдоволення, коли сестра повертається.
— Я зараз візьму ранець, — поквапцем каже Джилліан.
— Не переймайся, я не по тебе вернулася, — відмахується Патриція. — Просто записку забула написати.
То Патриція теж напише записку?
— Ти теж утікаєш? — жахаюся я.
— Ні, дурненька, — порхає вона, — напишу пояснення, чому спізнилася.
Вона вириває аркуш із записника на пружинці й майстерно підробляє почерк Банті: «Дорога міс Еверард, перепрошую за сьогоднішнє запізнення Патриції. На жаль, нашого пса збила машина. З повагою, місіс Ґ. Леннокс».
— Якого ще пса? — питає Джилліан, бо ми обидві зазираємо Патриції через плече. — Немає в нас ніякого пса.
— Є, у нас багато псів, — каже Патриція й акуратно складає записку.
— Так, але ж вони магазинні, — розгублюється Джилліан. — І нікого з них машина не збивала.
— Джилліан, — Патриція підозріливо дивиться на Джилліан. — Ти ж сама весь час брешеш, то чого зараз завелася?
Джилліан і справді завелася, аж щоки вкрилися рожевими плямами, як у форелі, — так завжди буває перед тим, як вона закотить істерику.
— Тепер точно йду, — каже Патриція, не зважаючи на неї, а тоді повертається до мене і гречно каже: — До зустрічі ввечері, Рубі.
На знак вдячності за те, що вона віддала перевагу мені, я виходжу до воріт і махаю їй на прощання — Банті так ніколи не робить. За мною наростає рев, як протиповітряна сирена:
— Хочу до мами!
Що ж, «багато хочеш — мало получиш», як «мама» не стомлюється нам повторювати. Того дня ми до школи не доходимо, але намагаємося не плутатися у Джорджа під ногами, тож більшість часу проводимо у спальні Джилліан, де вона відкриває альтернативну школу й розсаджує всіх своїх учнів на підлозі, а сама всідається на ліжку. Я мушу сидіти за однією партою з Деніз. Обов’язки Джилліан зводяться до того, щоб карати за непослух, а коли я починаю скаржитися, що Патриція, граючись у школу, бодай проводить уроки, мене ставлять у куток на добру годину й випускають допіру тоді, коли настає час шукати поживу. Навіть тоді мені не вдається піддобритися до вчительки, бо я знаходжу тільки крекери і половину кекса фірми «Сорін». Час від часу Джордж гукає знизу й питає, чи в нас усе добре, на що ми хором кричимо «Так!», бо поняття не маємо, що він із нами зробив би, якби ми сказали «Ні».