Домашньої роботи не можна відкладати. А з іншого боку, діти наче мусять гратися у парку — Банті це вичитала в розділі «Виховання дитини» у книжці «Порадниця господині» і тому, зціпивши зуби, присвячує певну кількість часу свіжому повітрю й неохоче віддає зароблений тяжкою працею шестипенсовик на вході до Музейного ботсаду, адже це гарантує, що свіже повітря в нас ексклюзивне.
Мій перший день! На деревах у ботсаду розпускається молоде листя, а небо над головою в Банті рівне і блакитне, підніми руку — і торкнешся (хоча вона цього робити не стане). Небом котяться білі хмари, кошлаті, як ягнята. Ми — у раю зразка Кватроченто. Над головами ширяють і щебечуть пташки, напружуючи крихітні м’язи: мініатюрні янголи несуть благу вість, птиці-Гавриїли злітаються сповістити про мою появу! Алілуя!
Та Банті нічого не помічає. Вона не зводить погляду із Джилліан, яка петляє стежками відповідно до лише їй відомого плану. Я боюся, що Джилліан загубиться серед клумб. За огорожею ботсаду зблискує широка спокійна ріка, а перед нами біліють різьблені руїни абатства святої Марії. З мурів у траву нам під ноги із криком спурхує павич. О, прекрасний новий світе, у якому блукають такі істоти!
Траву в парку підстригає двоє чолов’яг — назвімо їх Берт і Альф. Забачивши Джилліан, вони спиняються і, на мить вимкнувши велетенську газонокосилку, проводять її поглядом, не приховуючи задоволення. Берт і Альф на війні служили в одному полку, разом танцювали під музику Ела Боуллі, разом увивалися за дівчатами (дуже схожими на Банті), а тепер разом косять траву. Їм інколи здається, що їхнє життя склалося не дуже справедливо, але вигляд Джилліан чомусь примиряє їх із долею. (Джилліан, як співається у тій пісеньці, гарненька, миленька, добренька й веселенька, як і пристало дитині, народженій недільної днини — і в 1951 році вона справді така і є, хоча, на жаль, уже незабаром втратить ці риси). Чиста як нова копійка чи щойно розгорнутий брусок мила, вона мовби символізує все, заради чого вони йшли на війну — наша Джилліан як обіцянка майбутнього. (Майбутнє виявиться коротким, бо у 1959 році її переїде новенький синій автомобіль «гіллман гаскі», проте звідки нам це знати? Наша родина взагалі генетично схильна до нещасних випадків — найчастіше гинемо під колесами чи підриваємося на міні).
А ось Банті (нашу матір, квіт англійського жіноцтва) увага Берта й Альфа дратує. (А в неї взагалі бувають інші емоції?) «Та хай би вже косили ту срану траву», — думає вона, ховаючи думки за яскравою штучною посмішкою.
Час іти! З Банті неробства досить, треба пройтися крамницями інших людей. Вона готується, що Джилліан зараз влаштує сцену, бо Джилліан завжди влаштовує сцени. Їй вдається витягнути доньку з клумби й наставити на путь праведний, але Джилліан не знає, що гайнує безцінний час, і далі крутить педалі повільно: то на квітку задивиться, то камінця підніме, то питання поставить. Банті утримує незворушну міну безжурної мовчазної Мадонни, доки може, а тоді закипає й сіпає велосипед за кермо, щоб пришвидшити доньку. Результат — катастрофа: Джилліан летить на землю купкою біло-блакитного клоччя, ще на льоту набирає повні легені повітря й починає репетувати. Я знічена: мені теж доведеться навчитися так робити?
Банті силою підіймає Джилліан на ноги і вдає, що не помічає обдертих долонь і колін. (Банті ставиться до болю і, власне кажучи, будь-яких емоцій так, ніби це — симптом розладу особистості). Болісно свідома того, що за нами спостерігають Берт і Альф, мати натягує солодку посмішку й шепоче Джилліан на вухо, що купить їй цукерок, якщо та перестане плакати. Джилліан одразу затикає рота кулачком. З неї вийде добра сестра? Це — добра мати?
Банті виходить із ботсаду з гордо піднятою головою, однією рукою тягне Джилліан, другою — велосипед. Берт і Альф знову беруться косити траву, не промовивши ані слова. Легенький вітерець куйовдить молоде листя на деревах, знаходить забуту на лавочці ранкову газету. На передовиці мигтить вежа «Скайлон», як місто майбутнього, Оз у жанрі наукової фантастики. Мене вона не дуже цікавить — я щулюся в потоках неприємних хімікатів, які організм Банті виробив унаслідок скандалу з велосипедом.
— Що тобі дати, любонько? — реве м’ясник. — Добрячий кусник червоного м’яса, еге ж?
Він хтиво підморгує мамі, яка вдає, що оглухла, а решта покупців аж заточується від сміху. Покупці люблять Волтера, він поводиться, як поводився би м’ясник у кінокомедії — у брудному біло-синьому фартуху й солом’яному капелюху він виглядає як автопародія. Сам він кокні, а отже, представляє у серці Йоркширу щось загрозливе й чуже. У особистому бестіарії Банті (усі чоловіки — бестії) він — свиня: лискуча шкіра туго напинається на пишній жирній плоті. Банті, що саме опинилася в голові черги, просить стейк і нирки найнейтральнішим своїм тоном, а м’ясник усе одно регоче, ніби вона сказала щось солоненьке.
— Щоб старому свому підняти дух, га? — реве він. Банті присідає й сіпає шнурки Джилліан, аби лиш ніхто не побачив, як вона зашарілася. — Для тебе, кралечко, шо захош.
Волтер щирить зуби, а тоді раптово вихоплює звідкись велетенського ножа й починає гострити, не зводячи погляду з Банті. Вона не підводиться, скільки може, вдає, що веде із Джилліан розмову, посміхається і киває, ніби донька сказала щось дуже цікаве. (А насправді, звісно, вона пропускає повз вуха все, що ми кажемо, — крім хамства).
М’ясник починає гучно насвистувати арію тореадора з «Кармен» і влаштовує цілий спектакль, картинно зважуючи на долоні важку слизьку нирку.
— Тобі б у театрі виступати, Волтере, — долинає голос із хвоста черги, і решта крамниці погоджується.
Банті знову випросталася, і їй спадає на думку, що нирка, яку Волтер перекидає з руки в руку, тривожно схожа на тестикули. (Вона, звісно, не знає слова «тестикули», бо належить до того покоління жінок, яке ще не вивчило правильних анатомічних термінів).
Волтер жбурляє нирку на дошку й починає нарізати, орудуючи ножем приголомшливо вправно. Захоплені глядачі колективно переводять подих.
Якби на те її воля, Банті ходила б до іншого м’ясника, от тільки Волтерова крамничка — неподалік від нашої, а сам він не лише побратим, а й Джорджів приятель, хоча з Банті вони — просто знайомі. Слово «знайомі» їй подобається, є в ньому щось шикарне, та ще й не передбачає таких витрат часу, як дружба. Хай там як, Волтера складно утримати на відстані витягнутої руки, що Банті знає з гіркого досвіду, адже м’ясник кілька разів затискав її у куток за машиною для виготовленя ковбасок при задній стіні крамниці. Джордж із Волтером раз у раз роблять один одному «послуги» — Волтер і зараз робить їм послугу, витворяючи перед цілою крамницею фокуси, внаслідок яких Банті відважать значно більше стейку, ніж годилося б за талоном. А ще у Волтера репутація бабія, тож Банті геть не в захваті від того, що Джордж проводить із ним стільки часу. На словах Джордж ніби гребує його походеньками, але Банті підозрює, що в дійсності ні. Їй більше подобається інший Джорджів приятель — Бернард Беллінґ, який торгує сантехнікою і, на відміну від Волтера, не точить на людях улесливих лясів.
Банті бере м’який паперовий пакунок із м’ясом і, не дивлячись Волтерові в очі, натягнуто посміхається туші вівці за його лівим плечем. Вона виходить, нічого не сказавши, проте всередині в неї мовчки лютує Скарлетт, обурено закидає голову, змахує спідницею і вилітає із крамниці, на прощання пославши м’ясника під три чорти.
Після Волтера ми йдемо до пекаря Річардсона і купуємо велику, припорошену борошном буханку хліба, а пиріжків не купуємо, бо, на думку Банті, куплені пиріжки — прикмета недбалої хазяйки. Тоді ми заходимо в «Геннонс» по яблука, молоду капусту й картоплю, а в «Бордерс» — по каву, сир і масло, яке продавець набирає з контейнера і вправно формує у брусок. Ми, здається, вже всі потомилися, але Банті змушує Джилліан їхати далі по Джилліґейт, а тоді по Кларенс-стрит, до нашого останнього пункту призначення. Джилліан почервоніла як варений рак і, здається, уже жалкує, що напросилася взяти велосипед. Вона шалено крутить педалями, щоб не відстати від Банті, яка дратується дедалі більше (я це відчуваю).