— Ви тут весь день так і просиділи? — здивовано питає Патриція, повернувшись зі школи.
— Так.
— А мама не приходила?
(Цей іменник на позначення Банті вже був зник із Патриціїного словника, але криза його рятує).
— Ні.
Вона зникла безслідно, не лишивши ні волосинки, ні нігтика. Може, вона загинула. Може, приєдналася до домашніх привидів, що ходять крізь стіни й ширяють сходами. Якби до нас завітали містер Веджвуд чи Майра з церкви тітоньки Бебс, то вони могли би попросити наших привидів пошукати маму. Дев’ятий легіон нарешті знайшов би, чим зайнятися.
Джордж виходить із дому і приносить нам на підвечірок смажену рибу з картоплею. Виглядає він занепокоєно.
— А знаєте, Папужка сраний також зник, — він розгублено трясе головою. — Як думаєте, нам треба викликати поліцію?
Ми всі витріщаємося на нього: раніше він нашої думки ніколи не питав.
— А ти, — обережно уточнює Патриція, — записку пошукав?
— А в мене час був шукати записки? — обурюється він, і пошукова партія береться до роботи.
Джилліан пропонує Патриції підробити записку.
— А нащо? — супиться Патриція.
— Щоб він не хвилювався, — підштовхує її Джилліан, і Патриція задумливо мружиться.
— Хочеш сказати, щоб він на нас не сердився?
Я охоче підтримую цей план, хоча мені трохи соромно, що власна доля нас турбує більше, ніж материна. Утім план усе одно провалюється: нам не вдається уявити, що Банті могла б написати, аби Джордж не хвилювався.
Ми обшукуємо шухляди в тумбочці біля ліжка, де панує досконалий порядок, але ніякого послання для Джорджа не видно. Зате знаходиться срібний медальйон.
— Що це? — питаю я, але Патриція тільки стенає плечима. — Це ж я!
Я тішуся, виявивши всередині медальйона дві крихітні фотографії себе, по одній у кожній половині прикраси. Здається, вони вирізані з тих фотографій, які Банті розвішувала у вітальні.
Джилліан сідає на ліжко і через моє плече зазирає у медальйон.
— Це моє фото мама тримає біля ліжка, — з притиском кажу я Джилліан, адже її фотографії тут нема.
— Та ну, — саркастично каже вона. — Це вона заради фото П...
Але тут Патриція так сильно стусає її під ребра, що та аж вищить.
А ми переключаємося на, судячи з усього, справжню записку — Патриція знаходить її в шухляді з Джорджевого боку ліжка, обіч червоної як мак пачки цигарок «Крейвен Ей», жмені копійок і рожево-багряного пакетика «Дюрексу». Ми якийсь час нависаємо над цією скарбницею, збираючись із духом, щоб відкрити конверт, жорстко адресований «Джорджу».
Джилліан пропонує відкрити конверт, потримавши над парою, але спускатися на кухню ризиковано, тож Патриція вигадує чудовий план: відкрити конверт за допомогою чайної машини при ліжку Банті, наповнивши чайник у ванні. Чайна машина незаправлена — у чайнику немає води, у глечику немає чаю: на думку Патриції, це підтверджує, що Банті сама вирішила піти, ніяка нечиста сила не викрала її серед ночі. Імовірно, Патриція має рацію — відколи в нас з’явилася чайна машина, Банті дотримувалася ритуалу ранкової чайної церемонії, як гейша, тільки мені не віриться, що вона безсердечно кинула власних дітей.
Виявляється, я неправа. Нам таки вдається відкрити лист, тільки перед тим Патриція обпікається, а конверт зморщується й розкисає, тож урешті ми його просто розриваємо.
— Читай уголос, Патриціє, — розпачливо благає Джилліан, бо Патриція із кам’яним обличчям починає читати про себе. — Що вона пише?
І Патриція читає вголос, фантастично точно відтворюючи тон Банті, хоча слова звучать штучно, ніби мати скопіювала їх із якоїсь книжки чи, імовірніше, фільму. «Дорогий Джордже, чаша мого терпіння переповнена, я більше не можу продовжувати в такому дусі, тож усім буде краще, якщо я певний час поживу окремо. Хоча ти знаєш, як я люблю своїх дітей. Ти кажеш, що ні з ким більше не крутиш, і я мушу тобі вірити, бо ти мій чоловік, але, як тобі відомо, у моєму житті все пішло не так, відколи П...». Патриція захлинається наступним словом і дивно дивиться на Джилліан, але після короткої зніченої паузи продовжує: «Коротше кажучи, я на певний час від вас виїду, бо з мене цього досить», — а це вже звучить у дусі Банті. «За мене не хвилюйся. Хоча ти й так ніколи за мене не хвилюєшся. Банті».
Якийсь час ми перетравлюємо це мовчки — особливо пасаж про те, як вона любить своїх дітей — а тоді Патриція пирхає й каже:
— Ну й маячня.
Дивно, а мене лист розчулив.
— Може, не треба йому віддавати листа? — з надією питає Джилліан, але етична до останнього Патриція каже, що треба, і підробляє конверт.
— Ви ж листа не відкривали? — питає Джордж, підозріливо підводячи погляд від записки.
— Звичайно, ні, — обурюється Патриція. — Конверт же цілий.
— Гм-м-м, — Джордж тягне час, довго-довго розглядаючи записку, хоча всім ясно, що він давно вже її дочитав, а тоді нарешті каже: — Що ж. Коротше. Ваша мати поїхала доглядати за тітонькою Бебс, бо їй несподівано стало погано. Тітоньці Бебс. Це тітоньці Бебс стало погано, не вашій матері.
Ми висловлюємо співчуття тітоньці Бебс, а в самих очі на лобі, і так ми ледь не зраджуємо, що знаємо правду. За якийсь час, коли все трохи вгамовується, Патриція нагадує Джорджеві про канікули — ми геть забули, що на Трійцю їдемо до Вітбі. Джордж лупиться головою об одвірок.
— Аж не вірю, як я міг забути? — питає він, пантомімою зображаючи подив.
Ми й собі картинно розводимо руками і здивовано розплющуємо очі. Як узагалі так вийшло? Як так вийшло, що без нагадувань Банті ми неспроможні на найпростіші дії — прокинутися, поїсти, згадати про канікули?
— Закрию крамницю, — нарешті каже Джордж, обдзвонивши всіх, хто міг би на тиждень його підмінити (усі або не можуть, або не хочуть). Раніше, коли інших варіантів не лишалося, доглянути за магазином запрягали бабцю Нелл, але дядько Тед саме повіз її на тиждень на озера (див. примітку (v)). Звичайно, Джордж давно мусив усе владнати — Банті кілька разів нагадувала, щоб він «когось найняв» і організував нам «нормальні родинні канікули». У нас досі стоять перед очима спогади про минулорічні канікули, коли Джордж відкрутився від тижня з нами в дощовитому Брідліґтоні (і при цьому, що цікаво, щоразу як Банті телефонувала додому, його не було, а вона більшість часу просиділа у телефонній будці. Він за ці дзвінки поплатився, коли ми повернулися).
— А що буде з тваринками, якщо ти закриєш крамницю на тиждень? — розважливо питає Патриція.
І знову — стук головою об одвірок. У Джилліан з носа вже течуть соплі.
— Ми ж не можемо не поїхати на канікули!
— Не знаю я, — зацьковано каже Джордж і махає рукою. — Може, поїдьте до Бебс?
— Ні, — обережно нагадує Патриція, — тітонька Бебс же захворіла.
Він ошаліло зиркає на неї.
— А як же Люсі-Віда? — ридма ридає Джилліан.
— Люсі-Віда? А що з Люсі-Відою? — огризається Джордж.
— Вона ж їде з нами, — нагадує Патриція. (Тітонька Еліза саме лягла в лікарню, де їй зроблять операцію на венах, схожих на прожилки в синьому сирі). — Вона вранці сюди приїде.
Джордж падає на коліна і б’ється головою об килим. Для нього це забагато, з нього «досить» — дружина і Папужка зникли, на руках четверо дівчаток і крамничка, на носі канікули. Він раптом підводить погляд. У нього очі сяють від нової ідеї.
— Ха! — каже він, але не уточнює, що надумав.
Патриція і Люсі-Віда сидять на передньому сидінні нашого побитого життям фордика «Англія» 1948 року випуску, а ми із Джилліан — на задньому. До Вітбі ми таки доїжджаємо і проводимо, як і домовлено, половину канікул у винайнятій квартирі, а потім, замість рушити в Пікерінґ, робимо дивний гак. Коли ми проминаємо знак «Лідс, Мерфілд, Дьюсбері», я згортаюся від жаху, як їжак. Патриція скоса зиркає на батька.