Так що все гаразд.
Наступного дня я прокидаюся рано-вранці від лементу мартинів за вікном, бреду в залу і прослизаю за помаранчеві завіси на великому вікні, щоб востаннє поглянути на море — блакитне й лискуче, як сапфір. Ранок чудесний, мені аж не віриться, що сьогодні ми вже не спустимося до води й не гратимемося на блискучому, свіжовилизаному хвилями піску, з нього щойно відступив приплив. Я геть забула про Джорджа — на дивані немає ковдр і подушок, які могли би про нього нагадати — тож згадую до батька допіру тоді, коли до мене наближається його мокротний кашель курця. Я визираю зі схованки за завісами й бачу, як він заходить у смугастій піжамі до кімнати, чухаючи шию. А тоді заходить і тітонька Дорін у рожевому, як мушля, нейлоновому пеньюарі — без підтримки бюст коливається, як желе, — і ззаду обіймає Джорджа за пояс дужими руками. Коли її долоні сходяться десь у нього під піжамною курткою, він видає дивний звук. Тітонька Дорін сміється й цитькає на нього, а Джордж каже «Боже, Дорін» і розгублено й сумно трясе головою.
— Давай, Джорджі-Порджі, час піднімати й годувати дітей.
Джордж зітхає і, коли вона тягне його за піжамний пасок, приречено, як арештант на страту, виходить із кімнати.
Ми підвозимо тітоньку Дорін до Лідса й довго обіймаємося на прощання. Коли ми від’їздимо, навіть у Патриції очі на мокрому місці. Проте спадщина тітоньки Дорін у вигляді хорового виконання «Косариків» і «Десяти зелених пляшок» лишається з нами, і ми не встигаємо схаменутися, як на обрії виростає знайомий обрис Йоркського собору.
— А хто наглядає за крамничкою? — питає Патриція (весь суботній виторг втратили).
— Я її сьогодні не відкривав, — пояснює Джордж, і нам лестить, що родину він поставив понад маммоною.
Ми з валізами заходимо в зоомагазин.
— Крамничка! — гукає Джилліан, не чекаючи на відповідь, і тому так і завмирає з відкритим ротом, коли з комірчини виходить Банті.
— Мамочко! — здивовано гукаємо ми, бо, здається, про неї вже сто років навіть не згадували.
— Банті... — каже Джордж, і невідь навіщо додає: — То ти повернулася.
Настає ніякова пауза, у якій ми мали б кинутися до Банті й розцілувати її, чи, ще краще, Банті мала б кинутися до нас, але всі ніби прикипіли до підлоги. Врешті Джордж каже:
— То я піду поставлю чайник.
— Не клопочися, я поставлю, — каже Банті і швидко крокує у напрямку кухні, ніби після походу до перукарні повернулася, а не з понад тижневої втечі.
Джорджева усмішка тане, як Чеширський кіт. Він проводить Банті поглядом, і щойно вона зникає з поля зору, розвертається і втуплюється у нас із розпачем на лиці, ніби почув, як на нього гострять лезо гільйотини.
— Слухайте, — із притиском шепоче він, — ви на канікули не з Дорін їздили, зрозуміли?
Ми киваємо, хоча насправді нічого не розуміємо.
— То з ким же тоді? — розгублено питає Патриція.
Джордж витріщається на неї з ошалілим лицем, усі його думки відображаються в зіницях.
— З ким? — наполегливо перепитує Патриція, а на тлі тривожно рипить гільйотина: лезо піднімають. — З ким, таточку? Із ким же?
Із кухні долинає приглушений голос Банті:
— Між іншим, а хто глядів за крамничкою весь цей тиждень? Коли я повернулася, тут було зачинено.
— А коли ти повернулася? — із напускною легковажністю гукає Джордж.
— Десь півгодини тому.
Джордж зітхає з полегшею.
— Волтерова мати. Я дозволив їй закривати крамничку раніше, бо вона до вечора стомлюється.
— Волтерова мати?
Не дивно, що Банті розгубилася. Волтерова мати майже така ж безумна, як Нелл. Поза сумнівами, за підказок Волтера (який у Джорджа в боргу) її вдасться переконати, що вона і справді тиждень гляділа крамничку.
Джордж присідає — тепер його очі на тому самому рівні, що в нас усіх, крім Патриції.
— Я був із вами у Вітбі. Це я тиждень доглядав вас, гаразд?
— Гаразд, — хором шепочемо ми.
Заходить Банті, каже, що чай готовий.
— І не забувайте, — повторює нам Джордж, — ніякої Дорін.
І постукує пальцем по ніздрі. Слово — срібло, мовчання — золото.
— А в мене для вас на підвечірок делікатес, — каже Банті, коли ми розсідаємося нагорі й беремося за чай.
— Здорово, — каже Джилліан, — а що?
— Смажена риба з картоплею, звісно, — сяє Банті.
Я прокидаюся глупої ночі від того, що хтось шкребеться у вікно. Я завмираю у ліжку, широко розплющивши очі від жаху, й уявляю, що в кімнату намагається пробратися ненаситний вампір. Скільки ще до світанку? Як виявилося, дуже-дуже довго. Я лежу й дослухаюся до нічних звуків старого дому — рипу прадавніх балок, тріску тиньку та тупоту сандаліїв тисяч легіонерів на сходах. Ці звуки безпечні у порівнянні з тим, що шкребеться за вікном. Коли птахи заводять світанкову пісню, а надворі розвиднюється, я нарешті збираюся на силі й визираю за завісу. Ніякий там не вампір, а Папужка — сидить на підвіконні, худий і обшарпаний. У нього такий же приречений вираз, як у Джорджа, ніби він весь цей тиждень шукав Південну Америку, але не знайшов.
Життя швидко повертається до норми, навіть для Папужки. Щойно Джордж із Банті заводять першу сварку, Люсі-Віда ніби за помахом чарівної палички згадує, що насправді ніяка вона нам не сестра, і втікає до тітоньки Елізи й дядька Білла. Канікули набувають прикмет чарівного і призабутого міфу, ніби все те сталося з дітьми у книжці, а не з нами. Нам було так добре, що навіть згадувати не хочеться. Якийсь час ми ще говоримо про тітоньку Дорін між собою, проте загалом зараз вона видається такою ж вигадкою, як Мері Поппінс. За кілька місяців Джилліан щиро вірить, наче ми і справді бачили, як Дорін літає над Західом пірсом, кружляє над зеленими і червоними вогнями біля входу до затоки. Цей спогад такий дорогий серцю нашої забобонної сестри, що нам не стає духу її розчаровувати.
1958 рік: Тед поставив мамину валізу на підлогу в її номері й на мить завмер, возячи пальцем по полиці над каміном і мугикаючи собі під ніс. Нелл із нетерпінням чекала, коли Тед піде: тоді вона нарешті зніме корсет і панчохи й ляже.
— Піду розпакую речі, мамо. До зустрічі внизу за підвечірком?
Тед і далі м’явся на порозі, і Нелл розгублено зиркнула на нього. Чого він хоче? Наймолодшому синові Нелл скоро тридцять, а вона й досі бачила в ньому лише маленького хлопчика.
Раніше Тед був її улюбленцем, але тепер він її непокоїв. Від їхніх розмов лишалося таке враження, ніби він чогось від неї хоче, а вона поняття не має, чого. Вона замахала руками, щоб його прогнати.
— Гаразд, до зустрічі за чаєм, Теде.
Тед щойно полишив торговий флот після дванадцяти років служби, і цей тиждень у готелі в Кендалі мав помогти йому освоїтися на суші. Нелл не хотілося з ним їхати. Останнім часом їй не хотілося полишати дім, хоча не те щоб вона раніше часто кудись роз’їжджала.
Тед зачинив двері так тихо, як до кімнати тяжко хворої, і Нелл знічев’я подумала, скільки ще їй терпіти до смерті. Раніше смерть її лякала, але останнім часом Нелл дедалі частіше ловила себе на думці, що кінець стане полегшею.
У спальні було тепло, хоча вікно було прочинене й завіси злегка хилиталися на вітерці. У кімнаті було тверде вузьке ліжко, туалетний столик, шафа, тумбочка при ліжку і годинник на чавунній полиці над каміном. Якщо вірити годиннику, була без десяти четверта, тільки Нелл не була певна, чи він показує правильний час.
— А я вже бувала в Озерному краї, — несподівано сказала Нелл, коли вони в’їхали в Кендал, і Тед рвучко натиснув на педаль гальм. Він-бо думав, що мати у своїх мандрах ніколи не забрідала далі йоркського п’ятничного базару.
— Правда? Коли?
— На медовий місяць.
— На медовий місяць?
Доки Тед намагався примиритися з думкою, що колись його мати дозволяла собі витребеньки штибу медового місяця, Нелл розмірковувала, яке ж це чудернацьке поняття — «медовий місяць»: було в ньому щось солодке й ніжне, від нього відгонило бузковим варенням, трояндовою водою і валентинкою-витинанкою від Персі Сіврайта. У валентинці він розгонистим круглим почерком поліцейського написав «Я твій навіки». Смішно, але це щира правда, бо кому ж іще він зараз треба?