1919 рік: Нелл зрозуміла, що, мабуть, заснула, бо раптом перенеслася з номера в Кендалі, який зі стількома клопотами забронював їй Тед, у ліжко похмурого готелю над озером, куди повіз її на медовий місяць Френк. Ніч, як і всі попередні, була спекотна й душна. Нелл цілий день здавалося, що погода фізично тисне їй на череп.
— Сьогодні буде гроза, Неллі, — пообіцяв Френк, щоб розрадити.
Проте яка тут розрада, коли він брилою навалюється на неї й тисне гірше, ніж погода? І так буде щоночі, усе їхнє подружнє життя? Невже не буде рятунку від його цупкої бавовняної піжами, колючих вусиків та іншої частини тіла, від якої вона соромливо відвертається?
У кімнаті щось задзижчало — Нелл не одразу зрозуміла, що звук лунає насправді, а не лише у неї в голові. Вона потрусила Френка, щоб розбудити — хай сам розбирається. Він уже похропував у неї під боком. Вона не розуміла, як йому вдається так швидко засинати. Лілліан була така сама — крутнувшись, як маленька тваринка, що вмощується зручніше, вона поринала у солодкий дитячий сон, а Нелл лежала біля неї, втупившись у стелю, і розуміла, що сну не буде ще кілька годин. Вона зітхнула з полегшею, коли після смерті Альберта Лілліан виселилася з їхньої кімнати. Нічого не пояснивши й не попрощавшись, вона спакувала речі й перенесла їх до його кімнати і більше про це не згадувала. Тільки під час сніданку наступного ранку сказала:
— Ой, Неллі, так шкода, що ми його постіль перестелили, коли він поїхав на війну.
Рейчел пожбурила в Лілліан ложечку і сказала, щоб та не молола дурниць, але Нелл розуміла сестру: якби ж то вони могли ще хоч раз торкнутися чогось, чого торкався брат, внюхати його запах, як пошукові пси...
Вона ущипнула Френка за руку, але він тільки відмахнувся, ніби це вона була набридливою комахою, а не мошва, що вищала, як пилка, біля вікна. Нелл намацала на тумбочці біля ліжка сірники і спробувала запалити свічку, аби з’ясувати, що то літає.
Побачивши комаху, вона налякано зойкнула і стукнула Френка, бо просто до їхнього подружнього ложа метнулася величезна оса, жирний чорно-жовтий мутант, що гудів, як цепелін. Френк розліпив очі не одразу, але коли очуняв, то лайнувся:
— Сто чортів, та це ж шершень!
Нелл підняла з підлоги капець і замахала над головою. Шершень шугнув геть і облетів гасову лампу, що висіла в центрі кімнати.
— Убий, убий! — запищала Нелл.
Френк і собі обережно вислизнув із ліжка і намацав капець. Він підповз до шершня і спробував пристукнути. Шершень пішов в атаку, а Френк зігнувся, сіпнувся і вчепився собі в шевелюру. Тут Нелл здивувала їх обох, гучно розсміявшись.
— Це, блін, не смішно, Нелл! — зло сказав він, не зводячи погляду з шершня, який метався перед вікном.
Нелл лягла на ліжко й укрилася ковдрою з головою. Френк правий, це геть не смішно. Цей розмазня, який витанцьовує кімнатою, справді шершня злякався. Хто б міг подумати, що можна пройти Велику війну й лишитися боягузом? Персі вмить би із шершнем розібрався, рішуче, як пристало поліцейському. А Альберт... Альберт спробував би його випустити. Вона легко могла уявити широку братову усмішку. Якось він упіймав великого джмеля, склавши долоні чашечкою, і повернувся до неї із погідною усмішкою:
— Я великого звіра піймав, Неллі, хочеш глянути? — а тоді розвів долоні і відпустив комаху.
Вона навіть крізь ковдру чула, як Френк бурчить.
— Він що, не бачить, що вікно відкрите?
Вона на нього не зважала. Цікаво, а як вчинив би Джек? Мабуть, вона його гаразд не знала. Інколи вона тішилася, що він загинув, бо їхнього подружнього життя уявити не могла. Вона йому швидко набридла б. Вона зауважила, що під кінець відпустки після Сомми він дивився на неї із сумнівом, ніби повірити не міг, яка вона занудна.
Коли Френк на подружньому ложі розв’язував стьожечки нічної сорочки з її посагу, торкався її плечей і стогнав так, ніби соромився того, що з нею зробить, Нелл інколи думала про Джека і його прекрасну шкіру, лискучу, як відполірований горіх — шкіру, що вже зогнила. Скоро від нього не лишиться нічого, крім чистих кісток, і на тому Джеку Кічу кінець. Це неправильно, що можна отак просто піти в небуття. Персі, Альберт, їхня мати...
Френк тріумфально заволав:
— Я цього паршивця прибив, Неллі! Неллі, чого ти плачеш? Щось не так? Усе добре, дівчинко, я його прибив.
Френк обійняв її й обережно поплескав по спині. Він поняття не мав, як заспокоювати заплаканих людей, і тим паче не знав, що робити, коли Нелл захлинулася страшним схлипом і закричала:
— Хочу до мами!
Удалині загарчав грім.
1958 рік:
— Мамо! Мамо? Усе добре?
Тед стояв на порозі, постукуючи по одвірку, і дивився на неї розгублено.
— Ти спускаєшся? Суп уже подали — коричневий віндзорський. Як ти любиш. Любиш же? — із сумнівом додав він, бо скидалося на те, що Нелл не до супу.
Його мати зітхнула й сіла у ліжку.
— Я за хвилинку спущуся, гаразд?
Коли Тед пішов, Нелл незграбно підвелася і з трудом натягла корсет. Вона стала перед дзеркалом, щоб розчесатися і припудрити носик, і знічев’я спробувала згадати, які були на дотик шкіра і волосся Джека Кіча, проте минуло стільки часу, що вона навіть не могла згадати, як він виглядав. Сипнув дощ — коротка літня злива. Від запаху крапель на молодій червневій траві Нелл раптом стало приголомшливо сумно.
Розділ шостий
1959. Снігове пір’я
Останній день Джилліан. Джилліан поплатилася за золоті кучері напередодні Різдва, так що роковини її смерті ми точно не забудемо. Отже, Різдво цього року піде коту під хвіст, та й у наступні кілька років, напевно, також. Цього Різдва ми збиралися на пантоміму. Мені хочеться сподіватися, що це хоч якась втіха для Джилліан («Бодай перед смертю повеселилася», ви розумієте), але, по суті, саме похід на пантоміму її і згубив.
— Рубі! — гукає Джордж із низу сходів, намагаючись перекричати дощ, який тарабанить у вікна. — Рубі!!!
Нічого йому насправді не треба. Я цей тон знаю. Просто він зайшов на кухню, виявив, що Банті грає Жону-Великомученицю (вона виконує цю роль професійно), і так роздратувався, що тепер шукає, на кому б то зірвати злість. І зірве її на мені.
У спальні холодно — усі наші спальні не опалюють — але я зігрілася, бо щойно енергійно покрутила обруч у тісному проході між ліжками, а тепер щасливо скрутилася на рожевому шенільному покривалі зі старим числом журналу для дівчаток «Джуді», який дістався мені від Джилліан. На ліжку Джилліан по той бік кімнати покривало точнісінько таке саме, тільки персикове — сестра перша вибирала колір. Тепер ми із Джилліан живемо в одній кімнаті, бо Нелл виїхала з дому на Ловтер-стрит і в’їхала до нас. Джордж сказав, що це бо в неї «лою в голові не вистачає» — я цієї фрази до кінця не розумію, але досить поспілкуватися з Нелл кілька годин, як стає ясно: з нею відбувається якась метаморфоза. Вона стала забудькувата (я теж забудькувата, але бодай пам’ятаю, яке зараз століття), але не настільки, щоб її «закрити» (цього бажає Джордж щоразу, як настає його черга загадувати бажання), тож поки що вона просто весь час дратує Банті. Але що ж Банті не дратує?
Як ви можете уявити, Джилліан обурена змінами, і щоб її заспокоїти, я мушу триматися тихо-тихо, ніби мене насправді й не існує. Я купу часу витрачаю на те, щоб заспокоїти Джилліан, а Патриція (уже підліток!) — ані хвилиночки. А з іншого боку, Патриція зараз, здається, взагалі не в тому часопросторовому континуумі, що решта родини (якщо така доля всіх підлітків, то я ставати підлітком не хочу).
— Рубі!!!
Батько не здається. Я винувато поправляю покривало. Лежати на заправленому ліжку — проти домашніх правил Банті. Думаю, у її житті настав би лад, якби ми взагалі не спали на ліжку. Вона обожнює ту мить, коли виколупує нас із ліжок уранці, рішуче розсуває завіси й витягає нас із-під ковдр, щоб чимшвидше стерти теплі відбитки наших тіл на простинях: така от дивна форма жорстокості до дітей.