У нашій спальні (Джилліан ніколи не користається займенником множини й із притиском каже «моя спальня», ніби я могла про це забути) на підлозі килим, на шпалерах квітнуть виткі лози, а з вузької дубової шафи пахне надрами старої валізи. Найважливіший предмет меблів — туалетний столик у формі нирки, застелений скатертиною з рюшиками в тон до завіс. Джилліан вважає його своєю власністю, хоча купили його, як і покривала, для «нас», уже після того, як я перебралася до цієї кімнати. Одна з (багатьох) причин, чому Джилліан так не подобається ділити зі мною кімнату, полягає в тому, що я досі ходжу уві сні, і вона постійно боїться, що я заподію їй щось неприємне, коли вона спить і не може себе захистити. Ха, якби ж то!
Я вдивляюся у своє лице у дзеркалі над туалетним столиком, вишукуючи прикмети вини, і то не лише через покривало. Хтозна, що я ще роблю не так? Цього ніколи не знати напевно, адже у Джорджа і Банті купа неписаних правил. Інколи мені здається, що батьки створили таємне товариство із заплутаними, як у масонів, і часто взаємосуперечливими правилами, просто щоб ускладнити життя бідолашним дітям. Частину правил ми добре знаємо, а частину ні, тож якийсь припис вічно захоплює мене зненацька. Озвучують їх без видимого порядку — учора, наприклад, я дізналася, що дівчаткам не можна закидати ногу на ногу (від Джорджа), а партія лейбористів небезпечніша за католицьку церкву (від Банті).
— Рубі! Спускайся, поможеш матері!
Я певна, що моя допомога — останнє, що потрібно Банті, але неохоче спускаюся. Особливо обережно я ступаю на останні сходинки до кухні, де збираються найсильніші привиди, щоб планувати своє повернення. Із крамниці долинає писк цуценят і хропіння кошенят, майже заглушаючи інші тихі звуки: привиди теж готуються до свята. Це наші останні дні Над Крамничкою — Банті вже видивилася «милий будиночок» у зеленому передмісті Екомб, і смерть Джилліан, що спричинить Велику (і направду страшну) крамничкову пожежу, суттєво пришвидшить наше переселення. Отже, для Банті смерть Джилліан принесе зміни на краще. І, звісно, для мене теж, бо я лишуся єдиною власницею туалетного столика (трошки пошкодженого димом).
Я на мить завмираю перед кухонними дверима і дослухаюся, що діється всередині, перш ніж зайти. Здається, усе мирно. Мені важливо, щоб усі лишилися в доброму гуморі, адже на нас чекає пантоміма. Я пам’ятаю родинні вилазки, коли Джордж і Банті гризлися між собою — і, повірте, це видовисько не з приємних. Те, що ми йдемо в театр напередодні Різдва, також усе ускладнює. Зазвичай ми ходимо на дитячі свята вже у січні, але Банті, схоже, втелющила собі в голову, що піти на прем’єру напередодні Різдва — це стильно. Так що це вона винна у смерті Джилліан.
Я обережно прочиняю двері. На кухні тепло, але мене цим не ошукати. Скрізь — і на новій посудомийці «Англійська електроніка», і на буркотливому холодильнику, і на міксері «Кенвуд Шеф» — виблискує паморозь. Неозброєним оком видно, що від Джорджа й Банті — крижаних повелителів Царства Над Крамничкою — віє холод, як густий студений дим.
— Поможи матері.
Це Джордж утверджує свою владу: над Банті він не владний, тож самостверджується об найбеззахиснішого члена родини — мене. Відколи я повернулася із загадкового вигнання у Дьюсбері, я стала цапом-відбувайлом. Із рішучості на лиці у Банті ясно, що вона й без допомоги пречудово дає собі раду. Вона чистить над раковиною картоплю з демонічною люттю, і кожен м’яз у її тілі напнутий, як тятива. (Інколи я намагаюся уявити Банті малою, і чомусь від того мені стає невимовно сумно — див. примітку (vi)). Почуття вирують у неї в жилах і закипають на поверхні шкіри. З кінчиків білявого, як у маленької, волосся зриваються іскри люті. Між батьками відбувається щось особливо страшне — і ми підозрюємо, що це якось пов’язане зі Шльондрою.
Джордж сидить за кухонним столом і по-собачому струшує з вусів крижані краплі дощу. Цікаво, куди це він ходив? О такій порі він має бути у крамниці. Може, в останню мить купував нам усім подарунки на Різдво. Може, потай зустрічався зі Шльондрою. Шльондра — новий елемент нашого родинного життя. Говорить про неї лише Банті: Джордж про неї не згадує і поводиться так, ніби Банті її вигадала. Наприклад, типовий діалог про Шльондру виглядає десь так:
Банті (до Джорджа): Ти хоч знаєш, котра зараз година? Ти де вештав? (мовчанка) Зі Шльондрою своєю волочився?
Джордж (зі злістю): Та не вигадуй, сходив у «Чашу пуншу» пропустити кухоль із Волтером.
Банті: Поняття не маю, що вона в тобі знайшла — ні краси, ні грошей. Ти що, їй платиш?
Джордж (м’яко): Ти вечірньої газети не бачила?
Ми, Невинні, не до кінця розуміємо, хто така Шльондра, але вже засвоїли, що це погані новини. Патриція каже, що Шльондра — Єзавель, але ж Єзавель — це кицька із сусідньої крамниці!
Лице у Джорджа таке ж холодне й мокре, як кухонне вікно. Він театрально вдягає капці й підкурює, аби виглядати зайнятим. Джордж займає багато місця. Банті весь час торочить, що Над Крамничкою нам усім тісно — зазвичай це речення містить згадку «милого будиночка на природі» — але я підозрюю, що більшість місця від’їдає Джордж. Може здатися, що Над Крамничкою людно, але це ілюзія. Наприклад, Патриція майже не виходить зі своєї спальні, а Нелл займає ще менше місця, ніж привиди.
Банті було б краще, якби Джордж узагалі не виходив із крамнички — вона подавала б йому через коридор тарілки з їжею, а він передавав би їй прання.
— А чаю не буде, Бант?
Джордж намагається наслідувати розмови щасливих подружніх пар, як він їх собі уявляє. Він так часто робить, коли Банті в поганому настрої (чи то пак, гіршому, ніж зазвичай), але виходить настільки штучно, що вона тільки злиться ще більше. Якщо ми всі про це знаємо, то чому Джордж нічого не помічає? Банті відривається від картоплі, витирає руки і гучно зітхає. Вона ставить чайник на плиту і запалює газ із таким виразом обличчя, як у Діви Марії при хресті на іконі в католицькій церкві, куди мене потай завела нова подружка, Кетлін Ґорман. (Ніхто не знає, що я побувала в католицькій церкві, навіть Патриція). Мені там не сподобалося, бо церква, як виявилося, напхом напхана скривавленими серцями й картинами, на яких одні люди страшно катують інших. Іншими словами, якби Банті хоч раз зайшла до католиків, їй би напевно сподобалося.
— Це й дитина може, — каже Джордж, указуючи на полишену в раковині картоплю.
— Ні, не може, — огризається Банті, і «дитина» зітхає з полегшею.
Банті, судячи з усього, готова захищати своє право чистити картоплю до останньої бульби. Вона відкидає волосся з чола успадкованим через століття стражденним жестом. Жіноча доля і без того складна, тож вона нікому не дасть позбавити себе статусу святої великомучениці. У кухні відбувається титанічна битва двох воль, і я — нещасний пішак на цій війні. Джордж час від часу набирає у груди повітря, але щоразу здає назад, бо не готовий до можливих наслідків суперечки. Вони з Банті на ножах, відколи ми відкрили перші дверцята в адвент-календарі (чи то пак, Джилліан відкрила, адже більшість днів ця честь дістається саме їй, у відповідь на що Патриція зробила собі власний адвент-календар із коробки від пластівців). Я ні з ким не говорила про новий етап «холодної війни» (чи то пак, Льодовикового періоду) між батьками, але ми з Джилліан узагалі «говоримо» вкрай рідко — вона волає, я пропускаю її крики повз вуха. А Патриція, відколи стала підлітком, урвала з нами спілкування. Та й немає в мене слів, потрібних, щоб це описати, — належний словник я вироблю допіру за кілька років.
Джордж гасить цигарку, харкає горлом, знову всідається і мовчки спостерігає, як Банті робить йому чай (ну, дія ж відбувається у 1959 році). Він прочищає горло і спльовує в носовичок саме в ту мить, коли Банті з кам’яним обличчям ставить перед ним чашку. Із таким самим лицем вона підбирає (у гумових рукавичках) Джорджеві шкарпетки, носовики і труси, які замочує у відбілювачі, перш кинути до майже чистої білизни у пральній машині від «Англійської електроніки».