Банті знову береться за картоплю, а я маячу на порозі, не певна, чи батькам досі потрібен пішак. Вони, здається, забули, що наближається Різдво, тож, попри гори пирогів на шафі, святкового духу на кухні не відчутно. Я зауважую, що різдвяний кекс на холодильнику ще не вкрили глазур’ю, біліє гола мигдалева паста. Це — поганий знак. Банті ставиться до різдвяного кекса і його близького родича, трайфла, який подають на другий день Різдва, так само побожно, як мати Кетлін — до різдвяного вертепника.
— Ми ж ідемо сьогодні на пантоміму? — необачно питаю я.
— А чого ж іще, думаєш, я тут горбачуся? — Банті обертається, розмахуючи чистилкою для картоплі, як мечем, і вказує на панораму з пирогів, кекса, картоплі та Джорджа. — А ще за пудинг не було часу взятися.
Її очі звужуються, коли погляд падає на Джорджа, і вона погрозливо додає:
— Доведеться робити з консервованих фруктів.
Вона атакує консерву з персиками, розпанахує й виливає у велику скляну миску, де шматочки фруктів плавають, як золоті рибки. Джордж струшує, розправляючи, вечірню газету й починає тихо насвистувати собі під ніс «Дзвін дзвіночків».
— Тобі що, нічим зайнятися, Рубі? — різко питає Банті.
Нічим. Я навіть не знала, що на Різдво конче треба знайти собі якесь заняття.
— А де наша Джилліан? — раптом питає Джордж.
Джилліан завжди була улюбленицею Банті, але останнім часом зуміла завоювати Джорджеве серце. Мабуть, якщо докласти достатніх зусиль, то й гори можна звернути.
— На уроці піаніно, — відповідає Банті, прикручуючи вогонь під каструлею картоплі.
— На Різдво? — здивовано питає Джордж.
От бачите, я мушу «чимось зайнятися», а «наша Джилліан» — ні. Мене, здається, відпустили, тож я піднімаюся до вітальні і вмикаю телевізор. Саме починається «Чемпіон — чудо-кінь», і хоча у мене серце починає калатати при перших же нотах зворушливої заставки, мені, зізнаюся, трошки прикро, що по телевізору не йде нічого святкового. Невже телевізійники забули про Різдво? Зате ялинка в нас прегарна, а ще ми запалили гірлянду і розвішали нові прикраси, великі срібні скляні кульки з наклеєними блискучими сніжинками (корпоративний подарунок на Різдво від поставника собачого корму). А ще у вітальні щойно розвели багаття, тож кімната сповнюється запахом радісного передчуття, вугільного пилу й хвої, тож стає легше на душі. Нелл куняє у кріслі біля багаття, чомусь намотавши на палець нитку дощику. Може, на згадку? Може, аби не забути, хто вона?
Джилліан вривається до кімнати, жбурляє на підлогу свій ранець із нотами і плюхається у крісло, демонструючи сині трусики, а потім скрушно зітхає і вмощується інакше, закинувши ногу на ногу і втупившись у точку за п’ять сантиментрів у мене над головою.
— Не можна закидати ногу на ногу, — кажу я, щоб їй допомогти.
Вона мовчки випрямляє ноги, а тоді знову закидає одну на іншу. Цікаво, якби я сказала «Слухай, Джилліан, сьогодні твій останній день на Землі, так що, заради Бога, не нуди», вона послухалася б? Мабуть, ні.
Джордж зазирає у вітальню і сповіщає, втупившись у підпруги та стремена Чемпіона:
— Чай готовий.
Джилліан одним плавним рухом показує мені язика, випрямляє ноги, розвертається й широко, зубасто всміхається Джорджеві.
— Привіт, татку, — а сама аж сяє. Якби ж то вона мене цьому навчила, перш ніж відійти.
Наша малесенька вітальня примикає до кухні. Місця ледве вистачає на стіл, стільці і людей — ми із Джорджем, Джилліан і Нелл сидимо за столом, а Банті шумить на кухні, аби ми, бува, про неї не забули. Якби ж то. Забрідає Патриція, доскіпливо розглядає свій стілець, перш ніж сісти. Мені дуже цікаво, що відбувається у неї в голові, бо вона не зраджує ніяких думок. Нарешті сідає й вона. Джордж мимохіть зиркає на неї й каже:
— А ти нікуди не квапишся.
Вона кривиться, нахиляє голову, точнісінько як Папужка, і, здається, уважно обдумує відповідь, перш ніж ласкаво сказати:
— Так, справді, нікуди не кваплюся.
Хай би що мені заподіяли підліткові роки, я знаю, що такою зухвалою, як Патриція, не стану ніколи. Джордж, здається, ось-ось її трісне. Але не може — не тільки тому, що зараз Святвечір, а й тому, що Патриція випадково зустріла Шльондру і може про це розповісти Сніговій королеві на кухні. Тому Джордж поводиться зі своєю старшенькою як із бомбою з годинниковим механізмом, що може вибухнути будь-якої миті. Патриція насолоджується своєю новонабутою владою.
Нелл старанно нарізає невидиму їжу на тарілці. Банті, як одержима, гримить каструлями і сковорідками на кухні, грюкає дверцятами шафочок. Я розумію, що вона цим хоче щось сказати Джорджу, але чому, на Бога, не сказати цього словами?
Наша Пріснодіва Кухонна легких шляхів не шукає. Вона вдає, що розкладає по тарілках свинячі відбивні, товчену картоплю й моркву, але насправді стріляє сталевими променями напруги з кінчиків пальців. Коли промені врізаються у стіни спалень, вітальні, фасад крамниці чи тваринку, лунає тихе дзинь! Дзинь! Дзинь! Урешті цілий дім заповнює металева павутина думок Банті.
Коли вона урочисто випливає у вітальню, то високим немилозвучним голосом наспівує пісню Доріс Дей, що геть не пасує до ситуації («Чорні пагорби Дакоти»). Це свідчить, що вона намагається забути, що сталося між нею та Джорджем. Врешті, зараз особливий день — свято, Різдво, не кажучи вже про смерть Джилліан. Банті кружляє навколо столу, високо піднявши тарілки, як офіціантка в американському фільмі. Виглядає смішно.
— Свинина жорсткувата, — каже Джордж.
Чому він не може просто жувати і ковтати мовчки, як усі інші? Мене це дістало. Мене дістали люди за столом. Я бачу, що Джилліан робить те ж, що і я — приміряє вираз підтримки й обурення на випадок, якщо Джордж не припинить скаржитися. Проте Банті не готова йти на поступки.
— Серйозно? — каже вона тоном, від якого айсберги розтали б. — Серйозно? — вона ніби перевіряє, чи зважиться він продовжити. Її брови піднялися так високо, що майже ширяють над головою. — Серйозно?
Під тиском Різдва Джордж змовкає.
— Дощить, а нам увечері виходити! — раптом каже Банті вже іншим тоном, тим, який береже для «товариства». На такий спосіб вона намагається зарекомендувати себе ґречною жінкою з бездоганними манерами, що становить разючий контраст із неотесаним мугирем по той бік столу, який, на жаль, є її чоловіком.
Ніхто не відповідає. Усі діловито жують — Джордж правий, м’ясо жорсткувате, відбивні маленькі й обгорілі у вогні гніву Банті. Шкода Джилліан: на останню вечерю їй піднесли всеогненну жертву. Якби ж то ми знали, то могли б улаштувати різдвяну вечерю на день раніше.
Ніж Нелл із брязкотом зіслизає зі столу й падає на підлогу. Бабуся незграбно нагинається в безуспішній спробі дотягнутися до ножа, а Джордж і Банті перезираються понад нею. Нарешті Джордж зітхає і піднімає його сам, а тоді із грюкотом опускає на скатертину.
— Можна я на виставі сидітиму біля тебе, таточку? — питає Джилліан, скеровуючи на Джорджа осяйний ліхтар своєї усмішки.
— Звісно, квіточко, — усміхається він.
Мене від її підлабузництва аж верне, але Джордж таки заспокоюється, тож, хай як прикро це визнати, Джилліан заслуговує на певну повагу.
Я старанно жую, мовчки сидячи біля Нелл, але це не значить, що я в безпеці. Банті рвучко повертається до мене, як роздратована кобра.
— Якщо ти, Рубі, не поквапишся, то сидітимеш тут, а ми всі підемо на виставу без тебе.
Вона говорить це таким тоном, ніби вигадала дотепний жарт і дуже ним пишається. І це — моя справжня мати? За що вона з нами так? Що вона отримує з цих марних погроз? По-перше, часу в нас доста. По-друге, не стали б вони мене лишати дома, правда ж, не стали б?
— Так, — несподівано вступає Джордж, — не тягни кота за хвоста, Рубі, не можна, знаєш-но, усе життя запізнюватися.
Він підтримує Банті лише тоді, коли хоче її заспокоїти чи подратувати — хтозна, що саме в цьому випадку. Я починаю що є сили запихатися їжею, але спиняюся, роззявивши рот від подиву, коли Нелл, яка навіть не завжди свідома того, що відбувається навколо, раптом повертається до мене й каже (не так, — зауважую я, — як говорять у нас):