— Еге ж, ти си збери, дівко!
Якусь мить ціла родина витріщається на мене, як горобець — на своє бідне невинне пташеня-зозуленя.
Банті із напханим ротом починає збирати тарілки, пропустивши повз вуха протест Нелл, яка ще й не бралася до їжі. Ото матері була б утіха, якби можна було перемити всі тарілки ще до того, як ми почнемо їсти. Вона, пританцьовуючи, повертається із кришталевою чашею, у якій плавають скибки консервованих персиків, як великі посмішки, схожі на широчезну маніакальну посмішку самої Банті. (Екстремальна версія посмішки з примітки (iv)). Вона починає роздавати персики, і коли Патриція каже, що фруктів не хоче, заявляє, що пізно — чаша їй потрібна для трайфлу на другий день Різдва. Банті — єдина особа в Йорку, яка вміє зготувати правильний трайфл на хересі, страву для нас сакральну, тож Патриція бере скибки персика, але при цьому нахиляється до Джорджа й каже фальшивим конфіденційним шепотом:
— Кажуть же, що вчасно змовчати — це теж чеснота.
Джорджу явно незатишно — він поняття не має, про що вона, але сильно підозрює, що це якось пов’язане зі Шльондрою.
Джордж ложечкою розділяє скибку персика навпіл, накладає на неї вершки й обережно підносить до рота.
— Вершки скисли, — заявляє він, ледве спробувавши.
Ложечка так і зависає під його світлими вусами кольору персиків. Він витріщається на Банті, ніби йому цікаво, чи вона зважиться йому заперечити. Про святковий настрій усі й думати забули.
По той бік столу Патриція кладе в рот ложечку персиків із вершками й давиться. Вона киває мені й самими губами каже: «Скисли». А Нелл, яка боїться померти від голоду, свою порцію вже з’їла.
Банті облизує губи з кошачою елеґантністю.
— А мені здається, що все нормально, — тихо каже вона. Вона відважна, точнісінько як Лебора Керр у «Король і я».
Джордж відштовхує тарілку.
— От сама, значить, і їж.
Це ставить Джилліан у незручне становище. Вона напхала рота гіркими вершками і слизькими персиками, і тепер поняття не має, до кого з батьків підлизуватися. Їй урешті вдається виплюнути свою дилему назад на тарілку, коли Банті із Джорджем відволікаються на гучне хропіння Нелл. Бабуся спить міцно, як соня, поклавши голову в порожню тарілку.
— Вона в тебе за спиною! За спиною! — захоплено кричить Джилліан (це вона про лиху відьму, але я боюся, що водночас і про ласкаву смерть у розкішному савані).
— Ша, — шепоче Банті, суворо стиснувши підфарбовані губи, — тихіше, люди слухають.
Джилліан розуміє, що мати говорить дурню: цілий театр галасує, доки відьма, ельф, панда, корова та сільський зух гасають сценою в пошуках Гензель і Гретель, які сховалися у купі листя. (Навіщо там панда? Може, щоб ощасливити Патрицію, яка штурхає мене й каже:
— Дивись! Панда!
І голос у неї щасливий, як рідко буває).
А Джилліан і далі волає що є сили. Живи на повну, Джилліан.
Коли актори починають шукати добровольців із зали, які піднімуться на сцену, я втискаюся у сидіння, щоб мене ніхто не помітив, а Патриція мовби розчиняється у повітрі. А ось Джилліан уже не спинити: не встигли б ви сказати «Отакої», як вона, прицокнувши білими дитячими каблучками й махнувши рюшами на спідниці, вискакує на сцену, де причаровує панду і щось виспівує від щирого серця.
— Отакої, — знічено каже Банті своїй сусідці (я — всередині бутерброда з Ленноксів: з одного боку сидить Джордж, потім Джилліан, я, Патриція, а з іншого краю Банті. Нелл лишили вдома). — Отакої, наша Джилліан — ще та штучка.
Але це ненадовго.
Джилліан повертається на своє сидіння розпашілою й роздратованою (яблучко від яблуні, уся в маму) від того, що довелося полишити світло софітів.
— Ніщо добре не триває вічно, — натягнуто посміхається Банті, не зводячи очей зі сцени.
Якби Гензель і Гретель лишилися в лісі навіки, то й ми могли б лишитися з ними, забувши і про Шльондру, і про скислі вершки, і про різдвяні кекси без глазурі. І Джилліан не довелося б помирати. Проте сюжет не спинити — відьму спалюють, так що лишається тільки обгоріле клоччя й попіл, лиху мачуху пробачають, діти повертаються додому. Гензель і Гретель знаходять відьмину скарбницю, з якої аж сиплються смарагди, діаманти, опали, рубіни (!) та сапфіри. Коштовності виблискують, мов льодяники, якими ми із Джилліан саме ласуємо. Добра фея змахує чарівною паличкою, і сиплеться злива блискіток — простягни руку й торкнешся.
— Ну, цього року відмучилися, — заявляє Джордж.
Він підхоплюється зі свого місця, перш ніж у театрі запалять світло, і коли ми ще аплодуємо, він уже підкурює цигарку у фойє. Банті метушиться і підскакує в кінці ряду, як рознервований гризун, намагаючись нас прискорити, а ми безнадійно бабраємося із шапками, шарфами, рукавичками і програмками. Навіщо вона так? Навіщо вона здіймає паніку, як при землетрусі, коли всім ясно, що ми все одно ще довго стоятимемо в черзі на вихід? Джилліан, побачивши спорожнілу сцену, раптом починає ридати. Просуваючись рядом і розштовхуючи всіх на своєму шляху, Банті шепоче сусідам солодкаві банальності — «Вона перевтомилася», «Перезбудилася», «Ви ж розумієте, це дитина» — а потай люто сіпає Джилліан за руку й сичить крізь зуби:
— Блін, та вирости ж ти нарешті, Джилліан!
Банті не пощастило: саме це — її останні слова до Джилліан. Це не лише нездійсненний наказ — чого Джилліан не судилося, так це «вирости», — ай прикрий фінальний акцент. Але це — проблема Банті, а не моя. Мої останні слова до Джилліан — «Хочеш останній червоний льодяник чи мені можна взяти?» (це коли я передала їй яскраву, як коштовний камінь, цукерку). За звичайних обставин — фраза доволі нейтральна, але, на щастя, сестра таки взяла останню цукерку (це ж бо Джилліан), тож потім мені можна буде не гризтися виною.
Джордж підскакує перед Королівським театром, намагаючись зупинити таксі (рушаючи в театр, ми виявили, що в нашій машині спустило колесо — черговий збіг у низці випадковостей, що вбили Джилліан). Дощ перетворюється на мокрий кусючий сніг. Патриція стоїть осторонь, у декоративній арочці театру, ніби боїться, що хтось побачить її із родиною (і хто ж її в цьому винитиме?). Ми ловимо дрижаки на тротуарі, Банті чомусь міцно тримає мене за руку. Вона жорстоко помиляється, не ту дитину тримає. Джилліан намагається триматися вишукано (це видно по тому, як вона вимахує білою хутряною муфтою). Вона щойно зауважила по той бік дороги своїх шкільних друзів — вона щойно закінчила перший семестр у школі імені королеви Анни. Вони волають і махають одне одному, як ідіоти.
Я не бачу того, що стається потім, бо відволікаюся на Банті: мати панікує, що ніяке таксі ми не зловимо. Припускаю, Джилліан вискочила між припаркованих машин, не подивившись на дорогу, бо раптом лунає звук удару, і блідо-блакитний пікап «Гіллман Гаскі» обережно відкидає її просто під колеса таксі, яке нарешті підкликав Джордж.
Я намагаюся вирватися з рук Банті, але її охопило щось штибу трупного заціпеніння, коли вона побачила, як Джилліан злетіла у повітря. Навколо юрмляться і шумлять люди, а коли вони врешті розступаються, ми бачимо, що Джордж сидить на бордюрі, чомусь закатавши одну штанину так, що з-під неї визирає бежева вовняна шкарпетка. Він блює. А тоді Банті заходиться криком — звук, спершу гучний, тоншає й вищає, доки не переходить у кажанячий писк, відбивається від ліхтарів, горгуль на театрі і блакитних мигалок, що спалахують дедалі ближче.
Різдвяного ранку я прокидаюся біля Патриції на порожній рівнині батьківського ліжка. Між нами скулилися Тедді та Панда. Дуже дивно розділяти з Патрицією кімнату, а ліжко — і поготів. Мабуть, вона, як і я, побоялася лишитися сама, коли мстивий дух Джилліан іще блукає Над Крамничкою, ревниво обороняючи туалетний столик у формі нирки, адвент-календар та ще тисячу і одну річ, просякнуту її життєвою силою. Об одинадцятій на Святвечір Джордж і Банті подзвонили з лікарні і сказали, що Джилліан померла, а тоді ніби розчинилися в повітрі. Нелл пригнічувала думка, що їй доведеться з цим справлятися.