— Я з цим не справлюся, — нила вона в трубку, але Банті було байдуже.
А я думаю, що вона прекрасно справляється, особливо зі шкарпетками з подарунками.
Цупка, зморшкувата панчоха на шістдесят ден лежить у ногах на батьківському покривалі — у тьмавому світанковому зимовому світлі це видовисько видається майже непристойним. Я певна, що ельфи з Північного полюса до цього непричетні. Я знаю, колготи тут поклав не різдвяний дід, бо його не існує. Джилліан усе мені пояснила минулого року, та ще й розбила мою віру в зубну фею заодно. Отака вона була іконобориця.
Від ліжка тривожно пахне хворобливо-солодкою пудрою Банті й тютюново-рибним Джорджевим духом. Я обережно торсаю Патрицію й кажу:
— Он різдвяна панчоха.
— Точно, — байдуже каже вона, і я розумію, що це сестра, а не Нелл, зіграла роль Санта-Клауса.
Стара добра Патриція. Їй, мабуть, ця роль дається особливо тяжко, адже попри те, що їй, звісно, уже тринадцять, і взагалі, вона — чи не найдоросліша людина в родині, їй гірко від того, що чари пішли з нашого світу. Ніякого тобі різдвяного діда, ніякої зубної феї, ніякої феї-хрещеної — взагалі ніяких фей. Наше дитинство скінчилося, так і не почавшись. Лежачи вчора вночі біля напруженої Патриції, я зрозуміла: вона розпачливо дослухається, чи не долине з даху тупіт непідкутих копит, чи не закалатають дзвоники на санях.
Отже, моя різдвяна шкарпетка у 1959 році містила (у зворотньому порядку, починаючи з носка): монету-шестипенсовик, волоський горіх, помаранч, карткову гру «Щаслива родина», шоколадний батончик із м’ятною помадкою і дешеву рожевувату лялечку у в’язаній жилетці і трусиках. Бувало і краще.
Ми розлягаємося на батьківських подушках, ділимо між собою батончик і доволі понуро беремося грати у «Щасливу родину». Ми цілком усвідомлюємо іронію: родина у пекаря містера Батона чи містера Пікші, що торгує рибою, значно повніша, ніж у містера Леннокса — власника зоомагазину.
Потім ми піднімаємося в кімнату Нелл і цілуємо її в суху щоку. Від її простирадел долинає запах сечі. У велетенському світло-рожевому халаті вона виглядає малесенькою. На ручках, що стирчать із рукавів, проступають багряні вени. Вона налякано піднімає на нас слізливі очі.
— Щасливого Різдва, бабусю.
— Щасливого Різдва, Патриціє.
— Щасливого Різдва, бабусю.
— Щасливого Різдва, Рубі.
— Щасливого Різдва всім! — видзвонюють домом, як скляні кульки, наші привиди, що тихо колядують і підносять келихи за Різдво.
Ми старанно робимо все як слід. Я запалюю гірлянду на ялинці, Нелл натягає фартух. Патриція відважно пробує вичистити камін і знову розвести багаття, проте вогонь тільки зжирає скіпку й гасне. Вона виносить із кімнати Нелл електричну грубку, і ми скулюємося навколо неї, вдихаючи неприємний запах горілого волосся. Щоб хоч якесь світло було на свята, ми запалюємо свічки у різдвяному підсвічнику з янголятами.
Гора подарунків під ялинкою викликає в нас певні сумніви.
— Відкриймо, гірше вже не буде, — каже Патриція, стенаючи плечима, ніби їй усе байдуже, хоча насправді це геть не так. Для неї все жахливо важливо.
На мене чекає кілька подарунків. Джордж і Банті подарували мені альманах «Дівчинка», білу хутряну муфту (нову, не з плеча Джилліан), пару роликів, шоколадку у формі помаранча і трошки біжутерії. Мені здається, подарунки на диво добрі. Нелл подарувала мені баночку тальку «Ярдліс» із запахом фрезії, а Патриція — новесенький примірник «Дітей залізниці» Несбіт, куплений за власні заощадження. А Джилліан із того світу послала мені коричневого пса з нейлонової пряжі, із багряною стрічечкою на товстій шиї. Пес тримає в лапах зелено-фіалкову пляшечку одеколону «Травневі фіалки».
— Яка гидота, — каже Патриція без жодних поблажок до нового статусу померлої Джилліан. Та й до того ж, учора ми повірили, що сестра загинула, але в голові не вкладається, що вранці вона досі мертва.
— Гидота, — погоджуюся я й запихаю в рот цілу дольку шоколадки.
Патриція з Нелл також відкривають свої подарунки, а решта лежить під ялинкою, як жертвопринесення мертвим. Мені здається, що подарунки Джилліан ми з Патрицією можемо поділити між собою, але нічого не кажу, бо й сама розумію, що це неправильно.
За якийсь час ми з Патрицією рушаємо на пошуки Нелл і знаходимо її на кухні, де вона здійснює дуже дивні маніпуляції із сирим індиком. Патриція відбирає в неї фартух, авторитетно зав’язує його на собі й наказує мені забрати Нелл і побавитися з нею деінде. Розважлива Патриція навіть не пробує зготувати індика, але прекрасно справляється з товченою картоплею, запеченими бобами й тушонкою, тільки спочатку ми встигаємо порізатися, відкриваючи консерву. Потім ми ласуємо пиріжками й рисовим пудингом «Амброзія». Ми їмо, розсівшись перед телевізором і примостивши тарілки на коліна, й насолоджуємося різдвяним обідом значно більше, ніж пристало після смерті близької родички. Нелл необачно випиває два келишки рому, а тоді ми з Патрицією з’їдаємо цілу коробку крекерів, доки бабуся спить у кріслі. Скориставшись нагодою, я переповідаю Патриції певні факти про світ духів, які довідалася під час вигнання у Дьюсбері. Патриція у захваті від думки, що на тварин також чекає життя після смерті, але геть не в захваті від того, що Джилліан блукатиме потойбіччям довіку й вивчатиме, як виводити подряпини на кавовому столику.
На другий день Різдва ми вже виробили рутину: подивитися телевізор, поспати, поїсти пиріжків. Патриція навіть навчилася розводити багаття. Ми вдячні Банті за те, що вона обачно запаслася консервами. Життя розвиднюється, коли ми виявляємо в глибині холодильника трайфл, хоча Патриція й висловлює певні сумніви: вона буцімто свято певна, що Банті за трайфл ще й не бралася, коли ми йшли на виставу, то хто ж його приготував? Невже це привиди збивали вершки з вином, варили кисіль і готували солодку пшеничну кашу на молоці? Чи помічні ельфи? Хтозна. Ми відкидаємо всі сумніви і поїдаємо трайфл на раз, а потім нас цілу ніч нудить.
Ми швидко позбуваємося розпорядку і добрих звичок старого життя і, мабуть, незабаром скотилися б до дикунського стану, якби Банті з Джорджем не повернулися додому під Новий рік, пробиваючись крізь завірюху. Їм бодай вистачає сумління подзвонити у вхідні двері і зробити присоромлені обличчя — вони-бо розуміють, що знехтували своїми батьківськими обов’язками. Джилліан із ними, звісно, немає.
Де вони були? Ми з Патрицією довго про це говорили, чи бодай довго за нашими мірками. Наскільки ми зрозуміли, батьки осіли в дядька Кліффорда й тітоньки Ґледіс (чим, поза сумнівами, зіпсували Різдво Адріанові).
Хтозна, чому вони так вчинили — може, хотіли, щоб про них піклувалися, а може (що менш імовірно), хотіли захистити нас від наслідків трагедії. Вони влаштували похорон і все інше без нас, і хоча ані Патриція, ані я не жалкували, що пропустили цю соціальну оказію, у нас врешті ще довго, а може, і до кінця лишалося відчуття, що Джилліан як не жива, то принаймні не до кінця мертва.
Мабуть, Джилліан виділили цілий новий сектор у світі духів. Ми з Патрицією кілька тижнів думали вибратися до Церкви духу в Дьюсбері, щоб отримати від Джилліан звісточку. «Ваша сестра каже, щоб ви за неї не хвилювалися» — у такому дусі. Знаючи Джилліан, вона нам назло змовчала б (а ще злилася б, що пропустила Різдво). Проте ці плани стрімко відійшли на задній план після Великої пожежі у зоомагазині, коли у світ духів надійшла така велика партія новоприбулих, що легше було взагалі про нього забути, ніж уявляти, як тваринки блукають астральними рівнинами, скімлячи і нявкаючи.
Банті певний час була сама не своя. Мене здивувало, як сильно на ній позначилася смерть Джилліан. Крізь відкриті двері спальні я часто бачила, як вона лежить, повискуючи, на ліжку, а руками дере покривало. Інколи вона стогнала:
— Дитя моє, донечка моя померла, — ніби інших дітей у неї й не було, що не дуже люб’язно по відношенню до нас із Патрицією.
Інколи вона, як банші, верещала «Джиииииилліан», що мало би привабити Джилліан із земель немертвих, але чомусь не виманило. А ночами мати кликала «Джилліан, перлочку мою», що дивно, бо при житті вона її так ніколи не називала. Крім того, це ж я в нас у родині коштовність.