— Це, мабуть, наш, — засапалася Бебс і ледь не звалилася на металевих сходах до Ліман-роуд.
Бебс побігла за Кліффордом, а Банті мусила спинитися перевести подих, а тоді кволо пошкандибала по Стейшн-роуд. Вона ледве встигла побачити, як зелена сукня Бебс зникає за дверима вокзалу.
Банті відчувала, як під сукнею липне до шкіри цупка нижня сорочка. Гарячі сльози пекли очі. Вона боялася лишитися самою, тож зібралася й пошкандибала вглиб вокзалу, до турнікету, де її спинив контролер, владно піднявши руку і брову. Начальник станції вже засюрчав у свій свисток, і потяг, який стояв на платформі одразу за турнікетом, повільно-повільно рушив, а Банті дивилася йому вслід трагічними очима. Вона побачила, як уздовж потяга мчить Кліффорд, ніби від швидкості залежить його життя, і піднесла долоню до рота і сказала «Ой», проводжаючи брата поглядом. А тоді Кліффорд прочинив двері вагона, заскочив усередину й затягнув за собою Бебс — та її навіть гукнула, але однією ногою вже стояла у потязі, і, зникаючи за дверима, впустила пакунок (рушничок у зелено-білу клітинку замайорів, як стяг, і пундики покотилися платформою під колеса потяга). Розлючений провідник захряснув двері, а потяг усе набирав швидкість. Банті зауважила за вікном усміхнену місіс Рівз і подумала, що та смикне стоп-кран, зрозумівши, що одна згуба лишилася на вокзалі.
Та ні, потяг гучно засвистів, розлякавши голубів із балок, і виїхав із вокзалу у погідну ранкову блакить. Банті гучно заридала, а потяг змалів удалині, а тоді взагалі звернув і зник, і на вокзалі запанувала дивна тиша, сповнена нищівного розчарування і водночас дуже заспокійлива. Порушив її тільки гучний металевий брязкіт — контролер вийшов зі своєї будки, узяв Банті за руку і суворо сказав:
— Давайте вам допоможу, юна леді.
Бо Банті стояла не лише у потоці сліз, а і в калюжі чогось, за що було соромно значно більше.
Начальник станції навіть ім’я з неї не відразу видобув; Банті ридала так, що не могла вдихнути.
Банті передали під сумнівну опіку юного вантажника, який доправив її додому трамваєм і полишив на Гантінґтон-роуд із тим, щоб решту шляху вона пройшла пішки. Банті здавалося, що вона вже багато годин провела у товаристві незнайомців, і дочекатися не могла, щоб виплакатися на знайомих руках. Проте на рідній кухні її зустріло тривожне видовисько. Мати, здається, готувала рисовий пудинг (столом розсипалися зернятка рису, як перли), але явно була сама не своя: літрова емальована миска, у якій вона робила молочні пудинги і яєчні заварні креми, була повна по вінця, але Нелл і далі лила в неї молоко з великого блакитного глека, доки вміст не вихлюпнувся на стіл і не потік на підлогу білим водоспадом.
Тед верещав нагорі, а Нелл шкірилася і плювалася словами, як прокльонами — хоча, прислухавшись, Банті зрозуміла, що це просто перелік рецептів випічки із «Порадника господині» Дайсона в алфавітному порядку: бабка звичайна, завиванець з повидлом, коржик ромовий, кульки з мушкатом, маківник, медовик, пампушки з кокосом, печиво мигдальне, рулет шоколадний. Банті навшпиньки вийшла з кухні й сіла на лавочці надворі. Вона вже виплакала всі сльози й тепер тихо сиділа на сонечку, намагаючись не думати, чим займається недільна школа у Скарборо. Увесь цей час кашель Бетті дер їй вухо. Коли вона озирнулася через плече, то за кухонним вікном побачила, як Нелл натирає мушкат просто в молоко, і то не дрібку, як завжди, а цілий горіх — вгору-вниз теркою, вгору-вниз. Спинилася вона тільки тоді, коли згори долинув гучний стук, а потім крик: це, мабуть, Тед знову впав зі сходів.
Наступної неділі місіс Рівз зібрала свій голосистий виводок і дозволила йому добрих хвилин зо п’ять пощебетати про чудову поїздку, а коли діти договорили, поглянула на Банті і сказала:
— Шкода, що ти пропустила подорож, Береніко. Сподіваюся, це навчить тебе пунктуальності. Ти пропустила багато ігор і розваг.
А тоді місіс Рівз кивнула Адіні Террі, яка відкрила велику «Ілюстровану Біблію для дітей» і, стиха зітхнувши, сказала:
— А сьогодні, діти, ми почитаємо про доброго самарянина.
Розділ сьомий.
1960. Горимо! Горимо!
Ми навідуємо Джилліан. Вона лежить як нова копієчка під акуратним покривалом із зеленої мурави кольору сукна на картярському столі. Щоправда, в карти ми там не граємо, навіть у банальний снап. Банті запихає букетик яскравих, як коштовності, анемон у кам’яний надгробок, у якому спеціально для цього є дірочки. Мені згадується камінь на Бертон-Стоун-Лейн — велика чорна брила, що колись позначала межу міста: селяни лишали на ній харчі, коли Йорк охоплювала чума. А тепер наша Джилліан теж недоторканна, як жертва чуми. Ми за всього бажання не можемо її торкнутися, хіба що якби зірвали мураву і розкопали холодну й кислу цвинтарну землю. Ми такого робити не збираємося, тим паче, що вбралися для візиту в наш улюблений одяг: я у сукні з тафти у клітинку, а Патриція — у вовняній спідниці. Та напинається на тюлевій нижній спідниці в пастельних відтінках, у яких випускають цукерки-«летючі тарілки», такій жорсткій, що аж скрипить навколо худих ніг Патриції, обтягнутих панчохами, підтяжками і поясом-трусами. Від ліфчика «Юніорка», у якому ховаються її юніорські груди, на рожевому светрі лишаються зморшки. Її мишасте волосся зачесане назад у хвостик, зав’язаний рожевою сатиновою стрічечкою. Складно ж бути жінкою.
Та й навіщо копати землю, якщо Джилліан насправді не там, а «у безпеці в Ісусових руках»? Так на її надгробку написано:
Джилліан Береніка Леннокс
14 грудня 1948 року — 25 грудня 1959 року
Кохана донька Джорджа та Банті
У безпеці в Ісусових руках
— А про нас тут нічого не написано, — шепочу я Патриції, коли Банті виймає з сумочки ганчірочку і протирає надгробок. І тут домашня робота.
— А що тут мало бути про нас?
— Улюблена сестра.
— Але ж це неправда, — розважливо каже Патриція, і нас одразу охоплює почуття провини. Повернися, Джилліан, ми тобі все пробачимо. Повернися, будеш нам улюбленою сестрою.
Банті виймає із сумки кухонні ножиці й починає підстригати траву. А далі що, пропилососить могилу? Надгробок у Джилліан дуже простий, геть нецікавий. Я вже тут була з моєю подружкою Кетлін: та навідувала з матір’ю могилу свого дідуся, а ми гралися в піжмурки. Особливо нам подобалися надгробки з фігурками янголів, самотніми чи в парах, по одному з кожного боку, що піднімали крила, ніби хотіли захистити незримих мешканців могили. Ми з Кетлін теж прикидалися янголами-охоронцями могил, використовуючи свої куртки замість крил.
А в безпеці в руках Ісуса можуть бути тільки мертві? Виявляється, ні. Кетлін, яка познайомила мене з екзотичними і зловісними інтер’єрами католицької церкви святого Вільфрида, пояснила, що всі ми в безпеці в Його руках, особливо маленькі діти. Та мученики, — додає вона. Мені здається, що ми з Патрицією чимало намучилися, тож це добра звістка. Ба більше, веде далі Кетлін: Він — Агнець, і ми умиваємося Його кровію (я прямо чую, які слова вона промовляє з великої літери). Правду кажучи, у мене є певні застереження проти умивання ягнячою кров’ю, але якщо це порятує мене від вічного пекельного (чи й Пекельного, адже це місце начебто з тих, про які говорять із великої літери) вогню, то можна й потерпіти.
Місіс Ґорман, мати Кетлін, весь час забігає до церкви, як Банті, буває, заскакує до «Дамського магазину» на Сент-Семпсон-Сквер, коли ходить за покупками. Ми — Кетлін, її мати і я — провели суботній день, допомагаючи в акції «Виклади милю копійками» на Кінґс-Сквер, що мала зібрати кошти для молодіжного крила Національного товариства запобігання жорстокості до дітей. Я радо їм допомагаю, накопичуючи добрі діла і заробляючи собі добре ім’я в очах Агнця, який покірний і ласкавий, але водночас належить до тріо, що може приректи на вічні муки в Пеклі — не знаю, як ці факти узгодити між собою.