Отже, однієї миті ми бредемо площею Данкомб, обговорюючи, чи не зайти кудись на гарячий шоколад, а наступної вже заходимо до церкви. Мати Кетлін умочує пальці у чашу при вході, хреститься і стає на одне коліно перед вівтарем. Кетлін усе повторює. Це такий тут етикет? Мені треба все повторити — чи Бог мене вб’є, бо я не католичка? А може, мене вб’є Банті? Кетлін і місіс Ґорман на мене не зважають, бо саме запалюють свічечки, тож я не торкаюся святої води й лише гречно роблю реверанс десь у напрямку вівтаря.
— Ходи, поставиш свічечку за сестру, — каже місіс Ґорман і підбадьорливо мені всміхається.
Свічки тут гарні: світлі, лискучі, тонкі, як олівці, вони вказують угору, як священні дороговкази до незнаного містичного місця, де у хмарах живуть янгол Гавриїл, Агнець і зграї білих голубок. Як Джилліан вижити у такому товаристві? (Мабуть, херувими в неї вже ходять по струнці). Допомога їй явно не завадить, тож я тремтячою рукою запалюю свічку, а мати Кетлін вкидає шестипенсовик до скриньки. Я вдаю, що молюся.
Не знаю, що там Джилліан, але я почуваюся краще після того, як запалила свічку; у ритуалів, безперечно, є свої плюси. Удома я знімаю підсвічник із янголами з комода, де цей анахронізм стояв ще з Різдва (а на карнизі досі висить кілька ниток дощику — свідчення домашнього нехлюйства, що запанувало за ери після Джилліан, 1960 рік е.п.Д). Я побожно ставлю підсвічник на рожевий столик біля ліжка й починаю щовечора запалювати червоні свічечки. Я сама вигадую молитви, що підносяться до Агнця, як священний дим.
Свічечки доводиться заощаджувати, бо їх обмежена кількість, а от молитися можна скільки завгодно, от я й молюся, розпачливо вимагаючи уваги Агнця. Так я заробляю собі синці на колінах. Ноги болять так, що навіть Банті помічає, коли ми якоїсь суботи вибираємося купити нові черевики. Її так дратує, що я шаркаю ногами, як калічка, що вона навіть перестає мене смикати, аби я не відставала, і питає, чи все гаразд (утративши доньку, вона стала уважніша до своїх живих дітей), і ось ми вже сидимо у приймальні лікаря.
У приймальні доктора Геддова так тепло і затишно, що там можна жити, не те, що у холодній приймальні дантиста містера Джеффрі, де пахне зубним антисептиком і засобом для чищення туалету. У доктора Геддова — камін зі справжнім вогнем і шкіряні крісла, у яких можна потонути, а на стінах висять акварелі, написані його дружиною. Старосвітський годинник із трояндами на циферблаті відмірює час із солідним цоканням, що нагадує стук кінських копит — значно симпатичнішим, ніж металеве клацання нашого годинника на каміні. Великий лакований стіл аж вгинається від розмаїтого читва — від «Життя на природі» до давніх чисел «Денді». Я віддаю перевагу «Рідерс Дайджест». Банті гортає «Жіночий світ», доки я збагачую свій словниковий запас. Мені подобається ходити до лікаря, треба робити це частіше.
Доктор Геддов справді милий і звертається до мене, як до справжньої особи, хоча Банті відповідає на всі питання за мене, так що я розгублено скулююся, як лялька черевомовця.
— То як ти, Рубі?
— У неї коліна болять.
— Де болить, Рубі?
— Ось тут, — і Банті тицяє мене в коліно так сильно, що я верещу.
— І що ти робила, Рубі? — доброзичливо всміхається він. — Молилася забагато?
Він сміється і врешті, помугикавши собі під ніс, каже:
— Я думаю, це просто бурсит.
— Бурсит? — стурбовано перепитує Банті. — Це глисти?
— Немає підстав для хвилювання.
— Немає підстав для хвилювання?
— Його ще називають «коліном покоївки», — пояснює доктор Геддов.
— Коліном покоївки? — повторює Банті, нездатна здолати напад ехолалії.
Вона тривожно зиркає на мене, ніби в мене є якесь таємне життя — може, я працюю по дому, коли ходжу уві сні. Може, я ніяка не снохода, а сноприбиральниця?
Лікар не виписує мені ліків і процедур, тільки радить «поберегтися». Банті зневажливо пирхає, але нічого не каже. Ласкавий доктор Геддов пропонує знову виписати їй транквілізатори.
— І ви теж побережіться, — каже він, вишкрябуючи у формі для рецептів невчитні каракулі світло-синім чорнилом, що виглядають як письмена з «Тисячі й однієї ночі». А тоді киває й посміхається (це він уже про смерть Джилліан, а не мої коліна): — Час усе зцілює. Я знаю, що Бог заподіяв вам велику кривду, моя люба, але в усього є вища мета.
Він знімає окуляри і тре свої очі кольору світло-синього чорнила, як маленький, а тоді широко всміхається Банті. Банті переповнює горе і транквілізатори, і тому вона на все реагує із запізненням. Вона тупо витріщається на лікаря, і я розумію, що зараз буде скандал, бо вона терпіти не може таких розмов — Бог, побережіться, оце от усе — тож швидко встаю, дякую і сіпаю Банті за руку. Вона виходить за мною, покірно, як ягня.
Ми бредемо додому повз Кліфтонський парк по вулиці Бутем. Зима досі тримає світ у своїх лабетах, на деревах у парку ще немає ані листочка, ані бруньки, гілля проступає на тлі блідого, як обгортковий папір, неба, мов чорнильні каракулі. Починає сіятися сльота, тож я натягаю капюшон і, пригнувши голову, шкандибаю за Банті, як маленький кульгавий ескімос. Це — непорушний закон життя: хай би з якою швидкістю я йшла, Банті мені ніколи не наздогнати. Незалежно від того, швидко я крокую чи повільно, вона завжди випереджає мене на метр, ніби між нами напнута незрима пуповина, що може розтягуватися, але не скорочуватися. Між Банті і Патрицією такої пуповини немає, тож та може затято вириватися вперед, уперто відставати і навіть зрідка метатися у бічні вулички.
Попри кусючу сльоту, коліна боляче обпікає жаром. Я благаю Ісуса, щоб він доправив мене додому чарівним килимом, але мені не щастить — молитви, як завжди, розчиняються у непорушному повітрі над Йоркською долиною. Коли ми нарешті дістаємося до Крамнички, на щоках у нас квітнуть холодні троянди, а серця ятрять скалки льоду. Банті проштовхується у Крамничку, і дзвіночок над дверима починає люто калатати — вона не вітається, тож я гукаю «Крамничка!» замість неї, а Джордж кидає на мене підозріливий погляд. Він підводить руду брову і повертається до Банті.
— І що?
— Коліно, як у покоївки, — вона закочує очі й робить гримасу, ніби каже «І не питай».
Він усе одно питає.
— Яке ще коліно, як у покоївки?
— Бурсит, — послужливо пояснюю я, але батьки мене ігнорують.
У крамничці стоїть люта стужа, пташки у клітках нашорошили пір’я, а очі в них блищать від холоду, ніби вони всі разом мріють про теплі краї. Чому тут так холодно? Чому не ввімкнено керосинки?
— Чому обігрівачі не ввімкнув? — питає Банті, люто зиркаючи на найближчу керосинку. — Дубак же.
— Бо керосин скінчився, — огризається Джордж, натягуючи куртку і товсті шкіряні рукавиці. — Я чекав, коли ти повернешся.
Вони весь час чекають, коли повернеться інший, не родина, а облога Мафекінга. Ніби вони не можуть існувати в одному просторі одночасно, X = не У (чи, іншими словами, У = не X), як фігурки у гігрометрі: жінка до ясної погоди, чоловік до дощу, і їм не зійтися вдвох.
Джордж виймає гроші з каси.
— Скоро повернуся, — каже він і рушає до дверей.
— Так і повірила, — бурмоче Банті, знову застрягнувши за прилавком. — Мені ще Гори Білизни випрасувати треба!
Це вона гукає вже закритим дверям, які захряснулися за Джорджем. «Гори» — це збірний іменник для білизни, в іншому контексті наша мати його не вживає.
Я торкаюся холодної емальованої кришки обігрівача, намагаючись силою волі прикликати його до життя. Я обожнюю небезпечний і теплий запах керосинок.
— Обережно, — автоматично попереджає Банті.
В іншому житті Банті, напевно, була послідовницею Жанни д’Арк, тож тепер постійно свідома можливості пожежі. А може, і самою Жанною д’Арк. Можу уявити її на чолі батальйона селян-вояків: почервонівши від роздратування, вона вигукує їм накази, а ті лише переминаються з ноги на ногу й опускають очі. А ще можу уявити, як кат підносить смолоскип до хмизу, а вона волає: