І ми обидві розуміємо, хто саме (рятувати родину нам не спадає на думку).
— Ось, — Патриція тицяє мені щось у руки: придивившись, я розумію, що це Панда.
Тедді підскакує на комоді, намагаючись привернути нашу увагу. Патриція перекидає ноги через підвіконня й по-робінгудськи чіпляється за ринву, затримавшись тільки на мить, щоб сказати тоном, який успадкувала від Банті:
— Лишайся тут, нікуди не ходи!
Вона виглядає як справжня героїня, коли лізе вниз, убрана лише в піжаму шортиками, і з двома великими рожевими бігудями в чілці. На півдорозі вона спиняється, і я підбадьорливо їй махаю.
— Лишайся там, Рубі, допомога зараз прийде! Я викличу пожежників!
І я їй вірю: Патриції можна довіряти, не те що Джилліан. Якби це Джилліан сповзала зараз ринвою, то вона забула б про мене ще до того, як торкнулася землі. Коли Патриція нарешті ступає на далекий бетон унизу, вона піднімає руку — чи то честь віддає, чи то махає — і я відповідаю, гіпертрофовано завзято піднявши великі пальці.
Не минає й кількох хвилин, як задній двір із порожньої арени смерті перетворюється на безпечну гавань. Повсюди кишать, як мурашки, пожежники — тягнуть шланги, приставляють драбини, гукають щось підбадьорливе. Уже незабаром на підвіконні спальні, як папужка на жердині, сидить кремезний радісний пожежник:
— Привіт, люба, зараз ми тебе звідси витягнемо.
Він догори дригом перекидає мене через плече, і ми починаємо спускатися драбиною. Я так зосереджуюся на тому, щоб не впустити Тедді (він справді думав, що я його забуду?) і Панду Патриції, що навіть не встигаю помолитися за порятунок. З висоти пташиного польоту видно, що задній двір кипить життям. Патриція гукає щось підбадьорливе, Банті — щось нерозбірливе (губи складаються в ідеальне коло, вивергаючи потік звуків), а Джордж кричить на неї (імовірно, «заткнися»).
А найхимерніше видовисько являє Нелл. Вона кружляє двором у солом’яному капелюшку, схожому на головні убори Армії Спасіння, тільки без стрічечок (та ще й гасло в них спільне — «Кров і полум’я»!), і з сумкою зі шкірзамінника, ніби зібралася в рибну крамницю й намагається з’ясувати, що кому купити. (Наша родина скоротилася з «нам, будь ласка, шість порцій» до «нам, будь ласка, п’ять порцій». А вже у 1966 році завдяки нашій магічній здатності до скорочення ми зменшимося до «нам, будь ласка, дві порції». Звісно, як не рахувати недоїдків).
Мене охоплює жах, коли я розумію, що, раз усі вже внизу, я останньою лишалася у домі у вогні! Ото буде історія на майбутнє. Але з кожним кроком униз, до Банті, хвилювання відступає під наступом почуття провини — може, це я випадково спричинила пожежу? (Я раптом згадую, що не згасила різдвяні свічечки). Може, це сновида-Рубі підпалила дім? Я чекаю, що Банті закричить «я ж тобі казала бути обережнішою!», але вона, на мій подив, узагалі нічого не каже, тільки пригортає мене і ховає у м’які обійми халату. Раз у житті незримий зв’язок між нами стискається, і ми долаємо нашу відстань у метр. Тим часом пожежник закутав Патрицію у сіру ковдру, так що вона виглядає як індіанська скво біля (величенького) багаття. Вона істерично, страшно, безпорадно ридає — почасти бо диму наковталася, а почасти бо зазирнула у смердючу вигорілу крамницю й відчула незабутній запах горілого хутра і пір’я (не судилося нам мадленок і чаїв із лимоном, зате який ефект матиме запах підгорілих ковбасок!).
А тоді стається чудо: у двір із шаленим дзявкотом забігає чорне щеня з обгорілою стьожкою на шиї. Патриція випручується з ковдри й кидається до цуценяти.
— Жмутику! — у забутті схлипує вона. — Жмутику мій!
І притискає кіптяве, почорніле від диму тільце до брудної піжами. Домашні привиди тим часом оглядають власні збитки — розплавлені вітражі, почорнілі шоломи центуріонів, підсмалені перуки — і зітхають хором: переживали й не таке. Йорк стільки разів горів, що чергова пожежа їх навіть не дивує.
Велика лондонська пожежа порятувала місто від чуми, а Велика зоомагазинна пожежа порятувала нас після смерті Джилліан. Вогонь очистив нас, і, переживши це випробування, ми змогли змінитися й почати нове життя. Смерть Джилліан стала менше тиснути на сумління («Якби вона була жива, — плутано аргументує Патриція, — то могла б загинути у пожежі, тож вона що так, що так мертва. Правильно?»).
Наші дні Над Крамничкою добігли кінця, хоча в пожежі постраждав лише перший поверх — решта просто почорніла від сажі. Хай там як, Джорджу ставлять ультиматум, і вже наступного дня він купує на виплат милий будиночок у будівельної компанії «Лідс енд Голбек». За кілька тижнів ми оглядатимемо свіжопотиньковане й перефарбоване нутро Крамнички, куди доставлятимуть нові прилавки й вітрини, доки Волтер допитуватиме Джорджа про новий бізнес:
— Яке ще медичне й операційне обладнання?
Джордж загорівся новою справою.
— Бандажі, інвалідні візки, слухові апарати, еластичні панчохи, ціпки — ринок нескінченний, Волтере. У нас будуть і рецептурні препарати, тож частину покупців присилатимуть із лікарні, а люди з вулиці заходитимуть по «Еластопластир» чи «Дюрекс».
— «Дюрекс»? — задумливо уточнює Волтер. — Озолотишся. А друзям знижки будуть?
І вони аж згинаються від мужнього сміху.
— Що таке «Дюрекс»? — пошепки питаю у Патриції.
— Потім розповім, — так само пошепки обіцяє вона, але обіцянки не дотримується.
Але це — у майбутньому. А зараз весняний світанок пробивається крізь завіси в кімнаті, де ми з Патрицією лежимо валетом на дивному й нерівному гостьовому ліжку у тітоньки Ґледіс. (Здається, нам судилося спати разом після кожної трагедії). Десь між нами затиснуто сонні і щасливі тіла собаки, панди і ведмедя. Як не дивно (хоча, може, нічого дивного в цьому й немає), Джордж і Банті дозволяють нам лишити Жмутика: тепер він не тварина на продаж, над якою постійно висить загроза, а нормальний домашній улюбленець.
Небо червоніє, ніби кров тварин із зоомагазина розтікається небосхилом. У небесах кружляють папужки, що перетворилися на янголів із техніколорними крилами. Можливо, там, у світі духів, у раю чи куди там вони потрапляють, Папужці подарують дар мови і любові. Я молюся скривавленому, задимленому Агнцеві: най на небесах усі будуть дуже щасливі. Багато в житті є непевного, але одне ми знаємо точно: цього ранку Ісусові роботи вистачить.
Нелл і Лілліан помахали Томові на прощання з порога. Рейчел не встала б зі свого крісла, навіть щоб попрощатися із самим Ісусом. Том досі тішився, що вже із нею не живе, бо тепер у нього є дружина і власний дім. Пощастило йому із Мейбел, вона тиха й вірна, трошки як Неллі. А Лілліан її недолюблювала, тому він зазвичай приходив навідати сестер сам. Коли він озирнувся з кінця Ловтер-стрит, вони й далі стояли на порозі. На їхню долю випало багато прощань, тож він зупинився й помахав їм, виписуючи руками великі півкола, ніби прапорцями сигналив, щоб вони його розгледіли.
Сестри боялися повітряних нальотів, а от Том був певен, що ніхто Йорк не атакуватиме. Він втішав їх із напускним оптимізмом — у фріців, мовляв, жижки трясуться, війна скоро скінчиться, і таке інше. Він поміг прикріпити завіси для затемнення, бо сестри хвилюватися, що трохи світла все ж сіється назовні — бідашка Мінні Гевіс постала перед судом за те, що недостатньо щільно закрила вікна, і так тепер соромилася, що майже не з’являлася на люди. Дуже шкода її, особливо як врахувати, що її чоловік на фронті.
Нелл і Лілліан пригостили його чаєм, товченою картоплею й печінкою і показали листа від Альберта — листівку із зернистою фотографією Іпру до війни.
— Він пише, — прочитала вголос Лілліан, — що погода прекрасна.
Том розсміявся: це дуже в дусі їхнього молодшого брата. Інколи він ловив Неллі на тому, що вона дивиться на нього як на боягуза, а сестри-бо й так любили Альберта більше, ніж його. Альберт узагалі був загальним улюбленцем (недолюблювала його, звісно, тільки Рейчел), інколи Том навіть ревнував, але недовго: на Альберта при всьому бажанні не виходило гніватися. А от щодо Джека Кіча в нього були певні сумніви — щось той хлопака собі мудрує, він Нелл не пара, надто бундючний. Такий більше Лілліан підійшов би.