А Том і справді боягуз, це він знав напевно. Учора до нього на вулиці підійшла якась жінка й назвала дезертиром — і він почервонів від сорому. А потім підійшла інша, геть п’яненька, і пробелькотіла:
— І правильно, хлопче, не треба тобі та срана війна.
І він почервонів іще більше. Перша жінка мала рацію: він і справді ухиляється від служби. Він ухиляється, бо від самої думки про передову впадає в паніку. Коли він уявляє війну, у нього в животі млоїть. А ще він не хоче полишати бідолашку Мейбел — що ж вона без нього робитиме? Його роботодавець був квакером і пацифістом, тож зумів добути Томові звільнення від армії: мовляв, решта клерків пішли на війну, і він не впорається, якщо й останній відбуде туди ж. Тому дали звільнення на шість місяців, але він розумів, що навряд чи його продовжать. Може, треба сказати, що він не може служити з ідейних міркувань? Так на це в нього теж не стане відваги. Усі у Ґроувз знали, що сталося з Ендрю Бріттеном, учителем із Парк Ґроув, який відмовився з ідейних міркувань.
Том пішов додому довшою дорогою, бо стояв гарний вечір. Травень — його улюблений місяць. Він уявляв, як квітне за містом глід. Том із Мейбел часто виїздили на велосипедах на природу, і Том розповідав своїй молодій дружині про дитинство в Долині і про матір; він навіть розповів, як йому було погано, коли мати померла, про що ні з ким раніше не говорив. Том зберіг фото матері, зроблене мандрованим фотографом-французом незадовго до її смерті. Він знайшов цю фотографію (і всі інші) того ранку, коли батько сказав їм, що мати померла. Фотографії просто лежали собі на кухонному столі — батько був у такому стані, що навіть їх не помітив. Алісин портрет був у прегарній срібленій рамці з червоним оксамитовим облямівком — Том забрав його і сховав під матрасом, аби це був прощальний подарунок лише для нього. Потім, коли вони вже виступили об’єднаним фронтом горя проти лихої мачухи, Том показав світлину Лоренсу й Аді, але хай як вони благали, молили й ридали, ділитися відмовився. Тепер портрет зайняв центральне місце на дубовому комоді у вітальні, де Мейбел щодня змітала з нього пил і часом примовляла «Бідна жінка» — коли Том це чув, у нього комок ставав у горлі.
Небо над воротами святого Спасителя було темного кольору індиго. Том ішов до брами, піднявши погляд, коли йому раптом здалося, що клапоть неба — темніший клапоть — відділився від тла і шугнув до нього. Він розгублено придивився до цього дивного явища, а тоді почув голоси інших і зауважив, що всі перехожі дивляться туди ж. Хтось сказав стишеним, майже побожним тоном:
— Це ж цепелін!
Хтось інший вигукнув:
— От гівно!
Кілька жінок закричало і кинулося в дім, але інші стояли й захоплено дивилися на цепелін. Ця поява була така загадкова, що ніхто, здається, й не зрозумів, що зараз їх будуть бомбити, доки не пролунало глибоке БАХ. Том відчув, як вібрації прошивають тіло, а далі із тріском спалахнуло світло, і він ще встиг подумати про Нелл, Лілліан і їхні запнуті вікна. На мить настала страшна тиша, у якій не рухалося нічого, крім хмари диму, а потім люди почали кричати і стогнати. Том побачив, що в одного чоловіка знесло півголови і ногу — посеред дороги валялася ступня, схожа на ту, що лишилася при господареві. На сходах методистської каплички скулилася і стогнала, як поранене звіря, якась дівчина, тож Том підійшов до неї і спробував заспокоїти. Він схилився до неї і спитав:
— Вив порядку, міс?
Кинувши один погляд на його руку, вона закричала і спробувала відсахнутися, й, опустивши очі, Том зрозумів, чому — руки в нього не було, тільки культи, з якої стирчала лискуча сірувато-блакитна кістка, і клоччя м’яса. До нього підбіг солдат у формі, сказав «Усе гаразд, хлопче, ходімо», і відвіз у лікарню на чиємусь возі.
Солдат дав йому зробити ковток зі своєї фляги і весь час стривожено на нього зиркав. Він бачив чимало поранених, але ніхто з них так не реготав.
Рука боліла невимовно, ніби її у розплавлений метал вмочили, але Тому було байдуже. Тепер його не відправлять на війну, він лишиться зі своєю красунею-жінкою, а всім, хто посміє назвати його дезертиром, він махатиме перед носом культею.
Сестри сиділи по обидва боки його лікарняного ліжка, а Нелл прибирала пасма волосся з його чола. Його відвезли до госпіталю на Гексбі-роуд, що раніше був їдальнею фабрики «Ровнтрі», і сестри трималися так, ніби й він теж був поранений із фронту. Вони всміхалися йому, а Лілліан навіть нахилилася і його поцілувала.
— Бідний Том, — м’яко сказала вона.
А Нелл із посмішкою додала:
— Отакий у нас звитяжний брат. Ото Альбертові буде сміху!
Розділ восьмий
1963. Кільця Сатурна
Ті Леннокс жіночої статі, які лишилися в живих, балансують на межі між двома світами: досвіду і невинності. Для мене цей перехід символізує випускний іспит із початкової школи «11+», який визначить усю мою подальшу долю. Для Нелл це перехід із життя у смерть, Банті вирішує, чи піддатися їй на чар подружньої зради, ну а Патриція... Патриція якогось січневого вечора заходить до мене у спальню і гордо сповіщає, що ось-ось «втратить невинність».
— Хочеш, щоб я тобі із цим помогла? — неуважно питаю я, бо не розчула.
— Думаєш, ти тут найрозумніша? — огризається вона і тріскає дверима.
Я саме провалила підготовчий екзамен із арифметики, тож її фраза особливо мені допікає. Я довго вдивляюся у стражденні двері, розмірковуючи, куди покотиться моя доля. Чи вдасться мені піти слідами моїх сестер, живих і мертвих, до дівочої гімназії імені королеви Анни, чи мене викинуть на звалище загальноосвітньої школи на Бекфілд-лейн? На дверях спальні не лише мої перспективи на майбутнє, а й новий календар «із видами старої доброї Англії», подарований на Різдво тітонькою Ґледіс. Наша родина майже не перетинається із цим краєм, цією старою доброю Англією, що розгортається перед очима сторінка за сторінкою, місяць за місяцем: хатинки під стріхою, далекі вежі, вози із сіном і молочарки. А ще це — справжня скарбниця нових відомостей: звідки б то ще я довідалася, що таке день Домініону? Чи коли відзначати річницю битви при Гастінгсі? Якби ж то це ще допомогло мені на іспитах...
Я бездумно гортаю свіже число тижневика «Дивись і вчись», хоча там немає нічого, що я хотіла би побачити чи вивчити. У просторому і світлому будиночку з декоративною кам’яною штукатуркою, який прийшов на зміну темним ходам Над Крамничкою, є центральне опалення, але Банті все одно відмовляється вмикати батареї у спальнях, бо, на її думку, теплі спальні — це нездорово. Патриція зауважує, що обмороження — це теж нездорово, але коли Банті чіпляється за якесь переконання, то тримається за нього, як бульдог. У моїй спальні так холодно, що кінчики пальців спершу рожевіють, а потім синіють — мабуть, із часом вони стануть багряні і взагалі відпадуть. Проте мені не випадає простежити цей цікавий феномен, бо Патриція повертається й каже:
— З тобою можна поговорити — чи ти й далі тупитимеш?
Бідолашна Патриція, їй так треба виговоритися, що доводиться миритися зі мною. До неї вже кілька тижнів залицяється такий собі Говард, серйозний цибатий хлопчина в окулярах із Сент-Пітерс, дорогої приватної школи, що її стадіон примикає до хокейного майданчика школи імені королеви Анни. Він, як вуаєрист, видивлявся Патрицію в хокейній команді — це вона навісна крайня нападниця справа — коли мав би щось підігрівати у колбах, і саме перед Різдвом нарешті вмовив її сходити на побачення.
— Я вирішила зробити це з ним, — каже вона.
Тон у неї такий, що «це» звучить так само приємно, як зуб вирвати. Я прослухала її першу репліку, і тому досі не до кінця розумію, що «це» таке. Банті щось волає з низу сходів, на яких не живе ніяких привидів, але Патриція її ігнорує. Банті й далі волає, Патриція й далі ігнорує. Хто здасться першою?
Виявляється, Банті.
— Говардові батьки на наступних вихідних кудись поїдуть, — каже Патриція, — отоді це і зробимо.
Вона, невластиво розслаблена, умощується на моєму ліжку, і я зважуюся спитати, чи вона у Говарда закохана.