Патриція гучно пирхає.
— Та ну тебе, Рубі! Романтичне кохання — застаріла буржуазна умовність! — (У «Дивись і вчись» цього не пояснювали). А тоді неохоче додає: — Але ж приємно, коли хтось тебе хоче, розумієш?
Я з розумінням киваю: мабуть, таки приємно. Ми відзначаємо цей рідкісний момент близькості між нами, поставивши останню платівку, яку я купила за різдвяний подарунковий талон — «Танці з Чаббі Чекером» — і певний час урочисто вчимося танцювати твіст. Танець нам не дається: Патриція надто дерев’яна і болісно свідома своїх рухів, а я просто плутаюся у власних ногах, тож врешті ми стомлено валимося на ліжко і втуплюємося у бездоганно гладку дерев’яну стелю, що так разюче відрізняється від потрісканого тиньку Над Крамничкою. Патриція повертає до мене голову й питає:
— То ти, мабуть, хочеш, щоб я тебе завтра зводила в кіно?
Патриція це каже так, ніби робить мені величезну послугу, але я знаю, що вона не менше, ніж я, хоче сходити на «Кіда Галахада», бо одна з небагатьох речей, що нас поєднують, — це вірність Елвісові Преслі. Більш того, завтра 8 січня — день народження Елвіса: у календарі з краєвидами старої доброї Англії цей день позначений сузір’ям червоних сердечок, домальованих від руки. Патриція запрошує в «Одеон» мене, а не Говарда, бо знає, що Говард би весь фільм критикував нашого добросердого героя у черевиках із чорної замші.
Вона зустрічає мене після школи, де я щойно провалила черговий підготовчий екзамен з арифметики, і береться втішати бургерами з Річардсонової крамниці і відомостями про те, що чимало найвидатніших героїв світу — Ганді, Швайцер, Кітс, Будда, Елвіс — 11+ не здали. Я похмуро нагадую, що вони його й не здавали. Сама Патриція цього року здає іспити за програмою середньої школи, хоча те, скільки часу вона проводить за домашньою роботою (ніскільки), на це не вказує.
«Кід Галахад» мене трохи підбадьорює, а бургери й величезна пачка цукерок «Поппетс», яку ми з’їдаємо в темряві кінотеатру, почасти компенсують відсутність провіанту вдома. Банті останнім часом сильно здала й дедалі частіше лежить пластом без явної на те причини, просто «почувається недобре». Вона почала озвучувати дивні, нежіночі заяви, від яких тітоньку Бебс дрижаки взяли б. Наприклад, якось я застала її у ванні, коли вона, стоячи на колінах, чистила унітаз із мийним засобом і великим завзяттям, а тоді раптом відірвалася від цього медитативного заняття, зняла гумові рукавиці й загарчала:
— Не розумію, навіщо в домі потрібна дружина! Це мені потрібна дружина!
Що далі? Вимагатиме права голосу?
Я здаю першу частину 11+ наступного вівторка, тож Банті бере себе в руки й готує недільний обід (мода на ланчі до півночі ще не докотилася): остання вечеря з «ягнячої смажені, лімської квасолі, смаженої картоплі, м’ятного соусу й мороженого горошку». Шкода, що ніхто не додумався приготувати горошок! Це такий жарт, бо коли Патриція спитала Банті, що буде на обід, мати озвучила таке меню. Я сміюся, аж за боки хапаюся, бо, як можна здогадатися, Патриція жартує нечасто. Власне, взагалі ніколи не жартує, і тому я сміюся ще сильніше, точно як розсміяний поліцейський із того фільму, адже шкода було б, якби ніхто не посміявся над першим жартом Патриції.
Патриція з Банті витріщаються на мене. Патриція так невчасно розжартувалася, бо батьки на неї сердиті, — вона повернулася додому аж під ранок, коли вже розносили молоко. Імовірно, вночі вона з Говардом зробила «це». Банті доскіпливо вишукує на ній ознаки недавньої розпусти, але, як на мене, відучора Патриція анітрохи не змінилася.
— А я була подумала, — цідить Банті, люто розмішуючи соус у сковорідці, — що ти...
— Тішуся життям? — зневажливо питає Патриція, так і напрошуючись на ляпаса. Але ляпаса не лунає.
Натомість коїться щось страшніше: Банті починає труситися, як незастиглі драглі, і навіть тугі кучері на голові тремтять, як німб із дощика на дротяній основі. Вона й далі помішує соус, вдаючи, що не було ніякого нападу емоцій. Патриція від подиву аж піднімає забороло і з сумнівом питає:
— Щось не так, мамо?
Цей несподіваний прояв співчуття («мамо»!) стає для Банті останньою краплею, і вона огризається:
— Не так? Ти — ось що в мене не так!
Патриція з побілілими від люті губами кричить їй у лице: «Ну ти й тупа корова!» — і втікає з кухні. Банті й далі тремтить і помішує соус, ніби нічого й не сталося, і, не підводячи на мене погляду, каже:
— Ворушись, Рубі, зроби щось корисне, тарілки розстав.
Її прориває аж тоді, коли вона починає розкладати квасолю (бліді стручки на тарелях із квіточками виглядають як маленькі зародки): великі сльози котяться її щоками, як перли, і я безуспішно намагаюся витерти їх серветкою. Коли ми нарешті сідаємо їсти, соус уже застиг, а горошок ледь не замерз ізнову. Як мені здавати у вівторок іспит зі «словесно-логічного мислення», якщо в побуті я з ним узагалі не стикаюся?
Перша частина 11+ на диво проста. «Відсутній до X — як Присутній до X», а твір узагалі одне задоволення. Потрібно обрати одну із заданих тем:
(а) Сцена на людній вулиці
чи
(б) Похід у басейн
чи
(в) Що ви зробили б, якби лампа Аладдіна на день опинилася у вас.
Я обираю лампу Аладдіна, про яку давно мрію, і це дарує мені ілюзію, що все буде добре. За два тижні по тому я здаю іспит з арифметики і виходжу із темниці школи Фішерґейт, куди нас загнали писати іспити на стипендію, похитуючись від жаху. Мозок ніби на дибі розіп’яли після тортур запитаннями штибу «Скільки марок розміром 1/2 на 3/4 дюйма потрібно, щоб заклеїти аркуш паперу розміром 6 дюймів на 8?» чи «Бакалійник змішує чотири фунти чаю вартістю три шилінги шість пенсів за фунт, а продає по п’ять шилінгів за фунт. Які його прибутки?». Хто я така, щоб знати відповіді на ці запитання?
— Як пройшло? — питає Патриція, зустрівши мене на сходах Фішерґейту, але я в такому розпачу, що навіть говорити не можу. Ми прогулюємося над Узом: недавно стояла така стужа, що річка на тиждень замерзла, а зараз за течією пливуть великі ламані крижини.
— Це найхолодніша зима з 1947 року, — мрійливо каже Патриція. — Я ще ніколи не бачила, щоб річка так замерзала. А ти знаєш, що в давнину вона майже щороку замерзала?
Звичайно, не знаю — я взагалі нічого не знаю.
— Чому «в давнину»? — це я вирішую зробити перший крок до збагачення знань. — Чому просто не сказати «раніше»?
— Хтозна, — стенає плечима Патриція.
А тоді ми спиняємося над замерзлою річкою, щоб подумати про сиву давнину, і в мені здіймається дивне відчуття, ніби пригадується щось давно забуте. Це якось пов’язане зі стужею, кригою і водою. Я намагаюся зосередитися і вловити це відчуття, проте варто зібратися, як воно вивітрюється з голови. Інколи я почуваюся так, коли мене будять після прогулянок уві сні: я знаю, що загубила і не можу відшукати щось дуже важливе, із мене щось видерли, лишивши рвану рану, і це «щось», хай би що то було, дразнить і вабить, позірно доступне, простягни руку й торкнешся, чигає за рогом, за дверима, десь у шафі. А тоді я прокидаюся й поняття не маю, що шукала.
— Ти в порядку, Рубі? — питає Патриція, але ми одразу відволікаємося на пару лебедів, що похмуро балансує на своєму приватному айсбергу.
Річка тріщить і рипить, пара від нашого дихання згущається у повітрі.
— Що ти взагалі тут робиш? — нарешті питаю я.
— Уроки прогулюю. Як ти думаєш, ті лебеді в порядку?
— Я готова помінятися з ними місцями, — похмуро кажу я. — Їхня доля хоча б не залежить від того, чи вміють вони рахувати подумки.
— А ще вони можуть полетіти геть, якщо схочуть, — сумно киває Патриція.
— А ще вони несамотні, — додаю я, коли лебеді пропливають повз нас на своєму крижаному плоту, нашорошивши прегарні крила, щоб захиститися від кусючого холоду. Я здригаюся від голови до п’ят. — Вода, мабуть, дуже холодна...
— Точно, — з притиском каже Патриція, а тоді якось дивно зиркає на мене краєм ока й каже: — Рубі...