— Га?
— А ти пам’ятаєш... — вона трясе головою. — Нічого, байдуже, ходімо. Хочеш, я почекаю з тобою на автобус?
І вона піднімає комір, щоб захиститися від вітру.
Банті неохоче організовує на мій день народження вечірку, щоб розрадити після екзамену з арифметики. Повним успіхом вечірку не назвати — дівчинка на ім’я Ванесса переїдає бутербродів із сардинами і блює, а хтось під час твісту перевертає настільну лампу. А ось торт — магазинний, що безпрецедентно — вдався на славу. Банті завжди сама пече нам торти на день народження, маскуючи їхні дефекти масляним кремом і свічками, так що вони стають схожі на їжаків-великомучеників, але цього року мати збунтувалася. Порівняно з тортами Банті цей витвір пекарні «Террі» — верх вишуканості: із хрусткої, лебедино-білої глазурі зробили завитки, хвильки і пера, а тоді прикрасили крихітними рожевими трояндочками із цукрової пудри. Проте чи вартий торт того, що Джордж у суботу в останню хвилину помчав його купувати, вигукуючи такі слова, що навіть Патриція здригнулася? Чи вартий він того, що Банті знову «стало погано», і вона почала кричати, що Патриція — не її донька, на що Патриція відповіла «І слава богу» і вибігла з дому, хоча саме мала проводити вікторину для мене і моїх гостей? Вона повернулася глупої ночі й гучно потупцяла сходами, від чого Жмутик розгавкався, а Нелл закричала уві сні. Я лишила Патриції на подушці скибку торта, хоча Банті заявила, що більше її не годуватиме.
Думаю, що якби на те воля Банті, то у нас більше і ріски в роті не було б.
— Я вже на все життя наготувалася, — втомлено заявляє вона, борючись із готовим стейком від «Фрей Бентос» і нирковим пирогом з магазину.
Наступним симптомом погіршення стає те, що вона днями лежить, як Елізабет Барретт, на плюшевому канапе у вітальні. З неї, мовляв, «досить» — вона не уточнює, чого саме. Може, Джорджа. На противагу до матері в депресії, Патриція незвично радісна — почасти, як вона мені пояснила, завдяки богемним втіхам сексу, які вони з Говардом для себе відкривають. Через це нове хобі вона занедбала шкільну програму і з тріском провалила підготовчі екзамени.
Банті бере себе в руки до Жирного вівторка — календар із видами старої доброї Англії повідомляє, що це «радісне свято, коли всі бенкетують». Себто всі, крім нашої родини, адже в Банті уже п’ятий млинець не перевертається в повітрі над сковорідкою, а прилипає до стінки. Він кілька секунд тримається на шпалерах, а тоді повільно відліплюється й падає на підлогу липкою грудкою, як спецефект із науково-фантастичного фільму («Млинці-убивці»!). Є в тому якийсь глибокий символізм, особливо враховуючи, що млинець призначався Джорджу.
— Ну, — каже Патриція, натягнувши посмішку в стилі Банті, — я все одно майже сита, а ти, Рубі?
— Майже, — шепочу я, і ми поквапцем тікаємо з кухні, не чекаючи, коли сковорідка полетить Джорджу в голову.
У Попільну середу, як і належить, у домі панує атмосфера покаяння, але ми знаємо, що це ненадовго. Із Великим постом починається й остаточний занепад Нелл, що після фіаско із млинцями не встає з ліжка навіть у Великодній понеділок. На День матері Банті демонструє зухвалу зневагу до материнських обов’язків і закриває двері, так що Патриції не вдається, як завжди, прокрастися в дім о третій ранку. Патрицію, щоправда, так просто не загнати у глухий кут, тож вона кричить у тиху сільську ніч:
— Срані буржуазні свині, коли почнеться революція, тебе, Банті Леннокс, першою поставлять до стінки!
Як і можна було очікувати, це розворушило наше передмістя. Патриція тішиться увагою і кидає на мене роздратований погляд, коли я з вікна жбурляю їй свої ключі від вхідних дверей.
Ну, а я у переддень Страсної п’ятниці переживаю травматичний візит до містера Джеффрі, дантиста, і втрачаю три дорогі мені молочні зуби, за які трималася, скільки могла. Може, я просто не хочу розставатися з дитинством. (А з іншого боку, може, й хочу). Патриція ласкаво обмінює мої молочні зуби на три шестипенсовики й веде мене знайомитися з Говардом у кав’ярні «Акрополіс». Аж не віриться, що цей цибатий прищавий невдаха — це і є учасник вакханалій, про які Патриція доповідає мені в неділю вранці, коли я лежу в моєму невинному ліжку і слухаю поп-музику по BBC.
На Великдень у нас збираються всі родичі, щоб попрощатися з Нелл, із якої життя «вже досить». Цей дочасний помин приносить купу великодніх яєць. Приходять тітонька Ґледіс, дядько Кліффорд і Адріан, а також тітонька Бебс (на щастя, сама) і дядько Тед. Адріан уже геть дорослий (йому двадцять), але досі живе з батьками. Він учиться на перукаря й дуже помічний удома — це він накрив стіл до чаю, схопив чайник і спитав:
— То що, я наллю?
Банті в шоці, доти ніхто не пропонував узяти на себе її обов’язки (перспектива спокуслива). Дядько Тед, що стоїть у Адріана за спиною, підморгує Джорджу, опускає долоні на стегна й робить кілька жеманних кроків. Джордж заходиться сміхом, але коли дядько Кліффорд питає, що такого смішного, тільки безпорадно трясе головою. Адріан привів свого собаку — лякливого білого тер’єра, якого Жмутик пробує розчленувати.
Дядько Тед сповіщає, що нарешті заручився із Сандрою, з якою прозустрічався вже багато років, і Джордж питає:
— Що, по зальоту?
Усі жінки обурено гукають:
— Джо-о-ордже!
Банті одразу переходить до діла і питає, хто буде дружкою, на що тітонька Бебс тільки зверхньо посміхається: усі намагаються запросити її близнят носити фату і букети. Навіть я мушу визнати, що від них на весіллі більше користі, ніж від нас із Патрицією, сором’язливих незграб. Близнята надто зайняті підготовкою до екзаменів, щоб прийти попрощатися із бабусею. Їм ось-ось виповниться шістнадцять, я їх уже давно не бачила. Патриції скоро буде сімнадцять, і до її Улюблених Речей належать: Говард, Кампанія за ядерне роззброєння і «Бітлз», які зайняли місце Елвіса у наших мінливих серцях. (Патриція познімала зі стін його глянцеві чорно-білі фотографії й замінила їх радісними усмішками Великої Четвірки. Бідний Елвіс). Патриція примудряється за 15 хвилин нахамити всім — двом тітонькам, двом дядькам, двоюрідному брату й навіть собаці (здається, це якось пов’язано з її планом вступити до Компартії), тож мені перепадає на три шоколадних яйця більше, адже всі такі обурені, що віддають її гостинці мені. Та яка ж користь дівчині, що здобуде три шоколадних яйця, а сестру свою занапастить?
Джордж, дядько Тед і Кліффорд збираються на кухні за пляшкою віскі, яку приніс Тед, і проводять жваву дискусію у трьох частинах: (а) про те, чи варто Джорджеві будувати патіо за домом; (б) про нову сусідку, місіс Роупер, яка груддю годує немовля в оранжереї прямо по сусідству, що провокує вигуки «От чорт!» — почасти захоплені, почасти збриджені; і (в) найкращий маршрут до Скотч-Корнер.
Я кидаюся нагору, шукаючи прихистку від дорослих розмов, але у спальні Нелл на мене чекає ще гірше видовисько. Банті, тітонька Ґледіс і Нелл, якій просто нікуди дітися, стають свідками похмурого стриптизу для жінок із тітонькою Бебс у головній ролі. Повертаючись до глядачів, як статуя на платформі, вона відтягує свій темно-синій кардиган і білу блузку, щоб показати, з одного боку, обвислу грудь, якою вигодувала двох дітей, а з іншого — гладку пошрамовану шкіру. Банті й тітонька Ґледіс хапають ротом повітря, як риби на суші, а Нелл тихо стогне. Я поквапцем тікаю з кімнати. Я ще навіть не знаю, як це — завести груди, не те що їх втратити. Я сиджу на сходах і проштовхую шоколадні цукерки з великодніх яєць у дірки, які лишилися після втрати молочних зубів, доки врешті нудьга не змушує мене знайти Патрицію й потай віддати їй ті яйця, які по праву належать їй.
Наші нові сусіди — це містер Роупер, місіс Роупер і їхні діти: Крістіна, Кеннет і немовля Девід. Містер Роупер — Клайв — під час війни був командиром ескадрильї в Королівських повітряних силах, а тепер обіймає якусь відповідальну посаду на Британській залізниці. Саме про такого чоловіка мріяла моя мати.
Роупери в’їжджають у сусідній дім на Новий рік, і вже кілька тижнів після того Банті, коли впадає в апатію, сипле коментарями штибу: