— Чому ти не можеш бути таким, як Клайв Роупер?
Ці зауваги припиняються десь на Трійцю: тепер їй уже не треба, щоб Джордж був схожий на містера Роупера, бо вона допалася до оригіналу.
Моя дружба з Крістіною Роупер заснована виключно на територіальній близькості: подітися від неї нікуди. Вона на рік старша за мене й любить покомандувати. Певною мірою, вона більше схожа на Джилліан, ніж була сама Джилліан, тільки Джилліан, на відміну від неї, була гарненька (але визнати я це можу лише тепер, коли сестра вже мертва). Молодший за мене на два роки Кеннет виглядає як дистилят усіх хлопчиків на світі, такий собі еталон — від спущених шкарпеток до облизаного льодяника в кишені. Він мене дратує, але бодай шкоди не завдає. Не те що немовля Девід, у якого тече з усіх отворів, а лице вічно червоне — як не від крику, то від того, що «сходив по-великому», як неелеґантно висловлюється місіс Роупер. Місіс Роупер (Герріет) геть не схожа на нашу матір. Власне, ця кремезна і дуже гучна жінка міцної статури, що просто-таки випромінює певність, більше схожа на начальника ескадрильї, ніж її чоловік, і видається мені втіленням усіх англійських рис. Мені легко уявити, як вона копирсається у своєму войовничо неохайному домі в пошуках стіка для гри в лакрос чи стека для верхової їзди, але частіше вона знаходить негарне немовля Девіда чи його неминучий аксесуар, пишну грудь, вкриту блакитними венами й тому схожу на тривимірну карту річкової дельти.
Від цього огидного видовиська неможливо відвести погляд. До місіс Роупер я ніколи не бачила, щоб хтось годував дитину груддю (у нашій родині так не прийнято). Водночас це становить прикрий контраст із відрізаною повністю груддю тітоньки Бебс, яка зараз лежить, блідіша за простиню, у лікарні святого Якова у Лідсі, а ми з Банті навідуємо її по суботах, коли квитки з поверненням продають зі знижкою (Патриція лишається вдома: вона голодує за Індію).
Це було невдовзі після того, як я вперше побачила Банті з містером Роупером. Ми з Банті пішли в мобільну кооперативну крамницю й застрягли серед молочних пудингів, нездатні вибрати між рисом і манкою, коли туди заскочив містер Роупер у пошуках прального порошка — чоловік, що випередив свій час.
— Аж ось хто тут! — сказав він моїй матері.
На ньому були елегантні штани в діагональну риску, спортивний піджак в орнамент «гусячі лапки» і краватка. Банті вручила мені свій гаманець, щоб я оплатила наші покупки, доки вона поговорить із містером Роупером у вантажівці. Я автоматично відтарабанила наш членський номер, а сама спостерігала у відображенні в лобовому склі, як містер Роупер драматично дарує матері червоний пластиковий тюльпанчик, який додавали до пачок прального порошку «Даз».
Я бачила це на власні очі, тож повірте мені: тюльпанчик у містера Роупера взяла не моя мати, а хихотлива дівчина, чарівна, грайлива, натхненна, як Деббі Рейнолдз до того, як Едді Фішер її полишив.
Я боюся за матір. Вона входить у глибокий космос, де на неї чекають несподівані метеоритні дощі та, як ми знаємо, смертоносні кільця Сатурна.
Невдовзі після того, під кінець червня, стається диво — Джордж і Банті отримують листа, який сповіщає, що я ходитиму в школу імені королеви Анни. Фух, — як сказав би дядько Тед. А ось Патриція ганебно провалила свої екзамени, бо з більшості просто вийшла. (Коли Банті в люті питає, чому, та стенає плечима:
— Не знаю).
Через неминуче наближення смерті Нелл ми цього року нікуди не ідемо на літні канікули, тож Патриція натомість веде нас із Кетлін у кіно на фільм «Літні канікули». Патриція — не фанатка Кліффа Річарда: вона нещодавно повернулася додому, розмахуючи платівкою на 45 обертів у конверті в оранжеву й білу смужку.
— «Роллінг Стоунз»! — каже вона із шаленим блиском в очах.
Довелося діяти хитрістю, щоб Крістіна не пронюхала про нашу вилазку; вона намагається клином вбитися між мною і Кетлін, і я все чекаю, що вона звідкись вискочить і все зіпсує. Дарма боялася, із цією роллю прекрасно справляється Говард, який кривить носа від Кліффа, Уни, Мелвіна і решти групи.
— Інфантильні жарти, — гучно коментує він, а тоді проробляє дивні біологічні маніпуляції з Патрицією, доки ми безпорадно жуємо шоколадні батончики із м’ятною начинкою. Через цю парочку нам довелося сісти у задній ряд, звідки екран видно поганенько.
Нелл помирає незабаром після того. Останнє, що вона мені сказала зі смертного одра — «Бережи черевики, Лілі!» (див. примітку (viii)). Її останні слова (переказані Патрицією, яка, так склалося, була єдиною особою в кімнаті, коли бабуся померла) не менш загадкові:
— Заварити чай для Персі, місіс Сіврайт?
Ми навідуємо Нелл у бюро ритуальних послуг, але радості від її товариства малувато. Не такого я чекала від похоронної контори. Замість жаских містичних інтер’єрів, як у церкві святого Вілфрида (присмерк, ладан, органна музика), нас зустріли яскраво освітлені кімнати з лимонними стінами, бордовими завісами і букетами штучних квітів, що виглядають так, ніби їх теж роздавали із пральним порошком. Кетлін, що прийшла за компанію, підозріло роззирається.
— А свічок нема? — приголомшено шепоче вона.
Хто ж освітить бідашці Нелл шлях у пітьмі?
У Патриції застуда, червоні очі сльозяться, але, здається, не за Нелл. Мертвою наша бабуся виглядає майже так само, як в останні тижні життя, тільки шкіра, можливо, трошки пожовкла, а ще вона стала схожа на черепашку Крістіни Роупер. Мені її дуже шкода, але водночас я почуваюся винною, бо коли загинули тварини в зоомагазині, я горювала значно більше.
Прощання проходить неквапно. Цього разу ми сидимо в першому ряду, та ще й без шоколадних батончиків із м’ятною начинкою.
— Надивилися? — питає Банті за певний час, і ми погоджуємося: надивилися. Коли ми вже стоїмо у дверях, Банті озирається й після короткої паузи каже: — Це була моя мати.
У мене волосся на загривку стає сторч, мов у Джун Еллісон в «Історії Глена Міллера», яку ми подивилися по телевізору минулої неділі, бо я з непохитною пророчою певністю розумію, що одного дня скажу те саме.
Літо котиться повз нас, як нескінченний порожній океан, подекуди розтятий днями, коли ми граємося із Крістіною. Місіс Роупер вічно просить нас наглядати за немовлям Девідом, і ми проводимо чимало часу, намагаючись його загубити. Наша улюблена гра — це хованки: ми його десь ховаємо (під живоплотом у дворі чи у садовому сараї Роуперів), а тоді йдемо шукати щось інше — наприклад, Жмутика чи черепашку. Одного незабутнього дня, позначеного в календарі як «Річниця Трафальгарської битви», ми геть забули, де його залишили. Якби не Жмутик, немовля Девід, може, донині лежав би у сушильній шафі.
Якогось нескінченного спекотного дня в середині серпня я забрідаю в гараж у пошуках чи то м’ячика, чи то немовляти Девіда, і натомість знову застукую Банті й містера Роупера разом. От тобі й «дивись і вчись»: наприклад, я дізнаюся, яку приголомшливу колекцію спіднього Банті зазвичай ховає під одягом. У жаркому літньому присмерку я встигаю зауважити, що зі штанів містера Роупера стирчить якась гидота. Може, Банті нарешті знайшла інструмент свого мучеництва? З виразу її обличчя можна дійти саме такого висновку. Містер Роупер розійшовся не на жарт, але краєм ока помічає мене, і шал у нього на лиці змінюється подивом.
— А хто це тут у нас? — хекає він.
Не сказавши ні слова, я втікаю з місця злочину.
Можливо, Джордж підозрює, що в нього з’явилися серйозні конкуренти за увагу дружини, і вирішує її відбити, запросивши на екзотичне побачення у далекі краї, себто китайський ресторан на Ґудремґейт. Це його перша помилка, бо Банті не любить чужинської їжі. Вона, власне, ніякої чужинської їжі й не куштувала, але точно знає, що не любить. А друга помилка — це запросити нас із Патрицією.
— Що ж, — каже Банті, всідаючись за стіл і втуплюючись у червону скатертину, — тут усе не так, як у нормальних людей.
Зі стелі замість ламп звисають червоні паперові ліхтарики із золотою тасьмою. Я вказую Патриції на ліхтарики, і вона поблажливо мені всміхається. На фоні вищить струнна музика.