— Це місце обставлене, як сам-розумієш-що, — каже Банті, підозріло надкусюючи креветковий крекер. З порцелянової чашечки жасминового чаю вона виловлює квітку і критично розглядає у приглушеному багряному світлі. Джордж замовляє креветковий коктейль, яловичий чоп-суй, кисло-солодку свинину, курячий чоу-мейн, а на десерт консервовані лічі та каву (Обід із трьох страв на чотирьох).
— То ти тут уже бував! — обвинувачує його Банті, але Джордж тільки сміється у відповідь:
— Не мели дурниць.
Проте всім ясно, що таки бував, бо офіціантка йому підморгує.
Джордж пускає в дію крамарський арсенал розмов ні про що, аби розважити Банті («І як тобі ця погодка? Сонце — як намальоване»), але Банті непохитна.
— Скільки вони тягнутимуть? — нетерпляче сіпається вона, коли минає десять секунд.
Приносять коктейль із креветок, де салату більше, ніж морепродуктів; власне, у джунглях листя ледве-ледве вдається знайти кілька креветок.
— Ось, знайшла! — тріумфально гукаю я. — Креветку знайшла!
— Що, найрозумніша тут? — огризається Джордж.
Патриція перераховує свої креветки, виклавши їх на берегах тарілки, як жирні рожеві коми.
— Це криль, а не креветки, — каже вона, тицяючи в них зубочисткою, як сумлінний морський біолог.
— Господи Боже, — каже Джордж, — криль, креветка — не один чорт?
— Не один, якщо ти креветка і хочеш розмножитися, — м’яко пояснює Патриція.
Банті різко її уриває:
— Будемо вдячні, якщо ти, Патриціє, надалі утримаєшся від таких розмов. Хоча чого ще від тебе чекати?
Приносять наступну страву.
— Палички! — захоплено гукаю я, розмахуючи ними в Патриції перед носом. Вона відмахується серветкою.
— Ти ж не чекаєш, що я їстиму оцим-от? — здивовано питає Банті у Джорджа.
— Чому ні? Мільйони китайців саме так і їдять, — каже він, незграбно намагаючись підхопити паличками смужку яловичини.
Хто б міг подумати, що він у нас громадянин світу? Банті витягає зі своєї тарілки м’який і довгий пагін сої.
— А це що таке?
— Може, просто поїмо? — пропонує Патриція.
Вона, здається, почувається не в своїй тарілці, бо весь час метушиться, ніби не може всидіти на стільці. Лице в неї ще блідіше, ніж зазвичай, але потім щоками стрімко розповзається креветково-рожевий рум’янець, бо Банті піднімає шматочок свинини і питає:
— Як ти думаєш, а як смакує собака? Якось так?
Патриція здригається, з рожевої знову стає сніжно-білою, а тоді незграбно валиться зі стільця.
— Зате тепер ти знаєш, що в тебе алергія на креветки, — заспокоюю я сестру, коли та лежить на високому білому ліжку в лікарні.
— На криль, — нагадує вона і пропонує мені фруктову жуйку.
Потім починається метушнеча: за тиждень до початку нового семестру Банті розуміє, що мені треба купити нову шкільну форму й перевдягнути з голови до п’ят. Зі школи прислали опис форми, який мене лякає не лише приголомшливою кількістю предметів туалету, якими я маю розжитися, а й суворим тоном. Великі літери й підкреслення слугують пересторогою недбалим батькам. Наприклад: «Темно-синя спідниця, гофрована чи клинка, не пряма, з кишенями» чи «темно-синя блуза з кишенями». Ніхто не пояснює, чому це такий моральний імператив — уникати прямих спідниць. Вказівки щодо взуття теж химерно детальні: наприклад, черевики, щоб перевзуватися у школі, мусять бути «на гумовій підошві, без підборів. (Черевики на ґумці без задника чи сандалі з відкритими пальцями заборонені)». Натомість настійливо рекомендують «сандалі із закритими носами». Що цікаво, цей перелік має вкрай мало спільного з гардеробом Патриції — вона часто виходить із дому у забороненій прямій спідниці й черевиках на ґумці, чим, поза сумнівами, підтверджує своє моральне звиродніння. Проте цей шлях — не для мене, тож ми з Банті блукаємо від «Айзек Волтонс» до «Місіс Маттерсон» чи «Саузкоттс» у нескінченному пошуку «темно-синіх гофрованих шортиків для гімнастики», які рекомендовано «для ігор».
Це — чи не найприємніший час, який ми провели з Банті: можливо, закохавшись, вона віднайшла у собі грайливість. Між покупками ми перепочиваємо у кафе, обставившися великими паперовими пакетами. У кафе «У Бетті» Банті знімає під столом свої туфлі, з’їдає величезну корзинку з полуничної меренги і виглядає майже щасливою.
У середній школі я почуваюся як риба у воді — суворий розклад п’ятдесятихвилинних уроків, дисциплінована черга у їдальні та нові дружні альянси стають величезною полегшею після нескінченної мелодрами нашого домашнього життя. Нервує мене тільки те, що щоразу як новий учитель бачить у списку моє ім’я, він розгублено перепитує:
— Ти — сестра Патриції? — ніби ніхто й уявити не міг, що у Патриції є родина. На щастя, бодай Джилліан ніхто не пам’ятає.
Попри провалені екзамени, Патриція — habituée класної кімнати нижчого шостого класу, тож у коридорах зі стриманими дубовими панелями я бачу її рідко. А коли ми й бачимося, вона цілковито мене ігнорує, що образливо, адже інші старшокласниці вихваляються перед подружками своїми молодшими сестрами, як домашніми улюбленцями.
Час бреде, летить і мчить до кінця семестру, тож я діловито зафарбовую контурні карти, креслю діаграми давньоримського центрального опалення й формулюю речення французькою — чергова мова! Учитель французької каже, що в мене хист до мов, тож я практикуюся за кожної нагоди. Je m’appelle Ruby. Je suis une pierre precieuse. Інколи мені вдається переконати Патрицію зі мною поговорити, але від того у Банті розгорається параноя, ніби ми говоримо про неї.
— Notre mère, — солодким тоном каже Патриція, — est ипе vache, n’est-ce pas?
Коли я чую про вбивство Кеннеді, я — єдина, хто сидить за столом у вітальні і слухає новини по радіо, щоб відволіктися від родинної сварки. Патриція, Банті, а потім і Джордж (саме у такому порядку) зірвалися з-за столу і влаштували такий скандал, що на цьому тлі події у Штаті самотньої зірки маліють. Інцидент почався з того, що у блейзері Патриції знайшли пачку цигарок «Фезерлайт», і не захистив її сфінкс на шкільному значку і підбадьорливе гасло «Quod potui perfeci».
Потім я проводжу чимало часу, навчаючись танцювати твіст — це я готуюся до святкування кінця семестру, яке шестикласники традиційно влаштовують для першокласників. Патриція завжди недолюблювала вечірки, тож свято прогулює, але мені лестить, що староста запрошує мене вести перед у шотландському танці ґей-ґордонс. Після сендвічів і желе ми граємо в ігри, зокрема «музичні колінця» (мабуть, містер Роупер і моя мати були б чемпіонами), а тоді танцюємо під поп-музику — тільки, на жаль, не твіст. Усі віддають перевагу безформним, аморфним танцям, хаотично шаркають ногами й хапаються за невидимі канати.
Проте це не має значення. Я отримую прекрасну характеристику від школи («Банті — сумлінна учениця й окраса будь-якого класу») і хвалюся спершу перед Банті, потім перед Джорджем, а врешті і перед Патрицією, тільки ніхто не виявляє інтересу, навіть коли я клею її скотчем до дверей спальні.
Під кінець року ми опиняємося в Сутінковій зоні, бо 31 грудня до нас прибувають осиротілі Дейзі та Роуз. Вони сплять у спорожнілому ліжку Нелл і, здається, ніколи не плачуть. Напевно, тітонька Бебс прислала їм звісточку зі світу духів, де, сподіваюся, возз’єдналася зі своїми зниклими частинами тіла, тільки нам близнята нічого не кажуть. Банті ставить близнят нам у приклад: здається, бо ті весь час мовчать.
Я засинаю рано, але п’яненька Патриція будить мене перед самою північчю — хоче позгадувати рік, що минув. Вона притягла майже порожню пляшку бристольського вершкового хересу й час від часу робить ковток. Я відмовляюся. Вона збиралася зустріти Новий рік десь у луках Нейвсмайр, на задньому сидінні старенького Говардового «зефіра», але вони посварилися.
— Він вирішив у бухгалтери податися, — каже вона, а язик заплітається від спиртного. Вона намагається підкурити, що не заважає їй кривитися з огидою.