На звороті тієї фотографії блідо-синім чорнилом було написано «1914, Ловтер-стрит». У центрі, оточена рідними, сиділа моя прабабця, кремезна і дебела. По один бік від неї сиділа Нелл (мама Банті), по іншу — Лілліан (сестра Нелл). За ними стояв Том, а в ногах у Рейчел присів наймолодший брат, Альберт. Сяяло сонце, за ними на стіні буяли квіти.
— Та ні, — відмахнулася Банті, — на фотографії з Ловтер-стрит Рейчел, їхня мачуха, а не мати. Вона їй кузина чи щось таке.
Жінка у рамці — справжня мати, справжня наречена — незворушним поглядом міряє час.
— Як її звали?
Банті на секунду замислюється.
— Аліса, — нарешті сповіщає вона. — Аліса Баркер.
Моя свіжовідкрита прабабця, виявляється, померла при пологах, подарувавши життя Нелл, а незабаром по тому мінливий прадід побрався з Рейчел (несправжньою матір’ю, фальшивою нареченою). Банті невпевнено додає, що Рейчел начебто спершу найняли за якісь копійки глядіти за дітьми й підтримувати лад у домі.
— Ще б пак, шестеро ротів без матері, — пояснила вона таким тоном, ніби сповіщала про смерть матері Бембі. — Він мусив знайти собі жінку.
— А чому ти раніше мені цього не розказувала?
— Забула, — з викликом сказала Банті.
Забута Аліса дивилася просто перед себе. Я обережно вийняла фото з рамки, відкривши світові ще клапоть штучного світу кольору сепії — велика пальма у мідному глеку, товсті завіси, задраповані в кутку. На звороті фотографії каліграфічним почерком було написано: «Дж. П. Арман. Мандрівний фотограф». І вицвілий напис олівцем — «20 червня 1888 року».
— 20 червня 1888 року, — сповістила я Банті, яка вихопила фото в мене з рук і придивилася уважніше.
— А так і не видно, правда? Вона так стоїть за диваном, що й не видно.
— Що? Чого не видно?
— Мама народилася у 1888 році. Тридцятого липня. Аліса на цьому фото на восьмому місяці вагітності. Вона вагітна моєю мамою, Нелл.
Може, це й пояснює незворушний погляд? Може, вона вже відчуває, що навколо в’ється смерть, нюшить спідницю кольору сепії, торкається волосся кольору сепії? А Банті все придивляється до фото.
— Ти — викапана вона, — обвинувачувально каже мати, ніби ми зі втраченою Алісою — змовниці й намагаємося затіяти щось прикре.
Мені хочеться порятувати цю втрачену жінку від того, що її спіткає (час). Пірнути у фото, витягнути її...
Уявіть таку сцену.
Сто років тому. Спекотний літній день, двері котеджа на природі відчинені. Надворі двоє хлопчиків чубляться та штурхаються в пилюці, а гарненька дівчинка років дев’яти, трохи за них старша, сидить на табуреті при задніх дверях, ніби й не помічає, як брати шумлять. Це Ада. Її довгі біляві кучері зібрані вогкою від поту стьожкою. У ногах у неї гребуться курчата. Вона мугикає щось ляльці, яку тримає на руках, на лиці — зачудований вираз материнської любові, який чи й побачиш поза різдвяними листівками. Вівчарка спить у тіні сараю по той бік двору, а чорний кіт умостився на дерев’яному плузі, ніжиться на сонці й інколи знічев’я ліниво береться митися. За тином простягаються поля — де корови пасуться, де вівці, а де й порожньо. На південному краю саду в поганенькому крейдистому ґрунті викопали грядки, і там видніються капуста й морква-недомірки, прив’ялі у сухій землі. При дверях котеджу на сонці похнюпилися чорнобривці й волошки.
Ефект загалом такий, ніби хтось узяв сільську ідилію і трошки порушив: сонце надто спекотне, світло надто яскраве, поля надто сухі, худоба надто худа. Зовні котедж пасторальний, як прянична хатка з дахом із цукерок, але є в тому щось підозріле. Хтозна, що чигає всередині?
Раптом дівчинка, не змінюючи виразу обличчя, підбирає камінця, жбурляє у братів і влучає молодшому, Томові, в голову. Хлопці сахаються один від одного, щиро приголомшені таким поворотом, і з криками тікають у поля, згуртовані огидою до сестри. Ада знову опускає погляд на своє дитя-ляльку й далі сидить незворушно. Сонце стоїть високо і жарить від люті. На кухні жінка пече хліб, жбурляє тісто об дерев’яний стіл, підхоплює, б’є, підхоплює, знову б’є. Під столом сидить дитинча — неясно, якої статі — і лупить дерев’яним молотком дерев’яні кубики. (Отже, мабуть, хлопчик). У нього такі самі янгольські кучерики, як і в найстаршої сестри.
Жінка, розпашіла від жару грубки, час від часу випрямляється і проводить рукою по чолу, а тоді розтирає поперек кулаками. У неї болять зуби. Живіт набряк наступним дитям і не дає як слід замісити тісто.
Це Аліса. Це — моя прабабуся. Це — жінка, втрачена в часі. У неї прегарне ясне волосся, заколоте у вогку від поту гульку. З неї досить. Вона от-от вислизне з життя. За примхою генетичного шепоту, що лине крізь час, ми всі (і Нелл, і Банті, і мої сестри, і я) в миті хвилювання проводитимемо рукою по чолу точнісінько так само, як оце Аліса. На носі в неї борошно.
Алісі 31 рік, і вона вагітна сьомим малюком (одного вже втратила — Вільяма, Адиного брата-близнюка, забрала якась лихоманка, коли йому було тільки три місяці). Сама Аліса була з Йорка. Її мати, Софія, побралася зі значно старшим чоловіком, а її батько ще й тішився, що доньці шалено пощастило, адже її старша сестра — Ганна — накликала на родину ганьбу, втікши з чолов’ягою, якого зі скандалом вигнали з флоту. Здавалося, на його доньок чекали геть протилежні долі: одна жила у статках і добробуті, друга — у злиднях і ганьбі. Чоловік Софії розбагатів, скуповуючи і продаючи землю під залізницю — він умить озолотився, але, як виявилося, завдяки шахрайству (а потім повісився).
Отже, народилася Аліса в ошатному домі на вулиці Міклґейт, де була сонячна дитяча кімната і більше слуг, ніж треба, а коли їй сповнилося чотирнадцять, родинні статки здиміли, а добре ім’я змішали з брудом. Софія обожнювала свою доньку-одиначку, але так і не оговталася від скандалу і смерті чоловіка, тож, щоб дати раду розбурханим думкам, вдалася до опію і врешті випадково прийняла смертельну дозу.
Бідашку Алісу ростили, щоб грати на піаніно й чарувати зір, аж раптом вона в неповні вісімнадцять лишилася сиротою, та ще й — що гірше — шкільною вчителькою, і не було в нею за душею нічого, крім материного годинника і срібного медальйона, який дідусь подарував їй на день народження.
Зі своїм майбутнім чоловіком вона познайомилася у 21. На той час вона вже майже рік жила в селі Роуздейл, де погодилася на посаду директорки маленької сільської школи на одну вчительку й велику грубку, яку треба було топити дровами. Учні стікалися з навколишніх ферм, а відвідуваність була поганенька, бо більшість дітей походила з родин сезонних робітників і мусила й собі помагати на землі. Аліса ненавиділа вчителювати і серед зелених долин сумувала за міськими принадами Йорка. Вона саме готувалася поринути в чорну меланхолію, коли якогось суботнього дня у травні до неї підкотила доля.
Моя прабабуся вийшла прогулятися сільськими дорогами. День заповідався гарний — уздовж доріг розквітнули дикий бузок і глід, усе пахнуло свіжістю й новизною, але вона від того тільки поринула в меланхолію ще глибше. А тоді, ніби у відповідь на її настрій, невідь-звідки нагнало грозові хмари, і бабуся, яка вийшла з дому в міцних черевиках, але без парасольки, виявилася безпорадною перед зливою. Вона промокла до нитки, коли Фредерік Баркер підкотився до неї на своїй бричці й запропонував підвезти до школи.
У нього був рівний і родючий клапоть землі в глибині Роуздейльської долини, гарненький котедж медвяного кольору, череда рудих девонських корів і сад, де його батько Вільям висадив уздовж муру шпалерні персики, які родили тверді й кислі плоди. Прабабуся необачно дозволила себе причарувати — хтозна, чим: може, легковажними теревенями, а може, солідною фермою і персиками. Він був на дванадцять років старший за неї і залицявся аж рік не покладаючи рук: то сиру принесе, то персикового варення, то дрів для шкільної грубки. Десь навесні наступного року настала мить, коли вона вже не могла відкладати вибору: чи то й далі вчителювати (ненависне заняття), чи то прийняти Фредерікову пропозицію руки і серця. Вона обрала друге, а тоді не минуло й року, як вона народила двійнят: Аду і Вільяма.