— А ти ким станеш, Патриціє? — обережно питаю я.
Вона задумливо видихає дим і сипле попелом навколо.
— Не знаю, — нарешті каже вона, а потім додає: — Мабуть, просто хочу бути щасливою.
І з усіх її амбіцій саме ця чомусь видається мені найреволюційнішою.
— Що ж, — кажу я, коли дзвони на церкві неподалік починають вітати новий 1964 рік, — якби мені на день дали лампу Аладдіна, то я здійснила б твоє бажання.
Але тут я помічаю, що вона вже заснула, тож виймаю запалену цигарку у неї з пальців і старанно гашу об останнє зображення в календарі з видами старої доброї Англії — милий котеджик під стріхою, з трояндами при дверях і димом із димаря.
Англо-бурська війна скінчилася! На вулицях весь день святкують. За щасливим збігом, на Сент-Джордж-Філд саме прибув великий мандрований ярмарок — Лілліан і Нелл збиралися відвідати ці шатри, освітлені гасовими лампами, й потішитися перебуванням у натовпі, сповненому патріотичного піднесення. Альберт пішов на рибалку зі своїм друзякою Френком, а Том уже з’їхав із дому й винайняв кімнату на Монкґейт. Лілліан було п’ятнадцять, а Нелл — чотирнадцять; обидві вже працювали. Лілліан влаштувалася пакувальницею на фабрику «Ровнтрі». Коли вона тільки полишила школу, Рейчел влаштувала її у прислужниці, але якогось ранку Лілліан стала на кухні, схрестила руки, задерла підборіддя й заявила, що не збирається ні перед ким колінкувати. Нелл щоночі молилася, щоб сестра знайшла роботу, бо їм дуже потрібні були нові черевики, а Рейчел заявила, що доки Лілліан не почне заробляти, про взуття можна й думати забути. А старі вже геть зносилися, під шкарпетками відчувалася бруківка.
Нелл заробляла копійки — вона допомагала капелюшнику на Коні-стрит; сестри щотижня віддавали все зароблене мачусі, а та неохоче повертала їм кілька мідяків. Утім нові черевики вони таки отримали ще до того, як Лілліан знайшла роботу, бо Лілліан так стомив стан взуття, що якогось ранку вона вийшла з дому босоніж. Рейчел почервоніла від гніву, але нарешті дала їм гроші на обновки — сорому знести вона не могла.
— Можна ми ввечері підемо на ярмарок?
Спитала, звісно, Лілліан. Нелл була така соромлива, що майже завжди просила Лілліан говорити за неї. Рейчел подивилася крізь неї і проігнорувала репліку.
— Скажи «будь ласка», — прошепотіла Нелл сестрі на вухо.
Лілліан скривилася:
— Будь ласка, можна ми ввечері підемо на ярмарок?
— Ні.
— Чому?
— Бо я так сказала.
Рейчел перевела погляд з однієї сестри на іншу, ніби ті були несповна розуму, а тоді підняла гору чистої білизни і вийшла з кухні. Лілліан схопила зі столу дерев’яну ложку і пожбурила мачусі вслід, але Рейчел не постояла в боргу: дочекавшись, коли дівчата піднімуться до себе в кімнату, провернула ключ у замку й закрила їх усередині.
Вони сиділи на підлозі своєї спальні і зашнуровували нові черевики із м’якої чорної шкіри. Такого шикарного взуття у них іще ніколи не було.
— Вона дізнається, — сказала Нелл, вдивляючись у ще не подряпані носаки.
— Байдуже, — сказала Лілліан, підвелася й відкрила вікно.
Вони ще жили у тісній квартирці на Волмґейт, з видом на брудний двір. Під вікнами їхньої спальні було вогко, пахло помиями, бруківку вкривав слизький зелений мох. Зате посеред двору крізь тріщину між плитами багато років тому проріс бузок — насінину занесло сюди із якогось милого садочка далеко від темного Волмґейту. Кора в нього була груба й порепана, ніби хтось дер стовбур велетенською виделкою, зате квітнув він так само рясно і щедро, як дерева у значно багатшому дворі. Минулого року Лілліан простягла руку з вікна спальні, відламала товсту гілку й поставила у старий глек, і п’янкий запах бузку тішив їх іще кілька тижнів.
Нелл розчесала Лілліан і підв’язала їй коси стрічкою, а потім Лілліан віддячила їй тим самим.
— А я думаю, що гілки не витримають нашої ваги, — прошепотіла Нелл, коли Лілліан перекинула ногу через підвіконня.
— Не метушися, Неллі, — прошепотіла Лілліан, уже тримаючись однією рукою за гілку, а тоді відштовхнулася від підвіконня і вхопилася за стовбур.
— Бережи черевики, Лілі! — прошипіла Нелл, коли Лілліан поповзла деревом униз.
Коли вона сягнула землі, то гукнула:
— Давай, Неллі, це легко.
Неллі вже сиділа на підвіконні, але потім відсахнулася: вона здавна боялася висоти, і від погляду вниз у неї замакітрилося в голові. А спинив її не страх висоти, а думка про гнів Рейчел, коли та дізнається, що сестри порушили заборону. Нелл жалібно потрусила головою.
— Не піду я, Лілі.
Хай скільки Лілліан вмовляла і благала, усе марно, тож урешті вона сердито пирхнула:
— Ну ти й боягузка, Неллі! Ти як собі знаєш, а я піду!
І вона не озираючись перетнула двір і зникла з поля зору. Нелл довго стояла перед відкритим вікном. Теплий травневий вітерець ніс у двір гомін людей, що святкували завершення війни.
Лілліан повернулася із розпатланим волоссям, обдертими черевиками і тріумфальною посмішкою, вже коли сльози у Нелл давно висохли, а на стемнілому небі виткнулися перші зорі.
Нелл відкрила їй вікно і допомогла перелізти через підвіконня.
Лілліан витягла з кишені паперовий пакетик карамельок і поділилася з сестрою.
— Дуже гарно було, Нелл, — сказала вона, сяючи очима.
Уночі здійнявся вітер і почався дощ. Нелл прокинулася від того, що гілка бузку стукала у вікно спальні. Вона лежала у пітьмі, широко розплющивши очі, і слухала, як поруч мирно дихає Лілліан. Нелл хотіла бути як Лілліан. Дощ і стукіт у вікно гучнішали, вітер посилювався, а Нелл здавалося, що вона вже не засне.
Розділ дев’ятий
1964. Канікули!
Ну, поїхали! Не до чарівника Смарагдового міста, звісно, зате на канікули.
— Ну, поїхали! — радісно сповіщаю я Патриції.
— Замовкни, Рубі!
Замовкнирубі, замовкнирубі. Можна подумати, що у Світі За Патрицією мене так і звати. Вона діловито малює непристойні анатомічні схеми на запітнілих вікнах машини. І всередині, і зовні машини холодно й вогко, і така погода нічого доброго для наших канікул не звістує. Роки, коли ми винаймали квартиру у Брідлінґтоні чи Вітбі, уже минули, і тепер на нас чекають екзотичніші місцини (Сіджас, Північний Вельс), а почнемо ми з чи не найекзотичнішого місця — Шотландії!
Ба більше, подорожуємо ми конвоєм чи бодай тандемом — наш караван із двох верблюдів очолює блакитний «форд консул класик» наших сусідів і друзів, Роуперів. Банті прекрасно грала б у покер, судячи з того, як вправно робить незворушне лице, коли Джордж висуває цю ідею, «побазікавши» з містером Роупером над живоплотом-муром між нашими приміськими фортецями. Ми з Банті саме згодовуємо тостеру різну випічку — пампушки, здобні булочки, кекси і так далі — коли із саду заскакує Джордж, наносить багна у дім і заявляє:
— Я тут поговорив із Клайвом — що ви на те, аби влітку поїхати на канікули з Роуперами?
Банті вмить натягає свою посмішку й перепитує:
— З Роуперами?
Саме в ту мить із тостера вилітає пампушка.
— З Роуперами, — нажахано повторюю я, підскакуючи, щоб упіймати здобу.
— А чом би й ні? — життєрадісно каже вона, змазує пампушку маслом і пропонує Джорджеві.
Він відмовляється і йде мити руки у кухонній раковині. Банті така приголомшена, що навіть не лає його за доріжку брудних слідів на червоно-білих вінілових плитах, як у схемі з підручника (чи підніжника) Артура Мюррея з танців. Спостережливіший чоловік одразу зрозумів би, що йому наставляють роги.
Інколи у задньому вікні машини Роуперів, як чортик із табакерки, з’являється Кеннет і починає корчити гримаси — то очі скосить, то язика висолопить, то вуха заткне пальцями. Жіноча половина родини Леннокс стоїчно його ігнорує. Банті вдячна долі, що у неї немає сина, і поведінки Кеннета не розуміє, а ось Джордж не стримується й озвучує свій вердикт: