Кріанларік губиться за пеленою дощу, і лише проїхавши за ним кілька миль, ми розуміємо, що звернули направо, а мали наліво:
— Що він робить? Він повертає, він повертає!
Де Шотландія? Що таке Шотландія? Може, Шотландія — це і є дощ, що згустився й набув форми будинків і пагорбів? Може, це туман, із якого проступають придорожні кафе із назвами штибу «Кухня крофтера»? («Не давай цього малому, Крістіна, його знудить. Ну ось, що я тобі казала?») Хтозна. Місце, до якого ми ідемо, носить назву штибу «Ох-на-кок-а-лікі». Роупери і наші батьки спокусилися брошурою під п’янкою назвою «Канікули на шотландській фермі», тож у них перед очима постають гарячі коржики і пундики, на яких плавиться солонувате масло, золоте, як сонце, і густа каша на парному молоці.
Ледве я встигаю поринути у тривожну дрімоту на незручному, кістлявому плечі Патриції, як ми знову зі скреготом гальмуємо.
— А цього разу чого?
— До вітру! — волає містер Роупен і безпорадно вибачливо жестикулює, доки «Гарріет» витягає немовля Девіда з машини і тримає над порослим травою узбіччям. З нижньої частини його тіла цебенить рідина кольору слабенького чаю.
— Не розумію, чого вона вважає за потрібне виставляти такі речі на загальний огляд, — бридливо каже Банті. — У неї й акцент снобський, і в закритій школі побувала, — («Пошли туди мене, — бурмоче Патриція, — будь ласка»), — але насправді вона справжня нетіпаха.
Нетіпаха! Яке чудове нове слово.
— Нетіпаха, — шепочу я Патриції, смакуючи нову знахідку.
— Так-так, нетіпаха, — твердо повторює Банті. — От вона хто.
— Не хвойда, значить, на відміну від тебе? — каже Патриція достатньо голосно, щоб її почули, але недостатньо голосно, щоб повірили власним вухам.
Якийсь час триває напружена тиша, але десь на рівні Долмоллі Патриція заводить пісні зі «Співаника Патриції Леннокс», у яких незмінно фігурують ніжні дівчата, мертві профспілкові діячі, зрадливі коханці та цілі юрми людей, що заходяться плачем і зазнають різні «біди», і під цей супровід ми й котимося далі у цілком доброму гуморі. Банті зривається, допіру коли ми завиваємо «покрооооови» — невже ми не розуміємо, що це пісня про перелюб? Вона гукає «Заткніться нарешті» і вручає нам чипси зі смаком сиру й цибулі, щоб ми нарешті змовкли.
Дорога стає вужча, а погода — вогкіша. Повітря, здається, темніє, хтозна, через дощ чи через наближення вечора. Ми обережно прокладаємо собі шлях крізь надвечірні сутінки, ніби крізь ворожі лави, що намагаються сповільнити наше просування. Ми знову рвучко гальмуємо («Повірити не можу!») і зітхаємо, коли Кеннет бреде до куща дроку, на ходу розстібаючи сірі фланелеві шорти.
— Чому він не сходив, коли вони зупинялися раніше? Вона що, головою не думає?
Банті видихає ротом, як тягловий кінь. Крістіна вибирається з машини і йде в кущі за братом, а місіс Роупер знову піднімає немовля Девіда, як чайник.
— Вони ж сходили у готелі? — уточнює Банті й порхає, ніби не вірить, які слабкі сечові міхури у Роуперів. (Під керівництвом Банті у нас сечові міхури як чугунні).
— Важить не мета, — мрійливо каже Патриція, — а мандрівка.
(Вона читає не лише «Тристрама Шенді», а й «У дорозі», тож не дивно, що вона виробила дзен). Аж ось ну, поїхали! Уже вкотре — стежкою із жовтої цегли чи бодай сумнівною дорогою з однією смугою.
— У цієї дороги хоч номер є? — питає Джордж, згорбившись над кермом, щоб було краще видно. — Хоч би фари срані увімкнув!
І люто блимає фарами.
А тоді на безіменній і безномерній дорозі з’являється чергова небезпека — вівці!
— Та ці засранці повсюди! — у жасі гукає Джордж.
Банті стежить за вівцями («Прямо по курсу! Обережно! Ота переходить дорогу! Не спускай ока з тієї зліва!»).
Патриція втомилася від «Тристрама Шенді», тож ми знову беремося грати у «Я бачу...» — тільки тут не видно нічого, крім овець.
А тоді стається біда, де її не чекали, себто не через овечий слалом: у Роуперів спускає шину.
— От бачиш! — тріумфує Джордж, якому Банті вже кілька тижнів торочить, наскільки у Роуперів машина краща, ніж у нас (що правда).
Банті тільки мотає головою й уїдливо каже:
— Шину в кого завгодно може спустити.
— Такий він, життєвий шлях, — каже Патриція з усмішкою, гідною Будди.
Джордж неохоче вилазить із машини й допомагає містерові Роуперу поміняти колесо, чи то пак, колесо міняє містер Роупер, а Джордж подає йому інструменти, як медсестра на операції. Банті й собі виходить подивитися, як Джордж плутає гайкові ключі, а містер Роупер мужньо і шляхетно приймає виклики долі. («Молодець, Клайве!») Тим часом Кеннет гасає навколо, розкинувши руки, і гуде — це він прикидається літаком, твердокрилою комахою чи, може, і тим, і тим.
— Слава Богу, що в мене дівчатка, — каже Банті, коли сідає назад у машину (і це — єдиний раз, коли вона висловила вдячність за наше існування). Джордж залазить на водійське сидіння й ну, поїхали! Знову.
Ми, поза сумнівом, уже наближаємося до нашої Мекки — проминувши кілька хуторів із назвами штибу «Ок-на-кок-на», ми нарешті знаходимо потрібне село. Ми звертаємо наліво, розвертаємося назад, звертаємо направо, знову розвертаємося назад і повертаємося до з’їзду наліво, куди рушили спочатку.
— Чорт забирай, — втомлено каже Джордж, уже вкотре розвертаючись у три прийоми, а Банті обурено махає руками.
А потім знову ну, поїхали! — цього разу вже востаннє. Ми трусимося і брьохаємося незаасфальтованою дорогою, доки не в’їжджаємо на болотисте подвір’я, де розлючено квохчуть кури. З одного боку стоїть довга низька прибудова, з іншого — старий сарай, а з третього — велика квадратна будівля із сірого каменю. Це і є обіцяна ферма. Пекельні канікули ось-ось почнуться!
Мешканців ферми, що стане нашим прихистком на наступні два тижні, звати фон Ляйбніц — як на мене, прізвище не дуже шотландське. Може, треба було обрати у брошурі якихось Макаллістерів, Макбетів, Маккормаків, Макдейдів, Макюенів, Макфадденів, так хоч би Макляйбніців, аби тільки прізвище починалося на «мак», а не «фон». Згодом ми встановлюємо, що містер фон Ляйбніц («Звіть мене Гайнріх») — німецький військовополонений, якого послали працювати на фермі, де він і лишився, побравшись із вдовою фермера, місіс фон Ляйбніц чи Ейлін Макдональд (так її звали до того, як загиблого у Північній Африці чоловіка замінив ворог). Унаслідок цієї історії й того факту, що місіс фон Ляйбніц народилася в Абердині, сімейство почувається чужинцями в Ок-на-кок-а-лікі. Можливо, саме це пояснює їхню сувору вдачу.
— То це була ферма старого Макдональда, як у пісеньці? — жартує Джордж, вислухавши їхню історію, але фон Ляйбніци дивляться на нього з кам’яними обличчями. У них узагалі немає почуття гумору — порівняно з нашими господарями навіть Банті дотепниця. Вони поєднали пруський відчай із пресвітеріанською суворістю, і вийшла нездоланна комбінація. Це високе, жилаве, випростане, суворе подружжя явно вважає відпочивальників істотами легковажними і слабосилими. Може, вони й мають рацію.
Зі спальнями виникає стільки клопоту, що мені згадуються таксономічні дискусії щодо будови духовного світу. Як нас групувати? Хлопчики до хлопчиків, дівчатка до дівчаток? Роупери до Роуперів, Леннокси до Ленноксів? А що ж дорослі — подружні пари разом? Чи ні? Місіс Роупер командує, доки Банті пускає бісики містерові Роуперу.
— Тобі помогти, Банті? — мрійливо питає він і тягнеться до її валізи.
Їхні пальці торкаються і завмирають на нестерпно довгу мить, доки їх не розділяє Патриція, яка кидається вгору сходами, схопивши на ходу валізу.
Місіс Роупер запроторює всіх дівчат у кімнату на горищі, де пахне пліснявою, і Патриція притьмом займає односпальне ліжко, тож мені лишається ділити двоспальне з Крістіною, яка по півночі вимагає, щоб я посунулася, хоча я й так сплю на краєчку, а ще півночі скрегоче зубами й бурмоче уві сні.