Уранці ми збираємося за довгим дубовим столом у холодній темній їдальні. На перший сніданок нам подають охололу солонувату кашу без молока й цукру (на обурення Патриції), а потім — по скибці бекону на брата і по гірці холодних печених бобів. Так у в’язниці їдять, а не на канікулах.
— Холодні боби? — дивується Банті.
— Може, у шотландців так заведено, — припускає містер Роупер, і додає: — Чи у німців.
Саме в ту мить Патриція вискакує з-за столу, сповіщає всім, що зараз виблює, і дотримується свого слова, навіть не добігши до дверей («Гайнріху, неси-но ганчірку, дівча виблювало!»). А вона-бо ще й не поснідала! Не минуло й 24 годин, відколи почалися наші канікули, а троє людей уже виблювало. Скільки ще разів це повториться? (Багато).
А далі канікули йдуть псу під хвіст. Зайнятися на фермі нічим — можна спостерігати за п’ятьма коровами, що їхнє молоко потрапляє на комбінат, а не нам у кашу, можна дражнити чотирьох курок, що їхні яйця потрапляють до просмоленого барильця, наповненого силікатом натрію, можна розглядати вогкі, прибиті дощем поля ячменю, а поза тим розваг нема, як не рахувати овець, що розсипалися, як грудки вапняку, пологими горбами, порослими бурувато-зеленими травами й папороттю.
А справжня Шотландія (готуючись до канікул, я прочитала «Роб Роя», «Вейверлі» й «Единбурзьку в’язницю») простягається вдалині, за пагорбами й за обрієм, як у пісні, за дальнім краєм ділянки фон Ляйбніців, де бузок і багрянець зустрічаються з видноколом і перетікають у небо, підбите колючим лісом кольору зеленого скла.
— Аха, — каже містер фон Ляйбніц, який сьогодні балакучіший, ніж зазвичай, — то частина штародафнього Каледонского лісу.
У мене стискається серце, бо це вже більше схоже на Шотландію Скотта.
(— Правда ж, цікаво, що шотландця звали Скоттом? — пробую я зав’язати розмову з місіс фон Ляйбніц, коли мене кидають під її наглядом Чорного вівторка, про що, на жаль, більше далі.
На що та тільки й каже:
— А ти в нас дівчатко цікаве, ага?
Бо сама вона не читає нічого, крім «Порадниці»).
Ми з подивом виявляємо, що опинилися геть далеко від моря, і починаються дискусії, хто в цьому винен — Джордж знову таврує географічну нездалість містера Роупера, а Банті відстоює честь свого коханця. Дорослі розробляють кілька вилазок до моря та інших «історичних та архітектурних пам’яток» — місіс Роупер захопила путівник. Перша поїздка буде до містечка Форт-Вільям через славетне поселення Ґленко.
— Чому воно славетне? — питаю я у місіс Роупер, яка однією рукою тримає путівник, а іншою розмахує закаляним за ніч підгузником немовляти Девіда.
— Бо там була бійня, — обтічно каже вона.
— Через бійню, — переказую я Патриції.
— Прекрасно, — з насолодою каже вона.
— Ні, ні, — поквапцем уточнюю я, — бійня була давно.
Але по очах Патриції видно, що вона думає не про Кемпбеллів і Макдональдів, а про Роуперів і Ленноксів. Чи, може, лише про Ленноксів.
На в’їзді до Ґленко збираються грозові хмари — і буквальні, і метафоричні.
(— Ага, — підтверджує згодом місіс фон Ляйбніц, — те ваше Ґленко — мокрадло на мокрадлі).
По обидва боки від нас загрозливо темніють горби, але ми прибуваємо до Форт-Вільяма без пригод і масакр, щоб насолодитися умитими дощами принадами. Ми одразу гулькаємо в чергову «кухню», цього разу «гірську», де повно людей і стільців, промоклих плащів і вогких парасоль, а агресивне сичання кавоварки заглушає розмови. Дорослі, як вони себе комічно називають, замовляють каву у скляних чашках. Банті всміхається містерові Роуперу понад червоною жерстяною попільничкою й питає:
— Цукру, Клайве? — і простягає йому глечика з нержавійки, ніби в ньому не коричневий цукор, а золоті яблука Афродити.
— Дякую, Банті, — каже він, і вони завмирають, усміхаючись одне одному. Решта заворожено дивиться, як він мішає цукор — один оберт, два, три, чотири, п’ять — доки місіс Роупер раптом не каже:
— Ти ж п’єш каву без цукру, Клайве!
Це вириває нас із задуми.
Патриція обережно сьорбає воду, я замовляю чай, Крістіна — молоко, Кеннет — фанту, а немовляті Девіду дозволяють поласувати банановим мілкшейком, який місіс Роупер переливає у дитячу чашечку. Банановий мілкшейк — хворобливого жовтого кольору, який не має нічого спільного із фруктами, тож мене анітрохи не дивує, коли малий уже за кілька хвилин випльовує більшість цього місива. Патриція поквапцем зникає за дверима, позначеними як «Дівоньки», але, з гордістю мушу доповісти, більшість допиває свої рідини без ексцесів.
Тут ми виявляємо, що забули путівник у Ок-на-кок-а-лікі, і понуро блукаємо вулицями, вишукуючи якісь архітектурні чи історичні пам’ятки, доки врешті не вибрідаємо на «Гайлендську сувенірну крамничку», де скуповуємо масу непотребу, оздобленого вересом і будяками, хоча особисто я в захваті від свого «Ілюстрованого кишенькового путівника шотландськими тартанами», попри те, що добру половину орнаментів подали у чорно-білій версії. Ми здуру накуповуємо солодощів — ірисок на віскі, льодяників — кислих сливок (продавчиня запевняє, що це такі традиційні шотландські ласощі), единбурзьких камінців і довгих канатів лискучої локриці. Несподіваний і болючий серпневий град змушує нас прийняти рішення відступити з форту — ми відходимо до парковки, щоб навпростець повернутися до ферми.
На зворотному шляху ми поїдаємо свіжопридбані солодощі замість обіду, й уже незабаром Роупери з’їжджають на узбіччя («Він гальмує!»), щоб немовля Девід забризкав жовтою банановою блювотою траву, а за дві хвилини відтоді, як ну, поїхали! вдруге, спиняємося вже ми, бо дівоньку знову вивертає. Навіть непохитна місіс Роупер мусить «подихати свіжим повітрям» під низьким небом Ґленко.
— Бідолашна Гарріет, — каже Джордж, від чого Банті втуплюється в нього з німим зачудуванням, бо «бідолашна Банті» він ніколи в житті не казав.
Проте Банті не встигає висловити подиву, бо Патриція тихо стогне, і доводиться знову гальмувати.
Я співчутливо тягну:
— Ніхто не знає лих твоїх, Патриціє.
— Замовкнирубі.
Воно й не дивно, що минає кілька днів, перш ніж ми зважуємося на чергову вилазку, а тим часом знаходимо собі інші розваги — кілька разів ходимо подивитися, як доять корів, а Патриція заводить дружбу з однією куркою. Вечорами ми вдаємося до старосвітських забав. Наприклад, на фермі знаходиться піаніно, геть неналаштоване, і Крістіна розважає нас своїми своєрідними версіями пісеньок «Мій милий за океаном» і «Дім, любий дім» (ми з Патрицією ніколи не розуміли популярності цієї мелодії). Читва теж доста: скорочені перекази романів від «Рідерз Дайджесту» і замашна Біблія у чорній шкіряній палітурці, така велика, що нею вбити можна. Ми, звісно, граємо у снап, а місіс Роупер учить нас пікету. Попередні гості лишили детективну настільну гру «Доказ», у яку ми часто граємо, тільки вона не послаблює смертовбивчі потяги, а, здається, зміцнює. Із цього ви, звісно, зрозуміли, що chez фон Ляйбніц не має телевізора, тож у нас вивільняється чимало часу, аби спізнати всі принади життя у родині на два ядра.
Ми проводимо кілька відносно безжурних днів на Бездонному озері.
— Точно бездонному? — уточнює містер Роупер.
— Ага, дна нема, — запевняє містер фон Ляйбніц.
Насправді це радше ставочок, затиснутий між обсипаними вівцями пагорбами, чорний, як грудка локриці, що й наводить на думки про незглибиму безодню. Містер фон Ляйбніц позичає нам вудки, тож місіс Роупер, містер Роупер і Джордж витанцьовують на березі, але піймати нічого не вдається. Мабуть, уся риба втекла до Австралії. Тим часом немовля Девід лазить навколо, як велика обридлива комаха, а Патриція скулюється у траві, читає «Гамфрі Клінкера» й люто зиркає на малого щоразу, як він наближається.
Банті кружляє навколо озера, закидаючи замість вудочки багатозначні погляди. Попри те, що її любовним пригодам серйозно перешкоджає присутність місіс Роупер, вона знову і знову підходить до містера Роупера. Дивовижно, скільки разів на день вони натикаються одне на одного, торкаються пальцями, потягнувшись по чашку, чи штовхаються, намагаючись одночасно пройти у двері, ніби містер Роупер — магніт, а Банті — металева стружка.