Крістіна намагається захомутати мене в ігри, які сама вигадує. Усі вони засновані на припущенні, що ми — коні. Кінських забав уникнути складно, моя єдина надія на порятунок — поскакати світ за очі у найближчі горби і сподіватися, що вона мене не наздожене. Зрідка мені вдається втекти, коли вона відволікається на Девіда («О Боже, а де ж немовля?») чи Кеннета, який вмовляє її помогти перевірити, чи справді озеро бездонне («Кеннете, вилазь із води негайно!»). Мені здається, що найкращий спосіб перевірити глибину — пожбурити Кеннета у воду.
Я намагаються триматися від озера чимдалі, бо мені біля нього тривожно. Щоразу, як я підходжу до води заблизько, мені здається, що воно намагається мене засмоктати у нескінченну пітьму. Щось воно мені нагадує, ось тільки про що?
Нам випадає кілька погідних днів («Довго ся погода не протримається», — похмуро каже містер фон Ляйбніц, мотаючи головою, і місіс фон Ляйбніц погоджується: «Так, наступного тижня за це поплатимося»), тож прогулятися горбами й долинами до озера видається цілком привабливою перспективою. Якогось спекотного і ясного дня я відриваюся від Крістіни, вибігаю на вершечок найвищого пагорба над озером і, засапавшись, мов кінь на перегонах, падаю в жорстку траву, колючу, як солом’яний матрац. Унизу виблискує вода, що береже свою бездонну таїну, а навколо неї бездумно рояться люди. Удалині порослий вересом виднокіл зливається із безкраїм блідим небом, на якому ні цяточки, як не рахувати канюка, що висить зловісним пророцтвом, і я відчуваю чисте піднесення, несподіваний дар, від якого діра всередині, що лишилася після якоїсь втрати, закривається і затягується. Звісно, ця радість скоро закінчується, бо мене кличуть униз обідати (місіс фон Ляйбніц пакує нам перекус, щоразу такий самий — бутерброди з тушонкою, перестиглі банани, чипси без смаку і м’ятне печиво), а коли ми рушаємо додому, усе повертається до звичного стану. Моє бездонне озеро самоти нікуди не ділося.
Патрицію весь час нудить, а всі інші вже оклигали, тож на понеділок заплановано нову пригоду: вилазку до Обана. Містер Роупер сміється, що гірше, ніж у поїздці до Форт-Вільяма, уже не буде.
По дорозі ми зустрічаємося з уже знайомим випробуванням — треба здолати овечу смугу перешкод і кілометра півтора попетляти за особливо зухвалою тварюкою («Та переїдь ти її!»). Патриція блює у верес.
— Що з тобою не так? — огризається Банті.
— Душа болить? — співчутливо питаю я.
— Замовкнирубі.
Спускаючись до Обана, ми бачимо, що море облямовує світ, а небо над нами стає прозоре і водянисте. При дорозі невідь чому стоїть волинкар у повному строї (я встигаю відзначити, що кілт у нього клану Андерсонів), тож ми в’їжджаємо в Обан під журливий наспів його піброха. І я вже наготувалася тішитися канікулам, аж ні, дорослі починають говорити про «маленьку подорож човником, чи тут треба казати манюню подорож, ха-ха? Після обіду» — містер Роупер сміється й випадково треться об Банті, коли ми заходимо в готельний ресторан із килимом із тартану (клану Макґреґор). На обід ми з’їдаємо по смаженій рибі з картоплею, крім Патриції, яка з’їдає тільки одну ложку й зеленіє, як вода у затоці.
Паром до острова Малл відпливає гордовито, як grande dame, доки ми намагаємося впакуватися у власне судно — крихітку «Бонні Блубелл», рибальський човник, що не заслужив права називатися повноцінним човном. Ми знайшли його під знаком, на якому було написано «Подорожі затокою», а нижче «Власник — містер А. Стюарт». Джордж гукає:
— Дональде, аді, де штани подів?
Містер Стюарт дивиться на нього із нищівною сумішшю жалю і зневаги.
Нічого страшного, — запевняю я себе, всідаючись обіч Патриції на сидіння з дощок. Погода, врешті, добра, а затока невелика. Мотор робить дир-дир-дир, і ну, поїхали! Якби її не засліпила любов, Банті на такий човник і не ступила б, але навіть у зміненому стані вона швидко усвідомлює масштаб помилки. Коли ми виїздимо із затоки, вона блідне й шепоче:
— О ні.
— Що сталося, Банті?
У голосі в містера Роупера бринить щира тривога, і він прихиляється до неї. Місіс Роупер і Джордж нашорошують вуха від інтимної нотки в його голосі, але місіс Роупер одразу відволікається на немовля Девіда, якому забаглося знову прикинутися чайничком. А ось Джордж починаючи з тієї миті вже не розслабляється й назирає за коханцями, як яструб.
Щойно ми полишаємо затоку, вода, доти рівна, як скло, змінюється й починає брижитися від хвиль. Море вже не блакитне, як незабудка, а винно-темне, закипає біда. Вітри штовхають і торсають човника з відважними моряками.
— Бідолашна Банті, — каже містер Роупер, коли вона вивергає рибу і картоплю за борт.
Я прекрасно розумію, як вона почувається, бо мій шлунок і собі витанцьовує гірські танці. Патриція сповзає на дно човна, і я підсовуюся до неї ближче. Коли я стискаю їй долоню, вона без вагань відповідає мені тим же. Так ми і тримаємося одна за одну в німому жаху.
— Просто вітерець манюній, — гукає містер Стюарт, що нас анітрохи не заспокоює, особливо містера Роупера, який і собі волає, намагаючись перекричати вітер:
— Манюній чи не манюній, але, друже, щось цей човник не створено для вітрів.
Не знаю, у чому тут річ: може, в англо-імперіалізмі в тоні містера Роупера, а може, у тому, що насправді наш капітан належить до розвиненішого виду з повіками на вухах. Хай там як, слова містера Роупера пролітають йому повз вуха, і він пливе просто в бурю.
Місіс Роупер зайнята немовлям Девідом, який обмочився й розкричався, Крістіною, яка стогне й хапається за живіт, і Кеннетом, який звісився через борт, явно намагаючись зміряти глибину власним тілом. Містер Роупер навіть не поривається помогти дружині: натомість він підсовується до Банті, так що човен загрозливо перехиляється між Сциллою Джорджевих ревнощів і Харибдою Обанської затоки.
А тоді я починаю кричати, саму себе налякавши, страшний крик розпачу здіймається з бездонного озера в мені, з місця без назви, координатів і краю.
— Вода, — ридаю я Патриції в шию, — вода!
Вона робить усе що може, аби мене заспокоїти.
— Розумію, Рубі...
Але решту її слів відносить вітер.
Бодай дитяче ридання переконує містера Стюарта з великим трудом розвернути човен і рушити до безпеки, до суші.
Проте від шторму ми ще не порятувалися. Того вечора місіс Роупер лишається нагорі з Крістіною: всім іншим на суші стало краще, а Крістіні — ні. Містер Роупер вкладає немовля Девіда спати, а тоді спускається до решти товариства, щоб пограти в «Доказ». Він займає місце біля Банті й підсовує свій стілець упритул до неї. Вони весь час гиготять і випадково торкаються руками, доки у вирішальний момент у грі Джордж нарешті не зривається. Міс Скарлет (Банті) і Преподобний Ґрін (Клайв) занадто часто усамітнюються в Тюдорівському завулку, так що Джордж урешті скидає маску й вибігає з кімнати.
— Це ж треба, — каже Банті, — які ми ніжні.
Незабаром після того відбувається кілька драматичних подій у темпі, властивому хіба що дешевому фарсу. Після поспішної Джорджевої капітуляції міс Скарлет і Преподобний Ґрін виходять із гри, і далі їх застукують у їдальні, де, нездатний більше тамувати пристрасть, містер Роупер злягається з нашою матір’ю просто на дубовому столі. Я прибігаю туди на бойовий клич Джорджа:
— От курва!
Природно, на місце злочину прибігають ще й містер і місіс фон Ляйбніци. На той час зрадлива пара вже набула вертикального положення і встигла вдягнутися, але всі, мабуть, бачать, що на бежевому светрі Банті горить багряна буква «А». Джордж доволі безпорадно здійснює боксерські жести в напрямку містера Роупера, почервонілого й розлюченого, а Банті вдає, наче вона взагалі не там.
— Є проблем? — питає містер фон Ляйбніц у спробі розборонити гостей.