Містер Роупер обертається до нього й гарчить:
— А ти, нацик, не лізь!
Як можете уявити, фон Ляйбніци від цього не в захваті. Я роззираюся в пошуках Патриції — ану ж бо вона виступить проти несправедливості? Та, на мій подив, вона тільки спостерігає, зіпершись на одвірок із кривуватою посмішкою. Банті нарешті знаходить собі папужку-відбувайла й роздратовано кидає доньці:
— А ти не горбся, Патриціє!
Ніби буча здійнялася саме через поведінку Патриції. Патриція користається миттю, аби озвучити чи не найбільш вдалий зі своїх non sequiturs: вона посміхається, стенає плечима, а тоді знущально тягне:
— Взагалі-то, мамцю, я прийшла сказати, що я вагітна.
Чи можна переплюнути таку заяву? Ще б пак, місіс Роупер може і не таке. Вона влітає в кімнату, як грінка з тостера, й волає:
— Рятуйте! Рятуйте! Кличте швидку!
Виявилося, що це просто апендицит, себто невелика біда, хоча бабуся й розповідала, що її перший наречений помер саме від апендициту. Хай там як, Крістіну відвозять швидкою до Обану, де підступний орган негайно видаляють. Наступного дня ми перегруповуємося: місіс Роупер, Джордж і Кеннет лишаються в Обані при госпіталізованій Крістіні, а моя мати, містер Роупер і немовля Девід блукають пагорбами в пошуках Патриції. Врешті-решт її знаходять над Бездонним озером, де вона метається в меланхолії, як міс Джессел із «Повороту гвинта», серед очеретів і осоту. А я лишаюся в товаристві місіс фон Ляйбніц. Ми разом печемо борошнисті картопляні пундики, їмо їх ще гарячими на кухні, доки на вогні виспівує чайник, і обговорюємо шотландську літературу.
— То у тебе нема тут родичів поблизу? — питає вона.
Я кажу, що так, мої родичі тут, блукають горбами, а вона каже, що не те мала на увазі. Вона мала на увазі інших Ленноксів, бо Леннокс, — сповіщає вона, — це шотландське прізвище. Я морщу носа й кажу, що це навряд чи, бо Джордж і Банті вічно розказують, які вони йоркширці з діда-прадіда (хоча, як на те пішло, у моєму «Ілюстрованому кишеньковому довіднику шотландських тартанів» справді є тартан клану Леннокс), з незапам’ятних часів. І таке інше.
У середу ми згортаємо канікули й рушаємо додому, лишивши Роуперів самих розбиратися зі своїми справами. Шлях додому пролітає відносно безжурно. Банті зосереджується на карті й дорожніх знаках у спробі задобрити Джорджа — вона усвідомила, що збочила з праведного шляху, і розкаялася. Я підозрюю, що це перспектива стати мачухою немовляти Девіда після дня в його товаристві відвадила Банті від перелюбу, навіть без додаткових стимулів у вигляді ґанджів самого містера Роупера («Слухай, Банті... я потрібен бідолашці Гарріет...»). Не кажучи вже про близьку перспективу стати бабусею.
Ми з Патрицією примудряємося проспати більшість шляху додому, хоча заради премилого обіду в ресторані під Глазго, якого ніхто не відригує, таки прокидаємося. У машині панує приголомшена тиша, як після великої катастрофи. Ми полишаємо Ок-на-кок-а-лікі рано-вранці, не поснідавши кашею й печеними бобами, бо Джордж хоче проскочити до овець і корків. Ми полишаємо ферму в густому досвітньому тумані, що викривлює і приховує обриси світу. Коли ми під’їздимо до місця, де стежка від ферми вливається у дорогу без назви й номера, я сонно визираю з вікна машини, щоб востаннє озирнутися на нашу шотландську пригоду, і приголошено бачу, як з імли, мов мисливський трофей на стіні, визирає голова і плечі геральдичного звіра. Він стоїть за якісь кілька метрів від машини, але позирає на мене з королівською байдужістю. Це олень, велетенський король-олень із величними рогами, що мовби щойно вийшов із міфу. Я навіть не завдаю собі клопоту штурхнути Патрицію, бо розумію, що ця ява мені сниться. Десь по той бік туману лежать наші справжні шотландські канікули — а може, й усі інші канікули, яких у нас ніколи не було.
Патриція, мабуть, думає про те саме, бо пізніше, коли туман розвіюється й ми з подивом виявляємо, що піднімаємося на дуже мальовничу гору, вона нахиляється до мене й шепоче:
— А пам’ятаєш тітоньку Дорін?
На її лиці проступає полегша, коли я киваю й кажу:
— Звісно.
Того року Патриції перепали ще одні канікули, коли вона потрапила до методистського дому матері й дитини у Клактоні. Повернулася вона — мати без дитини — іншою людиною. Роупери тоді вже з’їхали, і замість них у сусідній будинок вселилася вдова на ім’я місіс Кеттлборо. Банті та Джордж вирішили не розлучатися й поводилися, ніби нічого не сталося, що вдавалося їм дуже-дуже добре. Патриція не повернулася до школи й не склала випускних іспитів, у ній було по вінця темряви, тож, хай як страшно це звучить, коли вона вийшла з дому якогось ясного травневого ранку й більше не повернулася, я зітхнула з полегшею.
Що ж до Жмутика, то Банті здала його в Королівське товариство захисту тварин на Сент-Джордж-Філд, де він і дочекався, нікому не потрібний, нас із канікул. Його саме мали відправити до електричної камери, коли Патриція викупила його за свої кишенькові гроші, й останнє, що вона мені сказала того ранку, коли пішла з дому, це було:
— Рубі, ти ж подбаєш про Жмутика?
І, повірте, я таки про нього подбала.
Едмунд, імпозантний канадський кузен Банті, служив бомбардиром на «Д-Догу». Він допомагав піднімати великі чотиридвигунні «галіфакси» в повітря, а потім, перевіривши із Джонті Паттерсоном закрилки та зафіксувавши дросельні заслінки, заповзав у своє прозоре гніздо в носі літака й дивився, як темні обриси мису Фламборо-Гед змінюються морем, що лищало у місячному сяйві, як відполірований гагат.
Коли дорога випадала довга, він зазвичай у гнізді не засиджувався — то допомагав навігаторові, сержанту Воллі Віттону, із радіонавігаційною системою, то піддражнював доброзичливого радіооператора Лена Тофта, проте того вечора Едмунд був у дивному гуморі.
Та й не тільки він. Екіпаж «Д-Дога» мучили погані передчуття. Учора якийсь механік припустився дурної помилки — і вагонетка бомб лишила величезну вирву на злітній смузі, забравши із собою «галіфакс» і півекіпажу. Та ще й Теффі Джонс, їхній бортінженер, десь забув замацаного й погнутого святого Христофора, якого завжди підвішували під плексигласовим ліхтарем кабіни. При зльоті його лаяли по-чорному. Воллі Віттон наказав усім стулити пельки, і взагалі, що ці срані іноземці тямлять? І справді, крім валлійця Теффі, на «Д-Догу» зібралися ще зачучвірений шотландець (Мак Маккендрик, задній кулеметник) і канук — Едмунд, бомбардир.
— Вали, бірмінгемець сраний, — доброзичливо пробурчав Лен Тофт, на що їхній двадцятидвохрічний пілот, Джонті Паттерсон, скривився.
Це був тільки другий Паттерсонів виліт у ролі пілота «Д-Дога» — попередній пілот ушкодив собі шию, приземливши літак догори дригом. Він почувався не в своїй тарілці з досвідченим екіпажем, частина з якого, ось як Теффі Джонс, відбувала вже другий строк і, мабуть, змогла б керувати літаком краще, ніж він. Він ніколи не розумів, жартують вони чи говорять серйозно, і чомусь соромився своєї дорогої приватної освіти й чіткої вимови. Тільки ласкавий бомбардир ставився до нього точнісінько так само, як до інших.
А як між нами, то кваліфікація нового пілота непокоїла екіпаж значно більше, ніж його соціальне походження. «У хмарі з цього засранця ніякої користі», — вичерпно підсумував Воллі Віттон. Вони виявили це під час першого ж вильоту над Голландією, коли їх почало кидати у перині купчасто-дощових хмар. Теффі довелося сісти за стерно, а їхній юний пілот, який досі голився тільки раз на тиждень, почервонів від сорому.
Коли Воллі Віттон почав легковажно розкидатися ксенофобними образами, ніхто не став йому нагадувати, що до минулого тижня чужинців у них було ще більше, але потім сержанта Рея Сміта, їхнього австралійця-кулеметника з середньої вежі — хлопчину цинічного, але незлостивого — підстрелили з «мессершмітта». Новий кулеметник, Морріс Дайті, водій вантажівки з Кітлі, був нервовий, як кошеня. Усі відчували, як його нерви липким туманом котяться літаком і сповзають фюзеляжем.