— Ось і наше везіння скінчилося, — жалібно сказав Мак, коли вони витягли пошинкованого сержанта Сміта з вежі.
Мак, Едмунд і австралієць налітали разом одинадцять рейдів, що було однією з причин, чому Едмунд відмовився переводитися зі змішаного товариства до Королівських повітряних сил Канади.
— Тепер це тільки питання часу, Еде, — пробурмотів у нього за спиною Мак, коли вони перевіряли літак перед вильотом, і Едмунд життєрадісно побажав йому котитися під три чорти.
— Як тобі та медсестричка, Еде? — раптом спитав Теффі через переговорний пристрій, на що Воллі Віттон гучно вилаявся і наказав «не забивати хвилю», але Едмунд тільки посміхнувся собі під ніс над лискучим дзеркалом моря, бо «та медсестричка» виявилася нічогенька.
Дорін О’Догерті її звали: солодка, як кленовий сироп, із великими карими очима (в Едмунда на язику вертілося немилосердне порівняння з коров’ячими), кучерявою каштановою шевелюрою і глухим ірландським акцентом. Він не розумів доброї половини з того, що вона казала, зате вона була м’яка і поступлива. Вона слухняно вийшла з ним із бару «У Бетті» й пішла до чорної річки, чорнішої за Північне море. На смак вона була як марципан, на дотик — як рідка карамель, та ще й шепотіла:
— Едді-Едді, чудовий ти, от ти який...
— Штопор управо, давай, давай, давай! — заревіло у переговорний пристрій — це Мак ожив — і важкий «галіфакс» одразу бухнув на сто метрів пітьми униз, завертівся, знову впав, а тоді почав набирати швидкість угору і вліво. Едмунд зі свого ластів’ячого гнізда бачив, як у темряву бризнув червоний трассер і розтанув.
Кілька секунд усі помовчали, а тоді Мак спокійно сказав:
— Здається, відірвалися.
Морріс Дайті щось забелькотів, але його зацитькали.
Під ними промайнуло узбережжя Голландії, і розслаблятися після зустрічі з «мессершміттом» не стало часу: треба по-кошачому пильно прокрастися повз берегову оборону. Вони кралися крізь темряву й тишу, великий чотиридвигунний літак гудів, як химерна важка комаха. Бомбити фабрику «Круппс» у Ессені з ними летіло ще чотириста літаків, але здавалося, що «Д-Дог» — сам-самісінький у зоряному небі. А тоді з пустки у них раптом тицьнув палець сліпучого білого світла: це велетенський прожектор раптом ожив і вихопив їх із темряви.
Едмунд, засліплений, з трудом вибрався з носу літака й добрався до Теффі й Джонті Паттерсона. Якщо й є щось гірше, ніж опинитися у світлі прожектора, то це лежати пузом донизу, втупившись прямо в нього. І промінь був не один: Мак зі своєї вежі старанно їх рахував, ніби повторював смертоносну таблицю множення.
— Тридцять, тридцять п’ять, тридцять дев’ять, Господи, сорок два, ще п’ять, Боже!
А тоді зазвичай погідний Лен Тофт заволав:
— Пірнай, Боже, та пірнай же, дурко!
Хтось приглушено блювонув просто у маску — Едмунд був певен, що це Морріс Дайті. Він озирнувся і в неприродному білому світлі побачив, що Лен Тофт і Воллі Віттон скам’яніли, як маленькі хижі звірики. Раптом ожив Джонті Паттерсон і, мружачись від світла, почав виконувати, як за підручником, стандартні маневри втечі: злетіли вправо, пірнули вліво, піке, піке, піке, і знову вгору. У розпачливій спробі зберегти швидкість і встигнути дістатися до того відтинку неба, де зенітки їх не знайдуть, пірнали вони частіше, ніж піднімалися, а навколо вже спалахували білим снаряди (хрясь, чмих, хрясь, чмих). Інколи щось лупило у фюзеляж, але потім сталося диво: вони вирвалися зі смертоносного світла в пелену ночі.
Коли Едмунд підняв погляд на Джонті Паттерсона, той сліпо витріщався у лобове скло, пальці на стерні побіліли, а на блідому лиці блищав піт.
— Молодець, кеп, — сказав хтось у переговорний пристрій: голос від полегші став такий високий, що розпізнати годі.
Воллі Віттон відсмикнув свою завісу, коли Едмунд поповз у хвіст літака.
— Кави нам принеси, Еде, — стомлено сказав він.
Едмунд налив їм по каві, і доки Воллі запивав бензедрин, Едмунд згриз бутерброд із тушонкою і вернувся у ніс. Він спробував згадати дім, рідну ферму в Саскатчевані. Отримавши у Торонто диплом з англійської літератури, він подумував лишитися в місті та влаштуватися кудись учителем чи журналістом, а тоді почалася війна. Смішно вийшло, бо зараз він пішов би на будь-який фаустівський пакт, тільки б повернутися додому, повернутися додому і жити собі тихо, працювати на фермі з братом Нетом, одружитися, дітей ростити. Якщо він одружиться, то хай дружина його буде така, як мати — сильна, авантюрна, гарненька. Тільки навряд чи він одружиться; він був доволі-таки певен, що Мак правий, їхнє везіння вичерпалося. Едмунд спробував уявити, як вертається додому з дівчиною штибу тієї ж Дорін О’Догерті — чи, може, англійською кузинкою. Що Банті сказала б, якби він забрав її в Канаду, на прерії безкраї, як Північне море?
Едмунд поправив приціл для бомб.
— Наближаємося до цілі, — сказав йому у вухо Воллі Віттон.
Легкі трасери розсипали червоні, оранжеві і жовті іскри, як вогники на узбережжі. Пошукові прожектори прочесували небо, Едмунд бачив, як один промінь піймав літачок — здається, «стерлінг». «Стерлінгові» не вдалося вирватися з пазурів свого мучителя, і за кілька секунд він вибухнув, перетворившись спершу на яскраво-червону вогненну кулю, потім — на рожеву, а потім зникнувши.
Навколо «Д-Дога» свистіли легкі снаряди і трасери. Теффі Джонс сказав:
— Набери-но висоти, кепе.
Тільки ось від важчої артилерії, коли та подасть голос, їх ніщо не порятує. Едмунд розгледів унизу кілька сигнальних вогнів і запальних снарядів, але ціль затягло димом.
— Правіше, правіше, ось так... ще правіше, ось так, лівіше... ось так...
Здається, доведеться заходити на друге коло. Хтось тихо лайнувся у переговорний пристрій, а тоді вони опинилися на лінії вогню важкої артилерії. Трісь, хрясь! Один снаряд вибухнув геть неподалік, і літак накренився вліво, ніби від удару. Едмунд натиснув кнопку випуску бомб і сповістив:
— Бомби скинув.
І байдуже, що ціль вони проскочили. Раніше він так ніколи не робив, але тепер відчув, як шалено вібрує правий двигун, і неповороткий «галіфакс» застрибав у повітрі.
— Накрилася наша фотографія, — саркастично сказав Віллі Віттон, а потім об літак знову щось довбануло.
— А це ще що таке? — заволав Лен Тофт за мить до того, як металеві скалки пронизали літак: снаряд уткнувся в ніс, пролетів за сантиметр від Едмунда, сипнув уламками на руки бортінженера, Теффі Джонса.
Біля «Д-Дога» вибухнув ще один снаряд, від чого літак підскочив, а Едмунда пожбурило в ніс, куди струмувало крижане повітря. Перед очима на страшну мить блимнула земля за дірою, тож Едмунд що є сили підтягнувся в кабіну пілота. Скрізь тхнуло кордитом, літак жбурляло навсібіч, як іграшку.
— Боженько, — тихо сказав він, побачивши Теффі Джонса: той трусився всім тілом, тупо витріщившись у лобове скло, і булькав рожевою піною просто у маску.
А тоді літак зайшов у піке, і тієї ж миті Едмунд почув тихе «Поможи мені» — спершу він подумав, що це Теффі, і лише потім зрозумів, що насправді озвався Джонті Паттерсон, якому півлиця знесло уламками, тож говорив він кутиком вуст, як вентрилоквіст-невдаха.
— Я знайду морфін, — сказав Едмунд.
— Ні, ні, встати поможи.
Їм обом довелося навалитися на штурвал усією вагою, щоб вирівняти літак. Тепер «Д-Дог» вібрував по цілій довжині, рипів і трусився, точнісінько як Теффі Джонс раніше. (Тепер той згорбився з ошклілими очима).
Морріс Дайті заволав у переговорний пристрій:
— Я на вихід!
У ту ж мить озвався й Лен Тофт:
— Сержант Віттон загинув, а в нас тут у хвості зяє діра, з неї він і випав.
Правий двигун зловтішно застугонів, і Джонті прошепотів зацілілою половиною обличчя:
— Вимикай його.
Едмунд спробував зв’язатися з Маком, який сидів у хвості, але відповіді не було. Натомість у нього за спиною виріс Лен Тофт.
— Боже, — сказав він, побачивши лице Джонті Паттерсона. І знову, побачивши, у якому стані Теффі Джонс: — Боже.