— Для весілля? — отепер Джордж остаточно розгубився. — Чийого?
— Звісно, Тедового. Теда із Сандрою.
— Теда?
— Так, Теда, брата мого, — пояснює вона, бо Джордж і далі розгублено витріщається на неї. — У Теда і Сандри весілля в суботу. Тільки не кажи, що забув.
— Цієї суботи? — здається, Джорджа побив грець. Він пирхає і затинається: — Але ж... не можуть вони побратися цієї суботи, тоді ж фінал Чемпіонату світу!
— І?
Банті вкладає в одним-один склад усю зневагу, байдужість і небажання розуміти, накопичені за двадцять років невдалого шлюбу. Навіть носія китайської приголомшив би арсенал інтонацій Банті.
От і Джордж приголомшений.
— І? — повторює він, витріщившись на дружину, ніби вона ще одну голову відростила. — І?
Так може тривати вічність. Я ґречно покашлюю.
— Застудилася? — обвинувачувально питає Банті.
— Ні, просто мушу повертатися до школи...
Зараз понеділок, Дженіс Поттер переконала мене в обід вийти з нею зі школи (зі школи випускають тільки парами, і ви мусите будь-що-будь триматися разом на випадок, якщо вас зґвалтують, пограбують чи викрадуть). Вона пішла в музейний сад, щоб покурити й полизатися зі своїм хлопцем, а я, покинута при воротях напризволяще, повернулася у Крамничку.
Аж раптом Банті жбурляє на підлогу всі свої сумки, підхоплюється з візка, ніби героїня лурдського чуда, наказує мені «наглянути за Крамничкою» й тягне нещасного Джорджа за собою — хай, мовляв, поможе «вибрати» весільний подарунок Тедові й Сандрі (себто за нього заплатить).
Отже, я лишаюся наглядати за Крамничкою — інколи я почуваюся, як Банті, що мене, м’яко кажучи, непокоїть. Я ж не закінчу так само, як мати? Я виросту гарненькою? Я виросту заможною? Мені чотирнадцять, а з мене вже «досить». Банті почала говорити «досить», коли була вдвічі старша за мене. Тепер я — єдина дитина, з усіма перевагами (гроші, одяг, платівки) і недоліками (самотність, ізоляція, розпач) цього статусу. Крім мене в них нікого не лишилося, я — їхня єдина коштовність, така собі хімічна есенція всіх їхніх дітей. Але Банті все одно доводиться перебирати всі імена, перш ніж спинитися на моєму:
— Патриція, Джилліан, П... Рубі, як там тебе?
На щастя, тепер я знаю, що так роблять усі матері, щойно заведуть більше однієї дитини — наприклад, місіс Ґорман, мати Кетлін, перебирає довгу літанію імен (Біллі-Майкл-Дорін-Патрик-Френсіс-Джо), перш ніж сягнути «Кетлін-чи-як-там-тебе».
У понеділок покупців завжди небагато, тож я знаходжу собі заняття і привласнюю одну з головних функцій Банті: треба загорнути «Дюрекс». Я влаштовуюся біля великого рулона коричневого паперу, підвішеного на стіні за касою, і терпляче відмотую й відриваю клапті, відмотую й відриваю, доки не набираю належний запас великих квадратних аркушів. Потім я беру «хірургічні ножиці з неіржавної сталі найвищої якості», прикуті ланцюжком до прилавку, й починаю нарізати великі квадрати на менші, як ведуча найнуднішої передачі про рукоділля. Закінчивши, я виношу з підсобки, де колись була вітальня, скотч і починаю загортати індивідуальні упаковки по три вироби в акуратні конвертини з коричневого паперу, надійно заклеєні скотчем. Тепер «Дюрекс» можна віддати шанованим покупцям швидко й не привертаючи зайвої уваги, як подарунок («Ось заготований пакунок»). Звісно, робитиму це не я. За той час, що наглядаю за крамницею, я ще жодної пачки не продала — ніхто не квапиться купувати гумки («Спланована родина — щаслива родина») у чотирнадцятирічного дівчиська. Коли покупець вривається в магазин, заготувавши потрібну суму без решти, але бачить мене, то вишукує очима найближчий невинний предмет і бреде геть невдоволений, затиснувши в руках пластирі чи щипчики для нігтів. Імовірно, на мені лежить відповідальність за чимало незапланованих родин.
Я вже встигла загорнути цілу гуртову коробку «Дюрексу», а батьки досі не повернулися. Скільки часу потрібно, щоб вибрати подарунок? Може, вони взагалі втекли з дому. Я похмуро згорблююся в електричному інвалідному візку, повертаю важіль у позицію «Повільно — вперед» і кружляю крамницею, вдаючи, наче я інопланетянин-далек із серіалу «Доктор Хто»:
— Я далек, я далек.
Схопивши відділену від тіла ногу манекена, на якій демонструють еластичні шкарпетки, я винищую вітрину з чоловічими сечоприймачами, полицю із фланелевими виробами і два мініатюрні бакелітові торси — один чоловічий, один жіночий, — які стоять один навпроти одного по різні боки Крамнички, демонструючи один одному хірургічні бандажі; є у них щось німотно трагічне і грецьке.
Розставивши чоловічі сечоприймачі, як вони стояли раніше — пірамідкою один на одному, як циркові акробати («А тепер — фантастична вистава неповторних Чоловічих Сечоприймачів, що зухвало кидають виклик смерті!»), — я раптом усвідомлюю, як скучаю за тваринами. По-перше, займатися тваринами не так соромно. І справа не лише у контрацептивах — «Дюрексі», загадкових губках, пінках і ковпачках. Інші наші товари також провокують сміх. За скляною вітриною громадяться суспензорії й підгузники для дорослих, на одній полиці височіють грудні протези, як конічні мішечки з піском, на іншій — нагрижники, як кінська збруя; не кажучи вже про калоприймачі і спецпропозицію місяця — цупку червону санітарну клейонку, яку Джордж відрізає з важкого рулона, від якого пахне автомобільними шинами. Батьки могли б і подумати, як такі товари позначаться на моєму соціальному житті. («А що саме твої батьки продають, Рубі?»)
Я навіть за Папужкою скучила. Складно повірити, що це та сама Крамничка, що й до пожежі. Я часто піднімаюся нагору, у порожні кімнати, де ми колись жили, й намагаюся прикликати минуле. Простір Над Крамничкою швидко прийшов у занепад — після пожежі його так і не довели до ладу. У кімнаті, де колись спала Патриція, тиньк на стелі пішов пухирями, а у спальні, яку я ділила із Джилліан, стоїть дивний запах розпаду, ніби десь у стіні помер щур. Тепер здається, що Над Крамничкою — це просто обман зору, породжений штахетинами, тиньком і світлом, та інколи, коли я завмираю на сходах, заплющивши очі, мені здається, що я чую голоси домашніх привидів, яких протяги носять туди-сюди. Цікаво, а вони за нами скучають?
Інколи мені здається, наче я чую у Крамничці примарний крик Папужки. Інколи мені навіть здається, що я чую його по телефону, сидячи вдома, в Екомбі. Нам надходять дзвінки не тільки від папужок-привидів, а й узагалі нізвідки, від німих примар, що оприявнюються в електричному тріскові у дротах. Коли Джордж відповідає на ці німі дзвінки, то кілька секунд витріщається на слухавку, ніби та особисто в чомусь завинила, а тоді жбурляє її назад і обурено крокує геть. Банті вистачає на довше — вона намагається витягнути зі співрозмовника відповідь, повторюючи своє нормальне телефонне вітання:
— Вітаю, це домівка Ленноксів, Банті Леннокс вас слухає, чим можу вам допомогти?
Цього досить, щоб відлякати всіх, крім найнаполегливіших співрозмовників, а наш бідолашний привид і так сором’язливий.
— Знову наш Невидимка, — каже Банті, як про давнього друга.
Я лишаюся на лінії найдовше, чекаючи і сподіваючись на відповідь. Я певна, що по той бік слухавки Патриція, ми вже більше року не мали від неї звісточки, тож я певна, що скоро вона з нами зв’яжеться.
— Патриціє? Патриціє? — наполегливо шепочу я у слухавку, але навіть якщо це справді вона, то відповіді все одно немає. Сестра каже, щоб ти тільки не хвилювалася (див. примітку (х)).
Банті, схоже, досі чекає, що Патриція ось-ось повернеться, і не чіпає її кімнату, а що Патриція — не найохайніша дівчинка і вічно збирала в себе брудний одяг і хлібні кришки, спальня вже набула атмосфери розпаду, як оселя міс Гевішем, а скоро, мабуть, узагалі повернеться до стану первісного слизу.
А може, це й не Патриція взагалі, а Джилліан, що застрягла в Чистилищі й намагається звідти додзвонитися додому. Чи є у потойбічні телефонні будки? Там теж потрібна монета, щоб подзвонити, чи дзвінки можна робити коштом адресата? Чи, може, це взагалі хтось невідомий? Може, на весіллі мені вдасться підстерегти Дейзі та Роуз і отримати задовільну відповідь.