— Крамничка! — мимохідь каже Джордж.
— Ось! — каже Банті, явно дуже задоволена собою, і виймає з коробки порцелянову фігурку дами в криноліні. — Вона називається «Дама в криноліні».
Банті вертить її навсібіч, розглядаючи порцелянові волани. Джордж пирхає:
— Виглядає як підставка для туалетного паперу.
— Саме таких коментарів я від тебе й чекаю, — каже Банті, впаковуючи даму в криноліні назад у коробку. — А ще тобі потрібна для весілля нова краватка. Власне, можеш вийти зараз зі мною і вибрати.
— Ні! — волаю я, натягаючи шкільний жакет і берет. — Мені треба до школи.
Дзвінок, що сповіщає про закінчення обідньої перерви, уже, мабуть, продзвенів («Знову спізнилася, Рубі?»). Джордж зиркає на мене.
— А ти підеш на це весілля? — раптом питає він.
— Заради всього святого, — тягне Банті, роздратовано підводячи брови. — Та вона ж дружка нареченої!
— Ти? — з недовірою перепитує Джордж.
— Я, — підтверджую я, безпорадно стенаючи плечима.
Його подив мене не ображає — я здивувалася ще більше, ніж він.
Я не просто дружка, а головна, й очолюю неслухняну зграйку мініатюрних подружок. Решта — із Сандриного боку родини, але, за весільним етикетом, Тедова рідня теж мусить бути представлена у почті. Обираючи родичок по мечу, Сандра завагалася, адже всі потенційні подружки-родички або покійниці, або втікачки, або спіритуалістки, а то й поєднують ці категорії, а отже, не гідні того, щоб сипати пелюстки троянд їй під ноги (хоча насправді ніхто нічого не сипле, що мене трохи розчаровує). Звісно, якби я була на її місці й запросила у почет Дейзі та Роуз, то мені теж було б незатишно. Отже, Сандра обирає мене від безвиході, хоча могла б не обмежуватися кровними родичами й переглянути каталог родичів за шлюбом: із Люсі-Віди, наприклад, вийшла би прекрасна дружка. Наша двоюрідна сестра із негарного каченяти перетворилася на прекрасного лебедя в міні-спідниці, з макіяжем, як у Твіґґі, і зачіскою, як у Сенді Шо. Її стрункі кістляві ноги, задовгі для вузьких рядів суворої методистської церкви, обтягують білі шкарпетки. Інколи їй доводиться розминати й витягувати ноги, і коли вона знову закидає ногу за ногу, переплітаючи їх, як нитки у пряжі, священик починає плутатися у словах весільної служби, а його очі затягує пелена.
Методистська каплиця на Сент-Севіорґейт величезна, як печера — щось середнє між масонською святинею й муніципальним басейном. Виявляється, усі родичі із Сандриного боку — методисти, і «нашим» боком (режим — майже як на війні) ходять тривожні чутки, що на банкеті «не наливатимуть». Весільна служба все тягнеться і тягнеться, тож якби не стужа, як у крипті, і не витівки моїх малих підопічних, я так і заснула б на ногах, особливо враховуючи, що замість сніданку, перш ніж причепуритися, заковтнула два транквілізатори Банті. Малі подружки нареченої переминаються з ноги на ногу, гиготять, сваряться між собою, впускають букетики, позіхають і зітхають, але щойно я озираюся, щоб сердито зиркнути на них, як усі завмирають, прикинувшись ґречними, мов янголята. Ми ніби граємося в «Море хвилюється», і я все чекаю, що зараз хтось торкнеться мене, і тоді я влуплю малу паршивку важким букетом троянд без запаху, який тримаю для нареченої. Я надто дратівлива і схильна до чорної підліткової хандри, щоб довіряти мені малих дітей. Якби я знала, що це входитиме до моїх обов’язків (це — моє перше весілля), то ще затятіше впиралася б, коли Банті благала мене погодитися на цю пропозицію.
Наречений і наречена просто приголомшливо схожі на фігурки на весільному торті, принаймні зі спини. Наречена у білому і, як ми знаємо з надійних джерел, себто від Теда, незаймана. Власне, тільки глибока сексуальна невдоволеність нарешті загнала дядька до глухого кута подружнього життя. Він відкладав шлюб скільки міг — від першого побачення в «Одеоні» до вівтаря він ішов вісім років. Коли зворушливо-романтичний ультиматум від Сандри («Як не назвеш негайно дату весілля, то твої мізки збиратимуть по цілій Коні-стрит») нарешті змусив його діяти, Тед відсунув дату весілля так далеко у майбутнє, як тільки міг. Звідки йому було знати, що 30 липня 1966 року буде не лише фінал Чемпіонату світу, а й що Англія в ньому гратиме, та ще й із запеклим ворогом нашої родини, клятим фріцом!
Подружки нареченої вбрані у блідо-персикові синтетичні сукенки, такі самі, як у нареченої — великі, пишні, круглі, з великими, круглими, пишними рукавами — через що ми всі виглядаємо як дама у криноліні. Наші сатинові балетки довелося перефарбовувати, щоб вони були в тон до суконь, як і гвоздикові букетики, а на головах у нас — штучні трояндові пуп’янки персикового кольору на обручах, що стискають голови, як лещата.
Я ледве стримуюся, щоб не позіхнути, а ось на живіт мій, на жаль, стриму нема — він раз у раз бурчить, на що виводок подружок відгукується папужачим скреготом і гиготінням.
Священик питає, чи в когось є вагомі причини, чому цей шлюб не може відбутися, і всі втуплюються в Теда, ніби це саме він — найімовірніший претендент на те, щоб заперечити, але він мужньо виструнчується, і служба триває далі, тільки священик на мить затинається, коли Люсі-Віда намагається обтягнути спідницю і прикрити пах.
Загалом перше весілля, на яке я потрапила, мене розчаровує. Коли я виходитиму заміж, то обійдуся без персикового поліестеру. А церква, в якій я братиму шлюб, буде дуже стара — у Йорку їх, звісно, як собак нерізаних. Може, це буде церква Всіх Святих, де дзвіниця схожа на ліхтар, а може, святої Єлени, бо це наша свята, покровителька крамарів! У церкві стоятиме пліснявий дух старих балок, різьблення нагадуватиме бельгійське мереживо, а вітражі сяятимуть, як коштовне каміння. Горітимуть високі білі свічки, а всі ряди й бічні каплички прикрасять гарденіями, темно-зеленим плющем і білими лілеями з восковим полиском, подібними до янгольських труб. У мене буде пишна, як снігова кучугура, сукня зі старовинного мережива, прикрашена гірляндами та трояндовими пуп’янками, ніби пташечки, що помогли Попелюшці вбратися на бал, літали й навколо мене, прищеплюючи, підтягуючи й підколюючи сукню, де потрібно. Угорі калататимуть дзвони, а я стоятиму у стовпі сонячного світла, у якому кружлятиме пил. Церква тонутиме у трояндових пелюстках, а всі чоловіки вберуться в елеґантні строї (Тед навіть не завдав собі клопоту купити новий костюм). А ніяких подружок нареченої не буде.
Одна з маленьких подружок у поліестеровій сукні шкрябає задник мого черевика ніжкою, інша колупається в носі й витирає сірий улов об сукню. Я сичу, щоб вони припинили, але дівчатка тільки корчать гримаси. Чи ж це колись скінчиться?
Нарешті молодята зникають у ризниці, а хтось береться відверто паршиво награвати Баха на побитому життям органі. Гості, що розділилися на її та його частину, починають судомно перешіптуватися про те, як їм це все подобається. Нарешті тріумфально лунає весільний марш, і ми рушаємо. Усі всміхаються нам, як ідіоти — радше від полегші, ніж від утіхи.
— Чорт-чорт-чорт, у мене сечовий міхур зараз лусне, — каже тітонька Еліза у простір, коли я її проминаю, а позаземна квіткова парочка розвертається на місці, як роботи, щоб провести поглядом наречену, яка не схотіла їх запросити у свій почет. Тітонька Ґледіс із вдячністю зітхає:
— Зате ніхто бодай не звалився.
Фотосесія на сходах церкви займає чи не більше часу, ніж служба. Ми починаємо просуватися в напрямку до банкетної зали аж тоді, коли з’являється наступний весільний кортеж, і два комплекти гостей змішуються навколо церкви. Допіру тоді притомленим дружкам дозволяють сховатися у великий чорний «остін принцес», що стоїть, обв’язаний білими стьожками, на вулиці неподалік. Я кривлюся на задньому сидінні, бо почуваюся як Аліса, що раптом виросла: велетенське дівчисько, затиснуте серед ідентичних малят. Ледве я встигаю поринути у тривожну дрімоту, як машина спиняється перед готелем, і нас виставляють надвір. «Прийом» не безалкогольний, тож бар фулфордського готелю стрімко заповнюється, ніби ми Сахару перетнули, а не середмістя Йорка.
Моя зграйка розлітається на всі чотири сторони й пурхає в обійми батьків, які хвалять не нахвалять своїх чад, що виросли такими гарненькими, милими, красивими, потішними і таке інше. Моїх батьків ніде не видно, хоча врешті я таки зауважую Джорджа: він по той бік кімнати розмовляє з дебелою пані в яскраво-синьому костюмі-двійці й величезному червоно-білому солом’яному сомбреро. Зблизька виявляється, це тітонька Еліза — в одній руці келих зі слідами помади, в іншій іще не вручений весільний подарунок. Вона притискає мене до свого бюсту й гучно чмокає в обидві щоки, а тоді сповіщає, що виглядаю я просто прекрасно. Не встигаю я похвалити її костюм у патріотичних кольорах до цього дня національного значення, як вона вручає мені подарунок і наказує «лишити на купі — це просто підставки під чашки» і заодно принести їй щось із фуршету, «раз тобі по дорозі».