Залицяючись до Аліси, Фредерік старанно демонстрував їй лише найкращі сторони своєї вдачі, а ось запопавши її, він із полегшею відкрив молодій дружині всі прикрі сторони свого характеру. Коли Вільяма у крихітній труні-колисочці віднесли на цвинтар, Аліса вже усвідомлювала те, що цілий Роуздейл знав багато років, але не повважав за потрібне сповістити їй: Фредерік — понурий пияк із непогамовним бажанням робити ставки на що завгодно, від скачок та собачих і півнячих боїв до того, скільки кроликів він настріляє за годину, скільки ворон злетять у полі, де у кімнаті сяде муха. На що завгодно, аби ставки.
Врешті сталося те, що й мало: він втратив ферму і землю, що була в родині двісті років, і перевіз Алісу з дітьми — Адою, Лоренсом і малюком Томом — на той бік долини, до Свейлдейла, де влаштувався лісником. Відтоді народилося ще двійко дітей, а ще одне ось-ось мало прийти на світ. Не минало й дня, щоб Аліса не уявила, як їй жилося б, коли б вона не побралася з Фредеріком Баркером.
Аліса крає тісто, ліпить буханці, складає у жерстянки, накриває вогкою тканинкою і ставить підходити при печі. По такій спеці багато часу це не займе. Під білим фартухом у неї цупка темно-сіра саржева спідниця й запрана блуза з рожевими скляними ґудзиками у формі квіточок. Стокроток. Вона відчуває, як під блузою по шкірі стікає піт. Під очима в Аліси темно-сині кола, у голові гуде.
Вона знімає фартух, знову розтирає поперек і замріяно підходить до прочинених дверей. Прихилившись до одвірка, вона простягає руку і чуло пригладжує Аді волосся. Ада трусить головою, ніби хоче зігнати муху — вона терпіти не може, коли її торкаються — і знову заводить свою немелодійну колискову, а справжня дитина, Нелл, копає Алісу зсередини. Розфокусований Алісин погляд спиняється на чорнобривцях при задніх дверях. А тоді — і це найцікавіше в історії моєї прабабусі — з нею стається щось дивне. Вона от-от порине у свою власну країну див. Аліса стрімко лине до чорнобривців по прямій траєкторії — дія автоматична й цілковито мимовільна — і не встигає оговтатися, як її засмоктує у п’янку глибінь квітки, що жарить, як сонце. З наближенням до чорнобривців чітко вимальовується кожна деталь: ряди видовжених овальних пелюсток, багряна подушечка тичинок у центрі, кошлаті зелені стебла мчать назустріч, а тоді оповивають її, так що вона шкірою відчуває несподівано оксамитову фактуру пелюсток, перш ніж у ніс б’є кислий запах соку.
А тоді цілий світ починає тривожно пінитися й гудіти, і рослинне жахіття закінчується. Аліса відчуває прохолодний вітерець на лиці, і коли зусиллям волі розплющує очі, то бачить, що пливе у незабудково-блакитному небі метрів за десять над котеджем.
А найдивніше, як при цьому тихо. Вона бачить, що Лоренс і Том перегукуються з протилежних кінців поля, але звук її не досягає. Вона бачить, що Ада співає ляльці, але з її вуст не зривається ані ноти. І найхимерніше: Аліса бачить себе при порозі котеджу. Вона розмовляє з Адою, вуста складаються у слова, але з них не злітає ані звуку. Птахи — ластівки і стрижі, жайворон, два припутні і малий яструб — так само безгучні. Під нею німують корови, полем розсипані німі вівці. Повітря аж бринить від комах усіх штибів, проте їхні крильця ворушаться безгучно.
Звуки тихнуть, натомість збагачується фактура світу: Аліса пливе крізь мерехтливий пейзаж, де кольори, доти вицвілі на сонці, знову набувають яскравої, майже неприродної глибини. Поля під нею — це м’яка смарагдово-золота ковдра, а живоплоти між ними квітнуть шипшиною, деревієм, кропивою і жимолостю, пахощі змішуються і здіймаються вгору, доки п’янкий запах не сягає Аліси, від чого її відносить до ріки, що сріблом плине серед темно-зелених мурів гаю.
Аліса тішиться, їй солодко пливти на вітрі, як пуху чортополоха, з одного місця на інше — ось її оповиває дим із її ж котеджа, ось вона висить над великою фермою й милується каштаново-бронзовим пір’ям півня. Світ розгортається навсібіч, скільки сягає око. Серце в Аліси переповнене. Коли вона вертається поглядом до матеріальної Аліси, яку покинула далеко внизу, зринає думка: «Господи, — думає моя прабабця в небесах, — та ж я неправильно живу!».
Із цими магічними словами вона знову прискорюється й віддаляється від землі у розріджене осяйне повітря, що у височині темніє до кольору індиго.
Аж раптом звук вертається у світ, нав’язується Алісиній свідомості. До неї долинає монотонне трісь-трісь підвіски старого воза і стукіт копит коней, які повільно чвалають висохлою дорогою. За кілька секунд джерело звуку з’являється на видноколі — у сновидному пейзажі прозирає віз, навантажений якимись загадковими предметами. Аліса роздратовано стежить за рухом цього дивного і нав’язливого двовимірного силуета на вершині пагорба, а той рішуче просувається дорогою, що зміїться схилом і врешті неминуче виведе до котеджу.
І справді, віз збочує від вершини і рушає навпростець. Довкілля починає блякнути. Алісині діти також зауважують воза й завмирають, тихо спостерігаючи, як той проминає велику ферму й невблаганно котиться до їхнього котеджа. Візник піднімає капелюха, вітаючись із хлопчиками, але ті лише кривляться у відповідь. Віз в’їжджає у відкриті ворота, сколочені із п’яти жердин, і звертає у двір. Ада підводиться, налякана й зацікавлена, умить збайдужівши до дитини-ляльки, і та падає на землю.
Аліса одразу розпізнає загрозу. Вона відчуває, що її намагається засмоктати назад у тіло, й опирається, міцно заплющивши очі й зосередившись на тому, щоб поринути назад у тишу, але дитя під кухонним столом, про яке ми геть забули, саме тієї миті гатить себе по пальцю дерев’яним молотком (між іншим, це таки хлопчик) і видає крик, від якого кров холоне у жилах — від такого й мертві встали б із могил, не кажучи вже про матір, яка вмить повертається зі своїх мандрів поза тілом.
Його брати з галасом мчать у дім, аби перевірити, чи пролилася кров, на дворі підхоплюється й починає валувати, як шалений, пес, а дитина у люльці в куточку кухні, якої ми навіть не помітили, рвучко прокидається і додає до какофонії власну арію.
Бідолашна Аліса розуміє, що життя знову її засмоктало — ось повз неї промайнуло небо, блакитне, як крило сойки, і чорнобривці кольору розплавленого золота, а тоді її знову жбурляє об кухонний одвірок. Бах! Невидима крихітка Нелл копає її, солідаризуючись із зарюмсаним дитинчам під столом, а коли Аліса підхоплює сина і пробує заспокоїти, він запускає пальці їй у волосся й відриває від блузки три рожеві скляні ґудзики.
Нарешті галас сягає кульмінації: віз закочується у двір, і пес заходиться в істериці. З воза зіскакує й рушає до прочинених дверей цибатий чолов’яга, вбраний у старосвітський сюртук: чимось невловно схожий на Едгара Аллана По, із гачкуватим носом і меланхолійними жестами, він невловно скидається на іноземця. Він скидає капелюха театральним широким жестом і низько вклоняється.
— Мадам, — заявляє він, випроставшись, — Жан-Поль Арман до ваших послуг.
Він, звісно, фокусник, а загадкові предмети на возі — це реквізит: складаний задник із середземноморським пейзажем, кунштовний мідний вазон із пальмою з цупким бавовняним листям, оксамитові завіси, химородна камера — тільки шезлонг не він привіз, а витягли на задній двір Ада з Лоренсом.
— Тут світло краще, — пояснив він.
— Заплатите аж тоді, коли я повернуся з фотографіями, — так він здолав спротив Аліси, яка у нападі невластивого їй оптимізму вирішила, що й справді якимось чудом добуде гроші. Тож дітей відмили, причесали й перетворили на нових людей. Альбертові (малому з-під столу) містер Арман дав льодяника з ячмінного цукру, і сльози де й поділися — фотограф завжди мав цукерки напоготові, щоб переконати малих упертих моделей. Він сфотографував дітей у різних варіаціях: Ада з Альбертом на колінах; Альберт, Том і Лоренс разом; Ада тримає справжню дитину Лілліан (забуте немовля у колисці) замість ляльки і так далі. Лілліан ще не відсвяткувала свого першого дня народження, і щойно його відзначить, мати зникне з її життя назавжди.
Заради містера Армана Аліса увібгала набрякле тіло до своєї найкращої сукні, причесалася й заколола волосся. Сукня надто жарка для такої погоди, а їй-бо доводиться надовго завмерти на осонні, доки фотограф порпається під чорною запоною, що нагадує Алісі панцир жука. Може, її загадковий вираз обличчя — це просто результат спеки, очікування, метушнечі. Містерові Арманові вона видається красунею, рустикальною Мадонною. Він так і вирішує: коли повернеться з фотографіями, то запропонує їй утекти (він узагалі ексцентрик).