Закуски розкладено у сусідній кімнаті на двох довгих складаних столах, застелених скатертинами. Виявляється, фуршет — відступ від традиції: у Сандриній родині заведено відзначати свята сидячи. Я це довідалася, бо родички по куделі, вбрані переважно у кримпленові сукні в пастельних тонах, походжають уздовж столів і обговорюють ці новітні витребеньки. Вони видають дивні звуки, як кукурудзяне поле у бурю — шшш, цьк, фууу — і тримають сумочки просто під грудьми, як дами у пантомімі.
— Куди цим вашим витребенькам до справжнього застілля, — каже хтось, і всі шелестять на знак згоди.
— А пам’ятаєте, коли нашу Лінду заміж видавали? Тоді стільки смажені наготували, що столи аж угиналися.
— А ще суп із бичачого хвоста був, — нагадує хтось.
Вони знову беруться походжати уздовж столів, вказуючи, що і шинка негодяща («Могли хоча б замовити порядної йоркширської шинки»), і сендвічі з яєчним салатом бліденькі («Майонезу більше, ніж яєць»). Дві офіціантки, які роздають ці гостинці, теж викликають у них певні підозри. Зауваживши мене з подарунком у руках, вони підбадьорливо посміхаються.
— Подарунки отам складають, люба.
Й одна пані вказує на стіл, де вже стоять два однакові тостери і три однакові сервізи, але, на щастя, інших підставок під чашки не видно.
Я набираю тарілку для тітоньки Елізи. Вона найменш вибаглива особа, яку я знаю, особливо у їжі, тож я накладаю без розбору все, що пропонують, крім трайфлу — незайманого, як наречена, і вкритого фатою з кольорової присипки, що вже тане й перетворюється на веселкову кашу.
Доки я повертаюся до тітоньки Елізи й батька, вони встигають вихилити ще щонайменше три подвійні джини. Їхніх других половинок — дядька Білла й Банті — ніде не видно. Я поняття не маю, як тітонька Еліза збирається дати собі раду з тарілкою, склянкою, цигаркою і моїм батьком, тож виступаю німим і покірним дворецьким і підношу їй тарілку, на яку вона накидається із похвальним завзяттям.
— А Сандрина рідня вдає з себе казна-що, — каже вона, киваючи на найближчу гостю в кримплені, й надкушує волован із грибами, що одразу й розсипається. — Ніби кочергу проковтнули.
Вона не зауважує, що мати нареченої, Беатріса, жінка серйозна — щось середнє між сороптимісткою і борчинею сумо — цілком може її чути. Джордж помічає її наближення і пробує зібратися.
— Агов, — Джордж намагається виявити дипломатичність, але зазнає нищівної поразки, — а ось і теща.
Джорджа рятує Тед, який розпачливо махає йому від дверей. Я збираю розкидані підлогою шматки воловану, вибачаюся і втікаю. Шлунок видає тривожні звуки, тож я рушаю в напрямку фуршету. Я саме намагаюся зрозуміти, куди поділися всі гості чоловічої статі — чоловіків не видно, ніби, доки я відволіклася, встигла початися чергова світова війна, що вкрай малоймовірно — коли натикаюся на зарюмсану Люсі-Віду (значна частина її густої чорної туші стікає щоками). Вона гучно шморгає носом і витирає лице багряним боа, що висить у неї на шиї.
— Це від «Біби», — трагічно зітхає вона.
— Краще серветкою, — кажу я і відводжу її з людного центру кімнати до хистких стільців за столом, на якому стоїть весільний торт. Ще на столі красується букет нареченої й букетики подружок, а також купа сувенірів на щастя — чорних кішок, срібних підков і віхтиків білого вересу. Сандрин весільний торт — це горбик усього на два яруси, а в мене буде крутий п’ятиярусний Монблан зі снігом і трояндочками з «Террі».
Так ми й сидимо, як соромливі панянки на балу — спостерігаємо, як навколо походжають інші гості, та ділимося секретами. Секрет у Люсі-Віди прикрий, що й казати.
— Залетіла я, блін, — белькоче вона, сліпо витріщившись на весільний торт, що виростає у моїх очах, нехай не фізично, але на символічному значенні, адже з подальшої розповіді випливає, що прикрості Люсі-Віди мигдальною пастою і цукровою пудрою ніхто не прикриє. — А він уже окільцьований.
У її заплаканих очах прозирає пристрасть і розпач від зради. Вона тяжко зітхає і згорблюється на незручному стільці, дуже бліда, з безкровними губами, як у зголоднілого вампіра. Може, її і справді назвали на честь Люсі Гаркер, а може, це все через макіяж. Чи через її стан. Вона опускає погляд на свій живіт і з недовірою трясе головою.
— А тепер от під серцем ношу! — кілька секунд помовчавши, вона додає: — Батя мене вб’є.
— Не хвилюйся, — намагаюся заспокоїти її я. — Могло бути й гірше.
Ми супимося й напружуємося, але нічого гіршого придумати не вдається.
— У Клактон поїдеш? — питаю я, бо спогади про Патрицію стоять перед очима.
Люсі-Віда з сумнівом дивиться на мене.
— Який ще Клактон?
— Там є дім матері і дитини, де дітей віддають на усиновлення. Патриція так зробила.
Вона хапається за живіт, ніби хоче його захистити, і люто каже:
— Хай тільки спробують!
Мене скручує від заздрощів до ненародженого нащадка Люсі-Віди чи, може, від голоду. Від голоду аж у голові паморочиться, особливо коли я надто рвучко підводжуся і пропоную принести Люсі-Віді щось із буфету. Вона блідне від самої думки про їжу, тож я рушаю геть сама, гнана думками про пиріжки, та не встигаю визирнути з-за весільного торта, як мене підстерігають зловісні квіткові близнята.
— То що, Рубі? — холодно питає одна із них.
Це доволі загадкове питання так і повисає між нами, набуваючи ваги.
— А що, — тупо кажу я за якийсь час.
Одна з близнят сіпає головою. Я встигаю помітити родимку під підборіддям, і впізнавання надає мені певності й сили нап’ялити посмішку, як у Банті (де завіялася мати?), і радісно сказати:
— Привіт, Роуз, як ти?
Вона посміхається, в очах холодно зблискує тріумф.
— Насправді я Дейзі.
— Але ж у тебе родимка, — вперто кажу я. — Я ж бачила.
Інше близня робить крок до мене й задирає підборіддя, демонструючи ідентичну родимку. Жах! Хочеться шкрябнути родимку нігтем, щоб з’ясувати, чи вона справжня, але я для такого завелика боягузка. Я розгублено переводжу погляд з однієї сестри на іншу, ніби ступила за дзеркало, і по той бік не виявилося полиці над каміном, за яку можна схопитися.
— Подобається бути подружкою нареченої, Рубі? — питає одна із них (та, яка зліва).
Питання, мабуть, із підступом, тільки я не розумію, яким.
— Звичайно, — каже одна із них по-зміїному улесливо, — усі тебе жаліють, тому й обрали.
— Чого мене жаліти? — тупо питаю я, розгублена від такої нової думки.
— Стільки сестер втратила, — каже та із них, що справа, драматично змахнувши рукою. Інша каже:
— Втратити одну — це недбальство...
І друга легко підхоплює:
— Але втратити трьох... це вже трохи підозріло, тобі так не здається, Рубі?
Інша відкидає волосся кольору розталого лимонного льодяника.
— Рубі, що ти з ними зробила?
— Дві сестри, — тихо кажу я. — У мене тільки дві сестри, і нікуди Патриція не поділася, вона ще повернеться.
— Ти певна? — кажуть вони в унісон.
Я метаюся у протилежний кінець кімнати в надії на порятунок. У коридорі волає телевізор:
— Болл у кутку... Герст... шанс забити гол...
А тоді телевізор і люди навколо нього переможно ревуть. Телевізор каже:
— У королівській ложі сяють усмішки.
Я зазираю за двері. У пелені цигаркового диму й алкогольних випарів більшість запрошених на весілля чоловіків виконують племінний бойовий танець, скандуючи ім’я Мартіна Пітерса. Я охоче лишилася б й подивилася футбол із ними, але краєм ока зауважую одну із близнят і кидаюся до дамської кімнати.