Там я, на мій превеликий подив, виявляю матір, уже побиту життям — босу, п’яну як чіп і з пом’ятим капелюшком.
— Та ти ж п’яна! — вигукую я.
Вона змірює мене затуманеним поглядом і починає щось говорити, але на неї нападає гикавка.
— Вдихни! — суворо наказує голос із кабінки, а потім зливають воду.
Мені цікаво, хто звідти вийде. Виявляється, це тітонька Ґледіс.
— Вдихни! — знову нагадує вона, і Банті слухняно хапає ротом повітря, доки не закашлюється.
— Краще? — питає тітонька Ґледіс і заспокійливо поплескує її по спині.
Але краще не стає, і Банті береться гикати з новим завзяттям. Я пропоную її налякати, але вона втомленим жестом відмовляється, ніби переляків на її долю і так випало достатньо. Декор у дамській кімнаті рожевий і яскравий, а три з чотирьох стін дзеркальні, що нікому не пасує.
Банті верхи на маленькому пуфику відображається у дзеркалах знову і знову: тривожна візія матері, що тягнеться у нескінченність.
— А черевики де?
Перед лицем п’яних емоцій я роблю ставку на прагматику, але у відповідь чую тільки гучне гикання. Покопирсавшись у бездонній сумочці, тітонька Ґледіс видобуває на світ божий пляшечку нашатиру і махає у Банті під носом, від чого та харкає і небезпечно накренюється.
— Вона в порядку, — заспокоює тітонька Ґледіс одне з моїх відображень. — Просто трошки перепила. Вона ніколи не вміла пити, матінка твоя.
Я зголошуюся принести склянку води, але вже на виході з дамської кімнати чую, як мати шепоче мені услід щось на кшталт «Із мене досить».
Дуже люб’язний і доволі імпозантний бармен, якому я сказала, що моїй матері недобре, кладе у склянку води скибочку лимона, два кубики льоду і маленьку парасольку, а мені безкоштовно наливає коли. Назад до дамської кімнати я просуваюся, як через смугу перешкод. Я натрапляю на Адріана, який сповіщає, що тепер у нього новий пес, йоркширський тер’єр.
— А смішно було б, — кажу я, — якби тільки німці тримали німецьких вівчарок, тільки на Лабрадорі заводили лабрадорів, тільки у Вельсі тримали вельштер’єрів, а скотч-тер’єрів — тільки в Шотландії. Але хто б тоді заводив пуделів? А яких собак розводили б на Фіджі?
Адріан нарешті каже:
— Та замовкни вже, Рубі, от молодець, — а тоді, скривившись, піднімає пасмо мого прямого й по-підлітковому жирного волосся, і обурено трясе головою. — Хто це тебе так підстриг?
І одразу заспокоює:
— Хоча б не так зле, як у їхньої Сандри.
У їхньої Сандри зачіска і справді жахлива — над головою височить пишний начіс, що виглядав би доречно при дворі Короля-сонце. Мабуть, у ньому в’ють гнізда птахи.
Щойно я полишаю Адріана, як мене оточує зграйка Сандриних тітоньок, які беруться мене допитувати про Тедову родину. Кримпленова інквізиція не приховує свого обурення: банкет перевалив за третю годину, а ніхто й не думає подавати десерту чи розрізати торт. Я з величезним трудом вириваюся з їхніх пазурів — і майже одразу спотикаюся об маленьку подружку нареченої. Я лаюся так, що в усіх вуха згортаються, але доки методистки ахають і охають, я роблю ривок до дамської кімнати. «Західна Німеччина б’є штрафний. Лишається хвилина, лише шістдесят секунд... англійці відступають, німці наступають». З кімнати з телевізором сочиться видима напруга, як дим від канонади. При словах «Джек Карлтон падає на коліна, закривши голову руками» з глибини колективного національного несвідомого долинає страшний стогін. Усі англійці перед телевізором теж підупали на силі, тож я кваплюся далі, але мене перепиняє розлючена наречена.
— Теда не бачила? — обурено питає вона.
— Теда?
— Так, Теда, мого сраного, так би мовити, чоловіка!
Сандра вертиться на місці, оглядаючи коридор, мов крокодил, що вишукує здобич.
— Де всі поділися? — розгублено питає вона.
— Хто всі?
Я з інтересом спостерігаю, як на Сандру сходить просвітлення. Вона видає крик люті й тупає ніжкою у сатиновому черевичку.
— Сраний Чемпіонат світу! Приб’ю я його, так і знай, приб’ю.
Вона задирає довгу білу сукню і повним ходом мчить геть, підхопивши по дорозі ще й свою матінку. Я роззираюся у пошуках Люсі-Віди: я щойно зрозуміла, що бути Тедом — це гірше, ніж бути вагітною й незаміжньою. Але її ніде не видно, а на моєму шляху не лишилося перешкод, тож я нарешті рушаю до дамської кімнати.
Дві з трьох кабінок зайняті, тож я нахиляюся перевірити, чи не видно під дверима взутих чи босих ніг Банті, але з тривогою відзначаю, що пари ніг у кабінках однакові. Пара голосів синхронно каже:
— Хто там?
— Тільки Рубі! — гукаю я і поспіхом відступаю.
Я вирішую віддати склянку води на бар, а точніше, милому бармену, але коли повертаюся, той уже поринув у розмову з Адріаном. Я вмощуюся, як папужка, на барний стілець біля нього, але незабаром виявляю, що нікого іншого вони не бачать і не чують. Третя зайва, я бреду геть, похмуро вертячи паперову парасольку.
Здіймається гамір: це Сандра з матір’ю заганяють до бенкетної зали всіх згуб-чоловіків. Беатріса стереже двері.
— При телевізорі, — гучно пояснює вона решті гостей, — ось де вони були. Футбол дивилися!
Услід їм з-за відкритих дверей линуть коментарі: «Болл гасає як заведений. Аж ось і Герст — та чи йому вдасться?». Чоловіки завмирають, нахиливши голови у напрямку звуку. «Пробив! Так... ні» — їхні лиця кривляться в агонії. «Ні, арбітр каже ні!».
— Сраний арбітр! — реве дядько Білл, і кримпленові родичі видають страшні звуки, ніби задихаються.
«Гол! Гол! Отепер німці кричать на рефері!». А чоловіки кричать на Сандру, але її це не обходить.
— Сраний Чемпіонат світу, — Сандра, примруживши очі, обурено повертається до Теда. — Тобі не соромно, що тобі якийсь там Чемпіонат світу важливіший, ніж власне весілля?
І Тед чомусь не стримується. До цього моменту він брехав як дихав, але за цих обставин, на публіці, у цю важливу мить ми в жасі розуміємо, що він валиться, мов парашутист без парашута, на нещадний камінь істини.
— Ні, звичайно. Це ж, бля, Чемпіонат світу!
Хлясь! Сара дає йому ляпаса.
— Стривай! — ойкає Тед, коли вона тягнеться до найближчої зброї (це виявляється букет нареченої на столі з тортом). — Сандро...
Він скиглить, намагаючись її заспокоїти, але Сандра зла як сто чортів, і ніякі срібні підкови Теда вже не порятують.
— У нас промов не було, — волає вона, — у нас тостів не було, ми навіть торт сраний не розрізали. Що це за весілля?
«Здається, усе скінчилося... ні, стривайте, ось Гант...»
— Голота! — волає Беатріса, проштовхуючись до свого нового тестя з сумочкою напоготові.
Тед налякано задкує, але перечіпляється об одну з маленьких подружок нареченої, що плутаються під ногами, як щурі, і, щоб її не роздушити, сахається і накренюється до стола з весільним тортом. Усе відбувається як у сповільненій зйомці: Тед шпортається, розмахуючи руками, як вітряк, у безнадійній спробі відновити рівновагу й порятуватися від неуникної, неминучої катастрофи. Фігурки молодят на торті хилитаються і двигтять, ніби стоять на вулкані. «Глядачі виходять на поле... Їм здається, що все скінчено...». У Теда підкошуються ноги, і він зі стогоном падає лицем у весільний торт, як герой чорної комедії. «Момент настав!». Зачарованими лавами глядачів котиться зітхання: здається, нарешті можна розслабитися, адже найгірше вже сталося. Цієї біди вже ніщо не перевершить. (Я не була б така певна).
Дивна тиша, яку порушував тільки голос коментатора, тане, гості починають перемовлятися й верещати. Ті, про кого Беатріса сказала «голота», розуміють, що їх образили, і в залі починають формуватися фронти.
— Голота? — реве дядько Кліффорд. — Це ми голота? Кого голотою назвала?