Беатріса огризається:
— Тебе, тебе і сімейку твою, ось кого! Маєш, що заперечити?
— Ще й, блін, як!
Кліффорд роззирається у пошуках підтримки. Погляд, природно, падає на сина-одинака, який так захопився розмовою з барменом, що не помічає барикад по кімнаті. Кліффорд супиться.
— Дивно, — підозріливо тягне він, але не встигає розвинути думку, бо Беатріса лупить його сумкою так сильно, що в нього окуляри злітають.
За кілька секунд зала перетворюється на побоїще. Гості не розбираючи луплять одне одного. Я зауважую, що Джорджа і Банті, які чимало могли б розповісти про техніку і точність удару, немає. Попри кровні зв’язки, я не почуваюся зобов’язаною ставати на чиюсь сторону, тож пробую непомітно вибратися з поля бою. Якби моя воля, то я вибиралася б через буфет, бо помираю від голоду, але відступ у тому напрямку перекриває потасовка між найбільш зацікавленими сторонами: Тед і його свідок захищаються від наступу Сандри і її маленьких подружок.
— Рубі! — волає Сандра, побачивши мене. — Ходи сюди, твоє місце з нами!
— Чорта з два, — кричить їй Тед, — це моя племінниця!
— Вона головна подружка! — лютиться Сандра, тож тепер вони сваряться через те, кого мені підтримувати.
Я вибираюся в напрямку телевізійної кімнати, у процесі згубивши обруч і черевичок. Якби ж то опинитися у відносному спокої телевізійної... Я не одразу розумію, що чорно-біла купа, яка вовтузиться на підлозі, мов пінгвін-епілептик, — це Джордж і одна з офіціанток, охоплені шалом сексуального злягання.
— Чорт, чорт, Нора! — волає батько на хвилі екстазу, а тоді задоволеною тушею обм’якає на дівчині.
Офіціантка під ним виглядає як розчавлена комаха, тільки руки й ноги безпорадно ворушаться. Коли вона помічає мене, у неї на лиці проступає невимовний жах, але вона марно намагається вибратися з-під батька, який і далі лежить мертвим вантажем. Навіть я, невігласка, яка ніколи не бачила оргазму, розумію, що батько зараз мусить не лежати пластом, а підкурювати посткоїтальну цигарку й задоволено зітхати. Урешті офіціантці таки вдається виборсатися, і Джордж перекочується на спину, роззявивши безмовний рот. Його останні слова досі висять у застояному повітрі телевізійної. Я вже готова спитати офіціантку, чи її справді звати Нора, але вирішую цього не робити. Зараз не час і не місце на знайомства. Вона ще поправляє форму, не зводячи погляду з Джорджа, а на лиці в неї вже проступає страшне розуміння. Ми опускаємося на коліна по обидва боки від нього і втуплюємося одна в одну в німому жасі: нам обом цілком ясно, що Джордж не від задоволення закляк, а мертвий як камінь. А Кеннет Волстенголм усе не вгаває. «У цей видатний момент у спортивній історії Боббі Мур іде по кубок світу...»
Офіціантка нахиляється і прислухається до його грудей — не чути ні звуку.
— Ти його знаєш? — пошепки питає вона.
Коли я пояснюю, що це мій батько, вона тихо зойкає від жаху: і без того катастрофічний сценарій набув додаткового виміру.
— Я зазвичай такого не роблю, — безпорадно каже вона.
Хтозна, що вона має на увазі: не займається знічев’я сексом із гостями на весіллі? Не вбиває їх випадково в процесі? Нагоди прояснити це питання мені не випадає, бо на порозі з’являється Банті. Ми обидві здригаємося, побачивши босу жінку без капелюшка, та ще й п’яну як чіп. Вона розглядає панораму перед очима в німому зачудуванні. Смерті бідолашного Джорджа, що простягнувся навспак із розстібнутою матнею, бракує гідності. Застібнути матню — не надто величний останній ритуал.
— Здається, у нього стався серцевий напад, — гучно кажу я, намагаючись достукатися до Банті крізь алкогольну пелену. — Можеш викликати швидку?
— Пізно, — рівним тоном каже офіціантка, коли Банті втягує повітря й кидається до Джорджа. І обережно питає, поквапцем переходячи на минулий час: — Ви його знали?
— Він мій чоловік, — сповіщає Банті, опускаючись на коліна біля нас.
Офіціантка ледве стримується, щоб не зойкнути знову.
— Піду викличу швидку, — поквапцем каже вона і прудко тікає.
— Треба щось робити, — панікує Банті і, глибоко вдихнувши, починає робити Джорджеві штучне дихання.
Де вона цього навчилася? Мабуть, із серіалу «Доктор Кілдер». Дивно, що вона намагається дати йому поцілунок життя: доки Джордж був живий, я жодного разу не бачила, щоб вони поцілувалися, а щойно він помер, Банті припала до його вуст із пристрастю молодої нареченої. Та марно. Нарешті вона підводиться і втуплюється в телевізор, на якому вирує океан британських прапорів.
Похорон відбувається наступної п’ятниці й виглядає як негатив весілля — гості в масі своїй ті самі, їжа також, тільки, на щастя, церква і готель інші. Служба виходить скомкана. Черговий священик при крематорії повідомляє нам, що Джордж був «гідним членом громади, закоханим чоловіком і відданим батьком». Банті тепер може переписувати минуле, як їй заманеться, тож заходиться в риданні, підтверджуючи цей комплімент. Я до останнього лишаюся поганою донькою й не проливаю ані сльозинки, коли труна зникає за завісами, навіки забираючи Джорджа. А тоді в горлі раптом пересихає, а виднокіл розпадається на тисячі мерехтливих цяток. Серце гатить, як молот, і мені доводиться докласти всіх зусиль, щоб погамувати хвилю паніки: врешті, це батьків день, не можна псувати його своєю драмою. Та все марно, мене охоплює непоясненний жах, і не встигаю я дійти до кінця ряду, як зомліваю.
У наступні дні я знову і знову переживаю похорон. Мене переслідує спогад про те, як труна зникла за дверцятами, мов корабель, що поринув у безодню. Мені хочеться кинутися за нею, витягнути її звідти. Я хочу підняти кришку й отримати від батька відповіді на запитання, які я навіть не знаю, як сформулювати.
Після похорону Джорджа ми з Банті пізно лягли спати. Мати саме розмішувала какао на кухні, коли задзвонив телефон.
— Я візьму, — сказала я.
— Уже за північ, мабуть, це знову Містер Ніхто, — сказала Банті.
Але я була певна, що це Джордж, тому сіла на сходах, притиснувши слухавку до плеча, і довго чекала, аж він скаже все, чого доти не говорив. Довго-довго чекала.
— Хто це? — спитала Банті, вимикаючи світло на кухні й подаючи мені чашку какао.
Я безпорадно труснула головою і поклала слухавку.
— Знову Пан Ніхто.
Після війни Лілліан повернулася на роботу на фабрику «Ровнтрі». Щоб пояснити існування Едмунда, вона сказала всім, що овдовіла на війні, і тепер її прізвище Валентайн.
— Валентайн? — з осудом перепитала Нелл, і Лілліан із подивом зрозуміла, що інколи сестра нагадує їй Рейчел.
— Ну, — пояснила Лілліан, — я вирішила, що, раз сама вигадаю собі прізвище, то треба бодай вибрати красиве.
— Лілі Валентайн, — гидливо скривився Френк. — Звучить як номер у мюзик-голлі.
— Ну, мені дуже шкода, що ти мене не схвалюєш, Френку, — саркастично сказала Лілліан.
Френк навіть устиг подумати, що його зухвала своячка сама нарвалася, але при погляді на Едмунда, якого Лілліан гоцала на колінах, його гнів розтанув. Хлопчик розсміявся і простягнув до нього пальчика, і Френк мимоволі й собі всміхнувся і потиснув йому руку.
— Та яка різниця? — бурчала Нелл. — Усе одно всі у Ґроувз знають, що не було в тебе ніякого чоловіка. Що люди подумають? Не знаю, як ти людям у очі дивишся, коли виходиш із дому.
— А ти хотіла б, щоб я взагалі нікуди не виходила, еге ж? То що, мені Едмунда ховати, як сороміцьку таємницю?
— Дитина ні в чому не винна, — обережно спробував втрутитися Френк.
— Якби ж то ти знала, хто його батько, — різко сказала Нелл.
Душа у Френка пішла у п’яти. Чому Нелл не може закрити тему?
— Я прекрасно знаю, хто його батько, — сказала Лілліан, і було б значно краще, якби вона прямо тоді розвернулася на закаблуках і вийшла з кімнати, а не тримала довгу незатишну паузу, свердлячи Нелл поглядом.
Коли Лілліан нарешті піднялася з Едмундом нагору, а Нелл хряпнула дверима кухні, щось похмуро бурмочучи, Френк зітхнув. Правду казали, що дві господині в одному домі не вживуться. До заміжжя Нелл сестри слова лихого одна одній не сказали, а тепер весь час були на ножах. Він опинився між двох вогнів. Ось йому геть не хочеться знати, хто батько маленького Едді. Навряд чи це Джек: малий геть на того не схожий, а Джек, видний і імпозантний чоловік, напевно викував би сина на свою подобу. Хай би ким був Едмундів батько, «сліда він не лишив»: так сказала Рейчел, коли змирилася з фактом, що прихистить під своїм дахом розпусницю. Вона навіть витягла звідкись фотографію, яку доти не показувала — Аду з Альбертом на колінах. Лілліан і Нелл довго розглядали світлину при світлі лампи: сумнівів не було, у дитинстві Альберт був просто неприродно схожий на маля Едмунда. Проте найбільше їх зацікавила давно померла сестра — вони майже забули Аду, і вигляд гарненької дівчинки з бантиками їх вразив. Вона супилася на фотографа, ніби знала, що він ось-ось украде їхню матір. Лілліан із вогкими від сліз очима відсахнулася від лампи й повернулася до Рейчел, яка гойдалася у рипучому кріслі-гойдалці в кутку.