— А ще фотографій ти не поховала?
Рейчел винувато відвела очі, але силувано розсміялася:
— Не мели дурниць.
Лілліан і Нелл одразу зрозуміли, що ця світлина — не єдина, але решту знайшли вже після смерті мачухи. Лілліан перебрала всі речі Рейчел, доки Нелл і Френк були на озерах, і виявила фотографії мсьє Жана-Поля Армана без рамок. Нарешті вони зібрали повний набір (включно з фото матері, яке лишилося в Тома): можна сказати, родина возз’єдналася. Пізніше, незадовго до народження Кліффорда, Лілліан витратила грубу копійку на те, щоб оправити фотографії в рамки.
Лілліан півдня проридала над фотографією себе-немовляти на руках у Ади (дівчинка з лялькою), але, полишаючи дім на Ловтер-стрит, забрала портрет Ади з Альбертом, бо серед усіх зображень саме це викликало в неї найніжніші почуття.
Інколи Френк замислювався, чи це не Альберт зробив Лілліан дитину: він прекрасно пам’ятав, як сестри висли в Альберта на шиї й розказували, що він «єдиний чоловік у їхньому житті». Проте думка про брата і сестру разом була така огидна, що Френк одразу назвав себе збоченцем.
Лілліан уклала Едмунда в ліжечко. У нього вже злипалися очі, довгі світлі вії торкалися щічок. Ідучи на роботу, вона лишала його з такою собі місіс Гедж із Віґґінтон-роуд, удовою, що втратила на війні трьох синів-богатирів і тепер самотньо блукала великим домом, як єдина горошина у стручку. Вона так любила Едмунда, що весь день із ним гралася й не давала малому поспати. Вдова із сумною посмішкою казала, що тепер їй хоч є кого обійняти.
Лілліан ніколи не просила Нелл за ним доглянути — не хотіла почуватися у боргу. Досить того, що вона живе з ними. Можна подумати, наче вона має на цей дім менше прав, ніж Нелл. Щойно вискочивши заміж, Нелл почала поводитися так, ніби дім належав виключно їй і Френку, а тепер, коли Нелл завагітніла, стало ще гірше. Що більше випинав живіт, то більше її дратувала Лілліан, ну, а Лілліан вперлася рогом.
— Який він елеґантний, Френк наш, — сказала Лілліан за сніданком, зрізаючи для Едмунда верхушку яйця.
За вікном на задньому дворі Френк накачував шину велосипеда, перш ніж рушити на роботу. Тепер він працював у магазині чоловічого одягу і добре вдягався сам. Утім спроба люб’язності з боку Лілліан упала на неплідну землю. Нелл змітала зі стола кришки модною гальванізованою щіткою, яку подарувала їй на весілля сусідка Мінні Гевіс. Вона мела навколо Едмундової тарілки короткими агресивними рухами, ніби й його хотіла вимести.
— Облиш, Неллі, — м’яко сказала Лілліан. — Я приберу, коли Едді поснідає.
— Сніданок уже скінчився, — сказала Нелл, не дивлячись їй у вічі.
— Та де ж закінчився, — Лілліан намагалася триматися розважливо, хоча кортіло сестру ущипнути. — Едмунд щойно почав снідати, я заварю ще чайничок чаю. Хочеш чашечку?
— Ні, спасибі, — зверхньо відповіла Нелл. — Я вже поснідала.
— Я не знала, що в нас усе строго за годинником, як у дешевому готелі, — сердито кинула Лілліан.
— Звідки ж мені знати про готелі, дешеві і не тільки, — сказала Нелл із гордою усмішечкою, адже нечасто їй вдавалося вигадати дотепну відповідь.
Терпець Лілліан урвався, і вона огризнулася:
— А ти не прикидайся розумною, Нелл, тобі не пасує.
Нелл розлючено змахнула щіткою й випадково зіштовхнула зі столу чашечку з незабудками, а побачивши, що та розбилася, заверещала й пожбурила щітку через усю кімнату. Від цього Кліффорд нагорі розридався, і Нелл обхопила голову руками, щоб не чути його криків — він був із тих дітей, які змовкають, лише коли їх годують, і це доводило її до сказу; але вона встигла почути слова Лілліан:
— Знову твій крикун завівся, він хоч колись вщухає?
Кліффорд у дитинстві був негарний, особливо в порівнянні з Едмундом, який ще й ріс спокійним: мрія будь-якої матері. Нелл інколи з душі вернуло, коли вона бачила, як Лілліан няньчиться з Едмундом і співає йому, як лялечці.
— Розбалує вона малого, — казала вона Френку. — Хтозна, що з нього виросте.
— Йому наче не шкодить, — припустив Френк, бо вважав Едмунда «прекрасним хлопчиною».
— Вона його задушить в обіймах, так і знай, — сказала Нелл. — А ще...
Але тут вона випадково штрикнула Кліффорда, який саме на хвильку змовк, булавкою від підгузників, а той почервонів і зайшовся криком. Бідолашна Нелл спершу його потрусила, а тоді й сама розридалася й закричала Френку:
— Мене ніхто не попереджав, що буде так!
Одного спекотного липневого ранку Лілліан вийшла з дому на Ловтер-стрит і рушила до червоного цегляного масиву «Ровнтрі», що височів над вулицею, як корабель, застряглий на суші, проте перш ніж звернути за ворота місіс Гедж, вирішила, що робитиме надалі. Вона різко смикнула за шнур дзвінка. Едмунд, що сидів у неї на руках, указав у літню небесну блакить, де ширяв стриж.
— Так, це пташечка, — усміхнулася Лілліан і, нахилившись до нього, вдихнула солодкий запах молока, мила і сну.
Вона більше не витримає у тому домі. Вони обмежені — чорнороті й обмежені, ось вони які, і якщо Лілліан затримається з ними ще хоч на хвилину, то й собі зчорніє і всохне. Едмунд задихатиметься у вечірній балаканині про ціну на м’ясо, тлю на Френкових грядочках і те, які гади більшовики. Так не годиться. Геть не годиться.
— Ось ти де, красунчику мій, — сказала місіс Гедж і відчинила двері.
Едмунд простягнув ручки й обняв місіс Гедж за пухку шию, а вона гучно розцілувала його у круглі й рум’яні, як яблучка, щічки. Тут Лілліан і сказала:
— Я емігрую.
Того ранку місіс Гедж заходилася сльозами щоразу, як дивилася на Едмунда.
Лілліан охопило зухвале бажання лишити майбутнє на ласку випадку, тож вона порвала аркуш паперу на акуратні квадратики й виписала всі варіанти, які спали на думку — Нова Зеландія, Австралія, Південна Африка, Родезія, Канада — поклала у свій найкращий капелюшок (темно-синій, солом’яний, без крисів, із білою шовковою камелією), заплющила очі й витягнула свою долю. Так і вийшло, що одного прохолодного осіннього дня вона сіла у Ліверпулі на «Міннесоту», корабель Канадських тихоокеанських трансатлантичних ліній, що прямував до Монреалю. Лілліан, із усе тим же найкращим капелюшком на голові, підсадила Едмунда вище, щоб він попрощався із країною, у якій народився. Френк і Нелл розмахували з берега руками, як вітряки, щоб вона їх побачила; Френк махав однією рукою, бо другою притримував Кліффорда, аби той попрощався зі своїм єдиним двоюрідним братом. Едмунд крутився і вовтузився. Він був у захваті від барвистих прапорів, духового оркестру і запаморочливого відчуття, що з ним діється щось нове. Нелл зіпсувала все сльозами; Лілліан із нижньої палуби добре бачила, що сестра зайшлася риданням. У Лілліан серце краялося — якби ж то вона могла втекти серед ночі, не сказавши ні слова... з іншого боку, якби Неллі не стала така холодна, то й їхати не довелося б. Коли корабель відчалив, Лілліан притислася вогким лицем до пухкої шийки Едмунда.
Лілліан два роки прожила у французькій дільниці Монреаля, у кімнаті над пекарнею, де працювала. Пекарня належала м’якому товстунові на ім’я Антуан, який благав її вийти за нього заміж із першого ж тижня їхнього знайомства. Лілліан подобалася доброзичлива дільниця, подобалося слухати, як маленький Едмунд базікає із друзями французькою, яку опанував, мов рідну, подобався хлібний дух, від якого прокидалася вранці — запах піднімався від печей унизу, над якими чаклував Антуан. Проте врешті вона вирішила, що шкода заїхати так далеко, аби врешті вдовольнитися крихітною кімнаткою, та й пропозиції пекаря почали її стомлювати: вона боялася, що врешті погодиться. Лілліан уже раз лишала все позаду, й удруге було легше. Якогось дня вона спакувала валізку і купила їм квиток на потяг Канадської тихоокеанської залізниці, а коли клерк спитав «Як далеко їдете, мадам?», вона не знайшлася, що відповісти, бо про це не замислювалася, тож урешті стенула плечима і сказала: