— До кінця, будь ласка.
Штат Онтаріо за вікном потяга тягнувся у нескінченність — кілометри й кілометри води і дерев, — аж доки їм не почало здаватися, що на цілому велетенському континенті нічого іншого й немає, та щойно Лілліан сказала Едмундові «Я навіть не думала, що на світі є стільки дерев», як ліси порідшали, вода стала висихати, й не встигли вони бровою повести, як виїхали у прерії, й безкраїй океан пшеничних полів тягнувся навіть довше, ніж дерева і води Онтаріо. Коли їхній потяг уночі перетнув Саскатчеван і в’їхав у Альберту, Лілліан сиділа в оглядовому вагоні, дивилася, як над нескінченними преріями велетенським жовтим ліхтарем сяє місяць, і думала про дім на Ловтер-стрит. У Монреалі Лілліан не полишало відчуття, що вона врешті повернеться, але тепер, коли вони від’їжджали все далі й далі від східного узбережжя, вона зрозуміла, що вороття нема — ані до Монреаля, ані до Англії, ані тим паче на Ловтер-стрит. Її охопило почуття вини, й вона вирішила зранечку написати Нелл, бо доти нічого сестрі не писала. Проте вона чомусь так і застрягла на «Дорога Нелл, як ти?» й урешті полишила ці спроби, коли вони проїхали Калгарі, й за вікном, як листівка у рамці, прозирнула зелена стьожка льодовикових вод. А тоді почалися гори.
Вони зійшли з потяга у Банфі, бо Лілліан більше не могла просто дивитися на Скелясті гори, не спробувавши їх на смак і не вдихнувши гірського повітря. Вона розкинула руки й зі сміхом закружляла на платформі, так що Едмунд аж злякався, що мати впаде на колії.
Вони лишилися у Банфі на тиждень, ночували у дешевому готельчику, блукали підніжжям Сірчаної гори, заплатили чоловікові, який возиком підкинув їх до озера Луїза, де вони оглянули льодовик і походили навколо зеленого озера, Лілліан могла б там і назавжди лишитися, проте врешті вони знову сіли на потяг, бо раптом у кінці лінії на них чекає щось іще краще?
У Ванкувері Лілліан влаштувалася працювати на пошті, і сотні листів, що проходили щодня через її руки, ятрили почуття провини, тож вона почала ще кілька листів до Нелл. Одного разу вона навіть дійшла до питання, чи є у Кліффорда брати і сестри, перш ніж пошматувати листа і кинути в багаття. Нащо марнувати час на листи, якщо її будь-якого дня може вжалити ґедзь, і тоді вона спакується й переїде, а відповідь Нелл перетне цілий континент і її не знайде? Лілліан була надто сумлінною робітницею пошти, щоб збільшувати гору листів без адресата, тож знову відклала лист. Може, вона стільки понаписувала за війну, що більше в ній листів не лишилося. Врешті вона відправила телеграму: «У мене все добре. За мене не хвилюйтеся», — послання незадовільне, але ні на що краще вона не спромоглася.
Уже відправивши повідомлення, вона раптом згадала, що про смерть Альберта вони теж довідалися з телеграми, і захвилювалася — ану ж бо у Нелл станеться серцевий напад, як побачить чергову телеграму? Але було вже пізно, та й у Лілліан з’явилися інші клопоти. Вона погодилася вийти заміж за саскатчеванського фермера, імпозантного вдівця, що приїхав до Ванкувера на весілля друга й зайшов на пошту купити марку й відправити матері на ферму листівку.
— Ніхто їй ніколи не пише, — знічено пояснив він. — Її знайомі ніколи нікуди не їздять. Вона й сама далі Саскатуна не бувала.
— Саскатуна? — перепитала Лілліан.
Так, як то водиться, зав’язалася розмова, і вона тяглася, доки не прийшов начальник Лілліан і не сказав:
— Місіс Валентайн, хотів би нагадати, що вам платять не за теревені.
Лілліан втягнула щоки, щоб не розсміятися, а імпозантний фермер припідняв капелюх, усміхнувся їй і пішов із черги, що вже встигла зібратися до її віконця.
Коли Лілліан надвечір вийшла з роботи, вулиці були слизькі й лискучі від дощу, і ліхтарі сіяли жовте світло, що завжди навіювало їй меланхолію, вірну супутницю злив і сутінків. Вона саме намагалася відкрити парасольку, коли саскатчеванський фермер вийшов із тіней, знову припідняв капелюха і дуже ґречно спитав, чи не дозволить вона провести її додому. Вона опустила тонку долоню на його кремезну руку і підняла парасольку вище, щоб захистити від дощу їх обох (фермер був дуже високий), а він провів її аж до пансіона, власниця якого, місіс Райчевич, наглядала за Едмундом після школи. Лілліан уже дізналася, як звати фермера, тож сказала:
— Едмунде, це містер Доннер.
Піт Доннер присів і сказав:
— Привіт, Едмунде, можеш звати мене Піт.
Але Едмунд його так ніколи не називав — той став йому «татом» чи не від того ж дня, коли мати з ним побралася.
Піта Доннера здивувало, як швидко нова дружина призвичаїлася до життя на фермі; навіть перша сувора зима не зіпсувала їй гумору, а влітку вона прокидалася вдосвіта, годувала курей, доїла корову й, наспівуючи собі під ніс, готувала сніданок Піту і робітникам, Джозефові та Клаусу, які жили у сараї за городом. Залізничні колії пролягали просто через маєток Доннерів, і наступного літа він кілька разів бачив, як вона сиділа і дивилася на нескінченні вервечки товарняків із зерном, які тягнулися через прерії. Коли вона проводжала поглядом поїзди, у неї на обличчі з’являвся такий мрійливий вираз, що Піт потай боявся, чи не покине його дружина. Того літа вони вечорами сиділи на ґанку великої дерев’яної ферми під місяцем, схожим на ті товсті гарбузики, які мати вирощувала на грядках, а Лілліан розповідала йому про Рейчел і Нелл, про Едмундового батька і те, чому його від усіх приховувала. Отоді Піт Доннер справді злякався, бо зрозумів, яка його дружина сильна. Те, що вона розповідала йому про Англію, не давало підстав припускати, що вона схоче туди повернутися, але він усе одно про всяк випадок спитав. Вона розреготалася:
— Не мели дурниць.
Наступної зими вона у віці 36 років народила сина, якого назвали Натаном — на честь Пітового батька.
Натан був геть несхожий на свого зведеного брата, їхню спорідненість видавала тільки нижня губа, що випиналася капризно, як у дівчинки: така сама губа була в Ади, а до того — у її матері. Хлопчики росли друзями, і коли Едмунд був малий, вірили, що колись оброблятимуть ферму разом, а коли Едмунд поїхав у Торонто вивчати англійську літературу, Натан хвилювався, що брат не повернеться. Коли їм повідомили, що Едмунд зник на бойовому вильоті, Натан кілька тижнів був сам не свій, бо не міг уявити майбутнього, у якому брата не буде.
Однак те майбутнє все одно настало. Натан із часом, як і належить, одружився, і в нього народилося двоє дітей. Найстарша, Елісон, вивчилася на юриста і переїхала в Оттаву працювати на уряд. Майже одразу після того, як вона поїхала в університет, Натан загинув у нещасному випадку на фермі. Піт Доннер помер від раку легенів ще у 1950-ті. Елісон завжди зі сміхом казала, що родини не заведе й на фермі не житиме, а ось її молодший брат, Енді, зробив і те, і те — очолив ферму після смерті батька й побрався із дівчиною з Вінніпега на ім’я Тіна.
Це було у 1965 році — Лілліан тоді вже перебралася у стару хижу, де колись жили Клаус і Джозеф. Енді спеціально для неї її переобладнав. Вона сказала, що вже готова померти, але на це знадобилося ще чимало часу, власне кажучи, десять років, і за цей час артрит і біль скрутили її в химерну дугу.
Дружина Енді, Тіна, вечорами часто приходила посидіти з Лілліан. Вона народила одного за одним трьох синів — найстаршенького, Едді, назвали на честь Едмунда, потім з’явилися близнята Нат і Сем, а тепер на підході був четвертий. Вона жартувала, що приходить до Лілліан відпочити від дітей, хоча обидві знали, що це не так. Тіна одразу стала улюбленицею Лілліан. То була вишукана, як статуетка, дівчина із ясними очима й білявим волоссям, яке вона збирала у хвостик, щоб ніщо не відволікало від чітких ліній обличчя. Улітку вона вкривалася ластовинням, ніби на неї плюснули золотою фарбою, а взимку шкіра ставала біла, як молоко, а ще в ній було стільки енергії, що інколи здавалося, ніби та вихлюпується назовні і стоїть у домі, навіть коли господиня не на фермі. Лілліан здавалося, що в Тіні, як і в Альберті, більше світла, ніж у пересічній особі.