Одного весняного ранку Тіна, сильно вагітна своєю четвертою й останньою дитиною, визирнула з вікна ферми й побачила, що від хижі здіймається дим. Вона гукнула матері Енді, що жила з ними, аби та пригляділа за малими, і тяжко потрюхикала до хижі, а діставшись туди, виявила, що Лілліан згодовує грубці папір із картонної коробки у неї в ногах. Обгорілий клапоть паперу випурхнув із вогню, і протяг приніс його Тіні під ноги. Вона підняла його і прочитала: «Я давно хотіла написати...». Решта згоріла.
— Прибираю перед смертю, — життєрадісно гукнула їй Лілліан.
— Ви ж не збираєтеся піти, так і не побачивши малого? — з осудом спитала Тіна. Лілліан тільки розсміялася. — Типун вам на язик.
Лілліан підкинула у грубку ще паперу і всміхнулася різкому весняному сонцю.
— Я й так уже зажилася, а по смерті буду з дітьми. Будь-яка мати хоче бути з дітьми.
Тіна розсміялася:
— Тільки не весь час.
Коли Лілліан закінчила, Тіна зробила їм какао. Лілліан сказала:
— Давно хотіла тобі це віддати.
Вона взяла світлину у гарній срібній рамці, що стояла в неї на комоді, і вклала в руки Тіні Доннер. Тіну розчулював цей пронизливий портрет покійних брата і сестри (у неї в самої брат загинув малим у нещасному випадку), тож вона заплющила очі, щоб не розплакатися — не тільки тому, що мертві діти її засмучували, а й тому, що вона розуміла: Лілліан не жартує, коли говорить про смерть.
Коли Тіна встала, щоб іти, то поплескала себе по животу:
— Я так і знаю, що це знову хлопчик. Не судилися мені дівчатка. Як ви думаєте, як його назвати?
Лілліан трошки подумала і сказала:
— Може, на честь Едмундового батька?
На похороні Тіна Доннер усі очі виплакала, і люди казали, що втішно бачити молодих, які так шанують старших (звісно, казали це переважно старші).
— Я її дуже любила, — Тіна струснула головою.
Енді Доннер обняв дружину і сказав:
— Знаю, золотко.
На фермі щедро накрили столи, і люди казали, що стільки гостей навіть на весіллях не бачили. Поминки пройшли відносно радісно, бо, врешті-решт, Лілліан прожила дуже довге і порівняно з більшістю щасливе життя. А ще у домі Доннерів відзначали появу нової дитини, тож Енді Доннер підняв чарку за свою бабусю, а його сестра Елісон — за наймолодшого Доннера, Джека.
Розділ одинадцятий
1968 Мудрість
Похорон мій дуже зворушливий. Навколо труни, що стоїть у прегарній старій церкві Святої Трійці на Ґудрем-ґейт, з високими лавами і двосхилим дахом, збираються гості у жалобі. З-за прочинених дверей долинає пташиний спів, а за порогом видніється зачарована панорама зелених горбів і англійських пралісів, що простягається, скільки сягає око, і навіть трохи далі. Відкриту труну оздобили запашним бузком і білим гіллям глоду, так що я виглядаю як Королева травня. Люди підходять до мене навшпиньки і зачудовано вдивляються в порцелянову шкіру й волосся кольору воронового крила, що у смерті стало ще пишніше і темніше: локони лищать, як гагат, на лавандовій подушечці.
— Вона була така красуня, — шепоче хтось, зачудовано струшуючи головою.
— І ніхто її не розумів, — докидає ще хтось.
— Якби ж то ми розуміли, яка вона незвичайна...
— А яка талановита! — додає інший.
Ті, хто зібралися навколо труни, кивають одне одному зі згодою і жалем.
Церква заповнена, і то не лише друзями й рідними, а й людьми, із якими я навіть не знайома — наприклад, тут і мій палкий шанувальник Леонард Коен, і зажурений Теренс Стемп. На тлі Марія Каллас співає «J’ai perdu mon Eurydice». Банті сидить скраю ряду й покаянно киває.
— Може, якби її не підмінили при народженні, нічого й не сталося б, — м’яко каже вона містерові Беллінґу, що сидить біля неї.
— Рубі! — каже містер Беллінґ, захоплюючи мене зненацька, так що я від переляку ледь не падаю з ліжка. — Ми з твоєю матір’ю вирішили заїхати в замок Говард. Ти ж із нами не хочеш?
Він поплескує по своєму пухкому черевцю, напханому недільними курячими котлетками виробництва Банті, й нервово зиркає на мене — ану ж бо я вхоплюся за нагоду оглянути арки й колони роботи Ванбру? Я кволо піднімаю руку, щоб відмахнутися.
— Їдьте, я лишуся тут.
Я з досвіду знаю, що за таких оказій третій — зайвий. На початку, коли я була для містера Беллінґа новою цікавинкою («солодкі шістнадцять»), він докладав зусиль, щоб налагодити спілкування. Тепер ніяка я йому не солодка — просто прикрий побочний продукт від Банті, із яким треба миритися. На минулому тижні я вибралася з ними до Печери матінки Шиптон у Нерсборо й почувалася як п’яте колесо до воза. Вони щебетали одне із одним, доки я похмуро оглядала химерний набір предметів, які лишили при стіні ворожчиної печери — м’які ведмедики, черевик, парасолька рушничок, буденні речі, що перетворилися на камінь під впливом вапнякової води. Потім, коли ми сиділи у пабі під назвою «Край світу» над розбавленим пивом і сендвічем «із сиром і цибулькою», містер Беллінґ серйозно подивився на мене і спитав:
— То коли ж ти з’їдеш із дому, Рубі? Га?
Я знову втуплююся у стелю й уявляю своє мертве тіло. (Яка ж я стала схожа на Патрицію!). Я відточую позу, як у Офелії пензля Мілле — колись же річка Фосс, зараз не за сезоном мілка, знову стане повноводна. Я випробувала її глибину і визнала її недостатньою — забрела на середину каламутного потоку й виявила, що він ледве сягає подолу моєї міні-сукні фірми «Етам». А що в мене не було ані каміння, ані светра, в кишені якого можна було б накласти гальки, довелося вдовольнитися цеглиною, яку знайшла при корінні дерев на березі. Хіба ж на такій мілині можна втопитися? Я завжди була оптимістичної вдачі, тож спробувала присісти в мулистій ріці і силою волі змусити себе втонути, проте так склалося, що мої плани поруйнував шумний і завзятий спанієль. В Узі втопитися було б значно легше, але куди тій широкій брунатній річці до романтичного Фоссу й особливо до тінистого відтинку за газовою станцією, де саме повітря зеленіє від пагонів, віття, ряски і відважних жовтавих півників болотних.
Я чую, як «лендровер» містера Беллінґа реве на доріжці і мчить геть, тільки гравій порскає з-під коліс. Він, мабуть, завезе Банті кудись на вечерю, а тоді привезе додому, і вона, розсміяна, зайде в дім і скаже:
— Та ну тебе, Бернарде, я чесна жінка-вдова, ти ж розумієш.
А він ущипне її за задок і скаже:
— Це, Банті, ненадовго.
Треба, мабуть, бути вдячною, що вона бодай не піддалася на залицяння Волтера, який спокушав її лівером, ягнячою вирізкою, а якось навіть голим і лискучим рожевим кроликом, що виглядав як зображення з порнографічного журналу. (Я якось бачила порнографічний журнал — а ще з’ясувала, нащо потрібен «Дюрекс». Дні втраченої невинності). Що й казати, кролика ми не скуштували, а Волтера прогнав Прекрасний принц Банті — Бернард Беллінґ, що тримав крамницю сантехніки десь у Богом забутому Бек-Свайнґейті. Його склад — як храм, присвячений санітарним технологіям: у тьмяному світлі стрункими лискучими лавами вишикувалися унітази без кришки, як світські чаші, а умивальники без кранів виглядають як великомученики з ампутованими трубами, перемотаними цупким бурим папером.
Містер Беллінґ майже лисий, носить «брюки-слакси» і картаті светри, як у співака Вела Дунікана, а ще вічно мені розказує, яке тяжке життя випало моїй «бідолашній матері». Тепер Банті порядкує у нашій крамниці з допомогою дівчини на ім’я Елейна, яка кинула школу.