На дітей, які не приходять по своє майно, чекають страшні наслідки, власника-бо встановити легко: ми зобов’язані нашити бірку з іменем на все своє майно, включно з ліфчиками, а підошви й устилки доводиться підписувати маркером. Адміністрація постійно у випадковому порядку перевіряє, чи ми всі гаразд підписані. (Цікаво, були сміливці, що зважилися б зазирнути у блузку Патриції?). Бодай якщо мене спіткає амнезія, то всі знатимуть, як мене звати. Власників, що не з’явилися по своє майно, заносять до окремого списку, який міс Віттакер, наша директорка, зачитує на зборах в останню п’ятницю місяця: порушники мусять простояти цілі збори, доки решта сидить. Це прилюдне приниження нікого не спиняє, тож шафа із загубленим майном постійно напхом напхана полишеними речами. Інколи вона переповнюється, і варто прочинити дверцята, як усе вивалюється нам на голови — тоді нам доводиться потай самостійно повертати власникам майно, просто щоб позбутися мотлоху. Може, скоро ми муситимемо організовувати потаємні опівнічні збори для власників загубленого в надії, що дітей, які доти не рвалися возз’єднатися зі своїм майном, підкупить бодай така авантюра.
Отже, ось як виглядає моя теорія потойбічного життя як шафи із втраченим майном: після смерті нас забирають до велетенської шафи із загубленими речами, де для нас зберегли все, що ми нагубили за все життя — всі заколки, ґудзики й олівці, кожен зуб, кожну сережку і ключ, кожну булавку (ви тільки уявіть, скільки їх!). Усі бібліотечні книжки, усіх котів, що пішли і не повернулися, усі копійки, усі годинники (які й далі відмірюватимуть нам час). А може, ще й менш матеріальні речі — терпець і цноту (може, дівоцтво Патриції чекає на неї там), віру (Кетлін втратила віру), значення, невинність (мою) й океани часу — у шафці містера Беллінґа й Банті на них чекає немало часу. Містер Беллінґ завжди лютує, коли сидить за кермом «лендровера», припаркованого на доріжці, і зиркає на годинник:
— Ти хоч розумієш, скільки часу ми згаяли, чекаючи на тебе, Рубі?
На нижчих полицях лежатимуть сни, які ми забули, прокинувшись, і горнутимуться до днів, втрачених у журливих думах (якби вони приносили дивіденди, то Патриція озолотилася б). А на найнижчій полиці, серед мулу, пуху і пір’я, очистків від олівців і волосся на підлозі перукарні, лежатимуть утрачені спогади. «Deinde ipsa, virum suum complexa, in mare se deiecit». Можливо, нам дозволять вписати імена до списку і забрати їх додому.
З містером Беллінґом у нас був жахливий скандал. Він заїжджає до нас у вівторок увечері, щоб відвезти Банті на гастрольну постановку «Театру на воді» у Королівському театрі, але Банті досі нагорі, усе ніяк не вибере, яку сукню вдягнути, тож я проводжу його у салон. Він сідає й каже:
— Може, наллєш мені чогось?
А я:
— Може, самі візьмете?
А він:
— А ти у нас невихована примадонна.
А я:
— Ви мені теж не подобаєтеся.
А він:
— Рано чи пізно ти, Рубі Леннокс, отримаєш, що тобі належалося.
А я:
— І що ж мені належалося? Може, любов і турбота?
А він:
— Твоя бідолашна мати тобі все дає, а ти сучка невдячна!
А я як закричу:
— Та ні чорта ви не знаєте!
А він нахиляється просто до мене й волає...
— Рубі! Рубі Леннокс! Що ти робиш? — вищить міс Ревен, що наглядає за екзаменом.
Зі стадіону долинають оплески.
— Рубі, — шепоче Кетлін, коли я проходжу повз неї, — Рубі, що сталося?
— Ти куди, Рубі? — кричить міс Віттакер, коли я проходжу під дубовими щитами у Старій залі, на яких золоченими літерами викарбувано імена старост і дівчат, що здобули стипендію. — Рубі! Ти ж маєш бути на латині!
Вона намагається схопити мене, як регбістка, але я ухиляюся, вислизаю й рушаю до Кліфтонського парку, нарешті опинившися на свіжому теплому повітрі. А може, й у шафі з загубленими речами, знічев’я думаю я, щоб згаяти час, доки йду додому. Може, там я віднайду свій справжній дім, де над мерехтливим багаттям завжди висить напоготові мідна виделка для грінок, на плиті виспівує чайник, старі крісла стоять затишним колом, а моя справжня мати в’яже при каміні, спиці зблискують і зникають, зблискують і зникають, а тоді вона починає свою історію — історію про те, як її справжню дитину, її коштовність, підмінили в колисці...
— Тупиця, дивися, куди преш!
Чоловік із червоним і негарним від гніву лицем опускає руку на клаксон машини, перетворюючись на маску ненависті, а за ним збирається цілий корок, що й собі сигналить. Я показую йому два пальці, повертаюся на безпечний тротуар і йду далі, повз Гомстед-парк і новий міст через неромантичний рівнинний Уз.
Удома прохолодно і тихо. Джорджеве життя було застраховане, і на отримані кошти Банті накупила меблів і обставила все по-новому, тож доказів минулого й інших життів майже не лишилося. Від Патриції нічого не лишилося. Вирішивши, що та більше не повернеться, Банті роздала всі її речі — мені вдалося порятувати тільки панду, й інколи я уявляю, як сестра потішиться, коли я віддам їй іграшку, що здавалася втраченою назавжди. Аж дивно, як легко Банті позбулася всього, що нагадувало про Джорджа — не лишилося ані панчохи, ані недопалка. Якщо я зникну, вона виплачеться, а тоді пропилососить дім, щоб ані лусочки моєї шкіри не лишилося, і заварить собі чаю.
Прабабусин годинник б’є третю, але невчасно. Після пожежі він то поспішає, то відстає, й мені аж дивно, що мати його не викинула, проте рішення Банті для мене такі ж загадкові, як логіка годинника чи час як такий.
Я піднімаюся нагору, звиваю собі гніздечко на дні сушильної шафи із чистих рушників, що пахнуть свіжістю і пральним порошком, верчуся у кубельці, як маленький ссавець, доки не влаштовуюся цілком комфортно, а тоді під булькання бойлера відкриваю пляшечку таблеток і починаю набивати ними рота, як жадібна качка — ану ж бо засну, перш ніж прийму достатньо?
Униз, униз, униз. Я мчу вниз крізь простір, час і пітьму. Інколи я прискорююся, і тоді відчуваю центробіжну силу, що тримає мої органи при стінках тіла. Униз, униз, до зір, що мерехтять на краю світу, повз голос, що каже «Так, дна немає», але слова тонуть у шумі. У голові ревуть, зливаючись в один, всі океани світу. А тоді, на щастя, я сповільнююся і пливу, ніби наді мною розкрився невидимий парашут. Тепер, сповільнившись, я можу роздивитися дивні предмети у пітьмі, скам’янілі ляльки і ложечки, і втішено зітхаю, побачивши витесаного із мармуру коника-гойдалку — я-бо про Мобо геть забула. Із темряви на мене висканує голова оленя без тіла, роззявляє рота, щоб заговорити, як кінська голова у казці братів Грімм, і каже «Аж ось хто тут!», перш ніж знову зникнути.
Я спускаюся вниз, як будяковий пух, повз панду Патриції й Сажу Джилліан і старе радіо бабусі Нелл, і з захватом розумію, що я — у шафі загублених речей, не шкільній, а метафізичній. Незабаром я сягну дна, віднайду втрачені спогади, і тоді все буде добре.
Хтось доброзичливий вкладає лапу мені в руку, і коли я повертаю голову, то мені сумовито посміхається Тедді.
— Це кінець світу, ти ж розумієш?
Я не тямлюся від радощів:
— Ой, Тедді, то ти говорити можеш!
— У Шафі втраченого майна всі звірі вміють говорити.